Сартанська середня школа імені Героя України В. С. Бойка: про радощі й негаразди прифронтового румейського буття

Днями довелося побувати на «повнолітньому» ювілеї школи. І причому не якоїсь там задрипаної, а фактично тричі унікальної!

 

 

Насамперед удосталь ознаменованої при її будівництві гучними іменами: зокрема, якщо першу цеглину в шкільний фундамент випало закласти майже легендарному в Приазов’ї «іллічівському» гендиректорові Володимиру Бойку, то червону стрічку на урочистому відкритті перетинав уже не хто інший, як сам президент нашої держави Леонід Кучма.

 

 

По-друге, особливої ще й завдяки своєму непересічному для сільської місцевості архітектурному рішенню (і притому як сучасно оздобленими інтер’єрами, так і напрочуд колоритною естетикою подвір’я).

 

Ну й нарешті, що стосується швидкості виконання робіт, то за цим показником Сартанська середня школа імені Героя України В. С. Бойка взагалі повинна потрапити до вітчизняної «книги рекордів», адже була, по суті, побудована на невловимо короткому відрізку: з лютого по серпень 99-го. 

 

Святкування ювілею вирішили приурочити до Дня вчителя, роздавши заодно грамоти й відзнаки як нинішнім найкращим наставникам підростаючої молоді, так і сивочолим ветеранам, безпосередньо причетним до тих пам’ятних подій 20-річної давнини. Причому серед останніх виявилося й кілька бригадирів-ударників: зокрема, В. І. Трубников, Д. І. Заячківський та С. А.

 

Хаджинов (до речі, Сергій Анатолі­йович — чистокровний етнічний грек). Усі вони своєю цілодобовою працею під пильним оком невтомного й воістину всюдисущого гендиректора доклали тоді максимум фахових, та й просто людських, зусиль для вчасної здачі дорученого їм об’єкта. 

 

Що ж до національної тематики, то вона тут, між іншим, теж вигулькнула аж ніяк не випадково. Річ у тім, що серед 10-тисячного населення Сартани переважну більшість складають саме румеї, котрі якраз спілкуються між собою у повсякденному побуті давньогрецькою мовою (відображуваною, що цікаво, на письмі кирилицею).

 

Тож, хоча як місцеві ведучі, так і спеціально запрошені артисти виступали на п’ятничних урочистостях винятково українською, але деякі прізвища відзначених нагородами педагогів здадуться, напевне, нашим читачам не зовсім звичними.

 

Та все ж назву принаймні три з них: це Н. М. Лаго, Л. В. Хаваліц та Л. О. Корона. Перші двоє — тутешні мовники-елліністи, завдяки яким чимало обдарованих сартанських учнів майже регулярно виборюють призові місця на відповідних олімпіадах світового рівня.

 

Що ж до Людмили Олександрівни, то це саме їй судилося два десятиліття тому прийняти великий символічний ключ від зданого «іллічівськими» будівельниками об’єкта. Та й донині вона впевнено керує своїм навдивовижу дружнім і висококваліфікованим педколективом.

 

Наостанок же, як зазвичай годиться у таких випадках, озвучу заразом кілька мимобіжних мандрівних вражень про саме селище і його мешканців. 

 

Отже, всі приватні обійстя виглядають тут нівроку охайними й доглянутими; паркани увішані рясними гронами дебелого соковитого винограду, а просто на узбіччі проїжджих шляхів — суцільні насадження плодових дерев (переважно сливи й абрикосу).

 

Причому ласувати вищепереліченими дарунками осені дозволяється абсолютно кожному — анітрішечки не боячись, що сам господар оселі чи його вірний песик вискочать з-за паркану і надеруть тобі вуха (або ж навіть добряче полатають штанці).

 

Щоправда, через відносну близькість фронтового розмежування фасади деяких будинків і досі зоріють на перехожих наскрізними темними пробоїнами. Окрім того, з цієї ж самої причини трапляються деінколи й тимчасові проблеми з електрикою. 

 

Тим часом iще зовсім недавно, до початку донбаської кризи, Сартана могла похвалитися своїм власним зоопарком, одначе зараз на його місці, ніби у тій достопам’ятній казочці Л. М. Толстого, залишилося лише... троє старезних волохатих і майже «безхозних» ведмедів. Та все ж чи не найгіршою соціальною спорудою вважається тут аграрний профліцей. 

 

Хоча, гадаю, навряд чи варто псувати кінцівку свого ювілейного репортажу таким відвертим негативом; тому, либонь, доведеться вже приділити докладнішу увагу цьому горезвісному ПТУ хіба десь в одній із наступних газетних публікацій... 

 

P.S. В назві цієї статті одна й та сама фраза звучить спочатку по-румейськи, а потім по-українськи.