Російсько-українська війна не лише загартувала наших бійців, а й багатьох із них зробила справжніми героями сучасності, гідними, щоб наслідували їхнiй приклад інші.
До таких належить і Олександр Чалапчій, який унаслідок обстрілу втратив обидві ноги, але не втратив сили духу і підтримує наших воїнів із ампутацією, показує приклад, як можна адаптуватися у мирному житті.
До початку бойових дій на сході України Олександр служив у спецназі, потім викладав у профтехучилищі.
Тож коли почалася мобілізація на фронт, його як колишнього військового одним із перших у місцевому військкоматі занесли до цього списку.
Проте чоловік був настільки патріотично налаштований, що не став чекати виклику, а попросився на війну добровольцем з ідейних мiркувань. Його зарахували до складу 34-го батальйону територіальної оборони і разом з іншими такими ж «ідейними добровольцями», як він називає, направили у гарячі точки на Донбас.
28 вересня 2014 року вони стояли на блокпосту неподалік селища Ленінський поблизу Горлівки і мали забезпечити «зелений коридор» місцевим жителям, щоб ті могли безпечно потрапити на контрольовану нашим урядом територію, аби отримати там пенсії, купити продукти, ліки, вирішити інші побутові питання.
Олександр уже закінчив чергування і мав іти на відпочинок, але випадково помітив колону людей та подумав, що треба б зняти на їхньому шляху розтяжки, підключені до спеціальних «попереджувальних» мін, розставлених на ніч, щоб виявляти ворогів.
Вони хоча й не вибухали, спричинюючи поранення, але гучно свистіли, чим могли сильно злякати мирних жителів. Сашко гукнув товариша, і вони разом побігли назустріч колоні, щоб «розмінувати» прохід. Аж раптом почався шалений мінометний обстріл...
«Не повірите, але я з першого дня на фронті відчував, що отримаю поранення — причому саме в ноги, — говорить Чалапчій. — Наш блокпост обстрілювали щодня, тож як тільки я чув свист міни в повітрі, то відразу кидався у найближчу лісосмугу. Кілька разів вони рвалися зовсім поруч. Уперше мене врятував від поранення бронежилет, вдруге — дерево. А от на цей раз я навіть не почув, коли прилетіла міна, і не встиг зреагувати. Почув уже сам вибух, від якого виник спахах перед очима і зашуміло в голові... Я впав із думкою, що мене контузило.
Проте коли спробував піднятися, то не відчув ніг, а, поглянувши на них, побачив, що вони якось неприродно сплетені. Побачив неподалік лежачого товариша і поповз до нього, залишаючи кривавий слід. На щастя, він був лише контужений і отримав кілька подряпин, хоча й не міг піднятися. Я зняв ремені зі свого автомата і товаришевого та перев’язав обидві свої ноги і став кликати на допомогу, але поряд нікого не було. Ледве відшукав свою загублену рацію і таки викликав підмогу, хоча вона довго не могла пробитися до нас через щільний обстріл. Зрештою хлопці таки дісталися до нас — мене повантажили на автівку і повезли в лікарню в Дзержинськ».
Тут хірург спочатку боявся навіть ввести йому наркоз, оскільки Олександр втратив понад три лiтри крові і міг просто не вийти з нього. Потім його накачали плазмою крові і спробували врятувати роздроблену праву ногу, але це не вдалося — довелося ампутувати її вище коліна, а на лівій видалити ступню в надії, що хоч цю таки зможуть зберегти столичні медики. Невдовзі його перевезли до Центрального військового клінічного госпіталю, але й тут хірурги виявилися безсилими. У нозі вже розвинувся глибокий заразний процес, тож її теж довелося ампутувати вище коліна. Мужній воїн тяжко переживав втрату обох кінцівок, але з перших днів після операції вирішив не здаватися і все робити самостійно. Він навіть не дозволяв санітаркам підставити йому судно — через силу, перемагаючи біль, сам забирався в інвалідний візок і їхав до туалету.
«Над моїм ліжком була металева перекладина, на якій я постійно підтягувався, щоб бути в хорошій фізичній формі, — розповідає Олександр Чалапчій. — Пізніше волонтери принесли мені гантелі, з якими я активно тренувався. А ще намагався не втрачати сили духу — навіть інших підтримував власним прикладом.
У палаті був молодий боєць без однієї ноги, який постійно
скаржився, мовляв, кому він такий потрібен? То я переконував його, що потрібно не скиглити, а робити все для того, аби жити повноцінно, показував, як можна пристосовуватися ходити.
Потрібно поводитися так, щоб медперсонал і всі оточуючі трималися з тобою, як зі здоровим, тому що коли тебе жаліють, то ти й сам починаєш себе жаліти і нічого не робиш задля повернення до нормального життя. Хоча я й сам не міг звикнутися з думкою, що в мене немає ніг, — постійно відчував болі в них навіть через чотири місяці після ампутації, а іноді це трапляється й досі. Хірурги називають це фантомними болями і застерігають, що їх потрібно переборювати психологічно».
Після заживлення ран та спеціальної підготовки до протезування Чалапчій став освоювати механічні протези. Це давалося неймовірними зусиллями, адже не було ні колін, ні стоп, на які можна спиратися при ходьбі.
Але Олександр докладав неймовірних фізичних зусиль, проявляв терпіння і наполегливість. Він годинами займався на тренажерах, які йому подарували друзі, щоб зміцнити м’язи верхньої частини тіла, потім учився стояти на протезах, рухатися по кімнаті, для чого навіть дивився спеціальні уроки в інтернеті.
Згодом волонтери зуміли буквально за два місяці зібрати для Олександра близько мільйона гривень на «розумні» електронні імпортні протези, які кріпляться вище коліна і можуть робити потрібні для нормальної ходьби рухи.
Колінні суглоби йому робили в Німеччині, ступні — в Англії, а збирали протези вітчизняні умільці. Він разом із п’ятьма побратимами пройшов реабілітацію в Австрії, де навчився досконало володіти «новими ногами» і зрозумів, що до «розумних» ніг потрібна ще й розумна голова. Хоча й не обходилося без неприємних випадків.
Якось узимку він вийшов на вулицю і невдало впав, не зміг сам підвестися — так і пролежав на снігу більше години, доки дружина не повернулася з роботи та не допомогла піднятися. Іншого разу Чалапчій упав на пасіці на дачі, і його добряче покусали бджоли — довелося продати вулики.
Але жодні негаразди не могли зломити дух бійця, який зараз не лише ходить самостійно, а й водить авто, управляється з двома малими донечками, служить опорою сім’ї, відкривши власну справу.
«Я часто зустрічаюся з побратимами, які втратили руки чи ноги на війні, — ділиться наболілим Олександр Чалапчій. — І, вірите, іноді хочеться вдарити палицею когось із тих, хто розкисає і жаліє сам себе. Я доводжу їм і показую на власному прикладі, що потрібно вірити в себе, добиватися наміченого і пристосовуватися до життя таким, як ти є. Адже відсутність ніг — не найстрашніше поранення. Значно гірше, коли відсутні розум і бажання бути нормальною людиною».
