У Києві презентують фільм «Шелест кроків» про художників-монументалістів Володимира Мельниченка та Аду Рибачук.
Їхню ключову роботу — Стіну пам’яті на столичному Байковому кладовищі, над якою митці працювали 13 років, радянська влада назвала такою, що не відповідає принципам соцреалізму, та наказала залити бетоном.
Про історію життя і творчості художників та особливості зйомок фільму «Шелест кроків» говоримо з оператором документальної стрічки Владиславом Нечипоренком. Над фільмом працює студія Friedrichstrasse Production. Режисерка стрічки — Ксенія Кравцова.
Історія про широке світобачення
— Владе, розкажи, чому історія художників-монументалістів Володимира Мельниченка та Ади Рибачук цінна для сучасного суспільства?
— Якщо не брати до уваги великий політичний аспект: чому Радянський Союз заборонив їхні роботи, чому взагалі могли забороняти такі речі в той час, а розглядати творчий аспект, то найгірше для художника — коли в нього немає перспективи, як говорила Ада в нашому фільмі. Власне кажучи, ці художники-монументалісти були дуже перспективні, і водночас влада їм цю перспективу просто ламала, обрубувала, як тільки могла. Художник не міг відчувати себе вільним у своїх творчих задумах, проявах. Але ця історія навіть не про те, як усе погано і як людям поламали життя чи як вони 13 років будували Стіну пам’яті на Байковому цвинтарі та зали прощання в Київському крематорії, хоча це, звісно, центральна історія всього їхнього життя.
Для себе я відкрив Володимира та Аду як людей, які не боялися і хотіли пізнавати більше для того, щоб передати це у своїх роботах. Щоб побудувати Крематорій, вони їздили в села вивчати всі традиції поховання, вивчали, як ритуал поховання відбувається в народі. Усі ці думки, візуальні речі, людей, мову вони втілювали у своїй роботі.
Після університету поїхали на Північ, на острів Колгуєв, і провели там сумарно сім років. Звідти вся філософія їх творчості — від філософії того, як виживати на острові у суворих умовах. Це перейшло в їхню творчість та породило їхній власний стиль. І, мабуть, наполегливість, впевненість у діях — це найголовніше. Це історія про людську багатогранність, про широке світобачення і відчуття, як це все перетворюється на неживий бетон.
— Особисто в мене назва «Шелест кроків» асоціюється з чимось ніжно-сумним. Хто придумував назву і що вона символізує?
— У цій назві велика образність: це наче кроки по дереву старої мудрої людини, кроки серед пилу, тріску-шуму. Атмосфера майстерні найбільше вплинула на нашу назву. Коли ти перебуваєш там, усе тебе надихає, змушує прислуховуватися до всього та все роздивлятися. У цьому домі декілька поверхів, і часто бувало, що під час зйомок нам чулися кроки, хоча, власне, ніхто не міг ходити у той час. Також, коли Володимир піднімався на другий поверх, аби взяти книжки чи ще щось, — було чути кожен крок, найменший шелест, і це все додавало антуражу знімальному процесу.
Зайшовши в майстерню — потрапляєш наче в енциклопедію
— На яких локаціях проходили зйомки? Чим ці місця сакральні для вашого головного героя?
— Більшість знімальних днів у нас пройшли в майстерні Володимира Мельниченка на Малопідвальній. Це, мабуть, найголовніша локація. Наразі йде робота над тим, щоб перетворити її на музей, і це було б чудово. Дуже багато зйомок пройшло за прослуховуванням розповідей Володимира Володимировича. Ми брали в нього інтерв’ю в майстерні на кухні. У нього триповерховий приватний будинок, є двір, у якому він працює. Він працював там з Адою Рибачук, а зараз — зі своїм зварювальником Михайлом. Зайшовши в майстерню — потрапляєш наче в енциклопедію. Навколо — графіка, живопис, чаші, тарілки... Кожна дрібниця там — витвір мистецтва. Вони чай п’ють з особливих чашок ручної роботи. Дуже важливо було показати Володимира Мельниченка в його середовищі.
Також були зйомки на Байковому кладовищі. Стіна пам’яті, яка під бетоном, зали прощання у крематорії — там ми знімали дуже багато потрібного нам відеоряду, зокрема й для атмосферності.
Зйомки почались десь у цю пору в жовтні і тривали цілий рік. Перша відбулася в Палаці дітей та юнацтва, далі — в крематорії, а вже потім — у майстерні. У Палаці дітей та юнацтва Володимир Мельниченко з Адою Рибачук, як тільки Палац піонерів (а зараз Палац дітей та юнацтва) будувався в 60-х роках, робили оформлення мозаїкою, спеціальну підлогу, внутрішні мозаїки, внутрішній барабан. І найголовніше — вони робили оформлення басейну перед Палацом піонерів. Зробили рельєфи на дні «Зорі та сузір’я».
Найчастіше вони працювали ледь не вдвох-утрьох. Самі місили бетон, самі все робили. Але в них було дуже багато знайомих, які їм допомагали теоретично. За багато речей, які їм пропонували робити, вони бралися, не маючи досвіду. До цього, наприклад, не робили форменні рельєфи. Вони дуже довго навчалися цьому в процесі будівництва і робили все завжди якісно: гарно, із сенсом та надійно.
Після розпаду СРСР цей басейн закинули, ним ніхто не займався. І він, природно, почав руйнуватися. Рельєфи, зроблені Адою і Володимиром, потребували реконструкції.
Не так давно басейн нарешті реконструювали під керівництвом Володимира. Нам пощастило потрапити на сам процес реконструкції, коли вони місили бетон і заливали це все. Червоною ниткою проходитиме у фільмі історія цього басейну. Також ми приїжджали і просто знімали басейн у різні пори року. Були на офіційному відкритті реконструйованого басейну. Там Володимир Володимирович зробив виставку їхніх з Адою північних скульптур.
Потім у нас був ще Биківнянський ліс, де Володимир сам після смерті Ади робив меморіальні плити. Ми намагалися максимально збагатити відеоряд.
— На «фейсбучній» сторінці студії Friedrichstrasse, яка займається створенням фільму, пишете, що готові на все заради атмосферної зйомки. Як проявилося «готові на все» у процесі роботи над фільмом?
— Тривалий час ми знімали фільм за свій рахунок. Ми отримали підтримку від Українського культурного фонду вже на другій стадії знімального періоду. Зараз у нас монтажний період. Про нього теж можна сказати, що готові на все, тому що це нелегка справа.
На зйомки виїжджали і вранці, і вночі, і ввечері. У морози, у вітри і в холод. Нині наші українські реалії молодого кіно пов’язані з тим, що, наприклад, оператору треба бути готовим на все для того, щоб зробити щось, що буде гідне показу людям. Зараз немає великих можливостей робити максимально добре, докладаючи трішки менше зусиль. Нам завжди треба думати, викручуватися, примудрятися. У нас команда дуже згуртована: оператор, звукорежисер, продюсер-сценарист та режисерка — ми завжди разом. Нерідко було, що неочікувано дізнаємося, що завтра Володимир Мельниченко кудись іде, і ми все відкладаємо, переносимо та їдемо на зйомки. На ходу треба зателефонувати звукорежисерові, взяти техніку. Завжди була боротьба за якість. Завжди поставало питання: або ми просто їдемо і знімаємо, щоб у нас совість була чиста, або ми, наприклад, не купуємо бутерброди, а за ці гроші беремо петлички, камери, об’єктиви і робимо все якісно.
Ми ніколи не знімали фільм так довго. Зараз роботи дуже багато. Все накладається одне на інше, заважає одне іншому, і треба намагатися знаходити час для всього. Якби не умови Українського культурного фонду, не думаю, що зараз ми б уже монтували фільм. Обумовлені терміни презентації фільму — і тут уже, хочеш не хочеш, а фільм треба закінчувати. Тому дякуємо за дедлайни і за те, що надали гроші для зйомок. Узагалі, кіно та люди, які його роблять, повинні бути з грошима.
— Завершальний робочий процес, мабуть, ще складніший, ніж упродовж зйомок?
— Важко було завжди. Добре, що є мотиватор, який нас підганяє. Загалом, найприємніша частина в кіно для мене — це коли ти вже дивишся фільм. Приємні деякі епізоди на монтажі, коли пекельний тиждень пройде, поки просто збереться якийсь смисловий кістяк, потім цей смисловий кістяк набивається зображенням, і коли ти дивишся поки що 10 хвилин фільму, і перші дві хвилини тобі вже подобаються.
Найчастіше усміхаються фестивалі, які більш-менш незалежні і молоді
— Ада Рибачук, яка була дружиною, соратницею, порадницею Володимира, 9 років тому пішла у засвіти. Як у фільмі відтворюєте її образ? Можливо, десь епізодично показуєте схожу на художницю актрису?
— Актриси немає. Тому що це не наша звичка і не наш стиль — робити якісь реконструкції подій, ми завжди намагаємося знімати те, що є. Центральним персонажем цієї історії є, безумовно, Ада Рибачук. Нам пощастило в тому плані, що ми познайомилися з багатьма людьми, які були друзями художників. Багато архівного матеріалу було знято за життя Ади, і він у нас є. Велика його частина увійде до фільму. Зараз одне з найголовніших завдань — зробити його якісним — перезаписати, переоцифрувати, перегнати, знайти голос Ади без музики. Тому що голос у неї такий же потужний, як тексти, які вона писала.
Ми робимо все для того, щоб Ада була з нами у фільмі так само, як і Володимир Володимирович. І у нас це поки що виходить. Нам ідуть назустріч. Із кінолабораторії університету Карпенка-Карого нам допомагали передивлятися позитивні та негативні плівки, Едуард Тімлін зараз курує наш проект технічно та творчо. Він власною технологією оцифровує плівки, робить їх в 4К роздільності, і в нас виходять хороші зображення. Усе це нам допомагає та робить фільм не просто випуском новин.
— Які ще герої фігуруватимуть у стрічці?
— У нас буде дуже багато людей, тому що у Володимира Володимировича багато прихильників, знайомих, друзів та просто небайдужих людей. Близька йому зараз людина — це Олександр Галинський, який допомагає художнику з архівами, матеріалами. Будуть робітники, які приходять і допомагають Володимиру Мельниченку. Буде дуже багато знайомих людей ще з тих часів. Тому ми постараємося всіх їх максимально помістити у фільм.
Ще дуже важливими є люди, які допомагали Володимиру та Аді захищати Стіну від знищення. В результаті Стіну забетонували. Але ці люди допомогли художникам справитися із ситуацією психологічно і були певним запобіжником того, щоби влада не знищила власне митців у властивих їй традиціях. Це Амосов, Патон, Бажан, Первомайський, Некрасов.
Ми намагаємося сказати про те, що це все-таки історія не просто художників, які мріяли щось робити, а загалом київської еліти — творчої, культурної, наукової.
І філософія Володимира Мельниченка та Ади Рибачук була в тому, що вони хотіли зробити Київ для себе та для людей таким, щоб це подобалося їм і містянам. Усі мозаїки, меморіальні пам’ятники, пам’ятники взагалі — все це робилося з метою прикрасити місто. Влада — і теперішня, і минула — найчастіше вставляла і вставлятиме палки в колеса справжнім митцям. Когось не влаштовує, щоб Київ ставав кращим, гарнішим, свідомішим.
Володимир Володимирович пережив смерть своєї найближчої людини. І зараз веде боротьбу за те, що йому дороге.
— У фільмі будуть світлини, архівні матеріали, одкровення і спогади... Який жанр цього кіно?
— Цей фільм абсолютно неігровий. У нас є постановочні сцени, які зроблені для того, щоб створити образність. Але у будь-якому разі це — неігровий фільм і, безумовно, він художній.
— Ваш документальний фільм про секс-працівниць «Така робота» здобув особливу відзнаку журі на харківському фестивалі «Бардак» та нагороду Best Short Docume—tary на празькому фестивалі Prague Film Awards. А «ПЖ» увійшов до фіналу Docutah Documentary Film Festival у США та став найкращим фільмом Hollywood International Independent Documentary Awards. Чи подаватимете «Шелест кроків» на фестивалі?
— Нам найчастіше усміхаються фестивалі, які більш-менш незалежні й молоді. Цього року ми потрапили і на відомий фестиваль із багатою історією «Молодість». «Лампадок» возив наш фільм «ПЖ» Україною та Варшавою.
Завжди цікаво, як європейці ставляться до нашого кінематографу, як їх зачіпають наші теми. Ми, коли подавали «ПЖ», думали, що тема в’язниці може бути нецікава європейцям. Когось зачепило, комусь сподобалося. Я сподіваюся, що цього разу будемо наполегливіше просувати цей фільм у культурне середовище. Завжди хочеться показувати свою роботу. Образливо, коли не беруть; ще образливіше, коли невиправдано не беруть через внутрішньополітичні причини. Але добре кіно ніколи не проходить повз глядача.
