Якби хтось запитав «Звідколи з’явилися українці на Балканах?», то стисло можна вiдповiсти так: зразу ж після берлінського конгресу. А саме: в 1878 році Галичина з мiстом Львів стає частиною Австро-Угорської iмперiї, до якої тоді вже належала Боснія. Безземелля та голод ніби батогом погнали наших людей у пошуках бодай якогось жалюгідного шматка хліба. Отож протягом 1890—1914 рр. у Боснiї як гриби після дощу виростають суцільно українські села Дев’ятина, Козарцi, Кам’яниця, Дубова, Лішня, а разом з ними українізується й тутешнє містечко Прнявор.
Але обіцяного раю переселенці так і не знайшли: зокрема, довколишні ліси треба було ще довго й нудно викорчовувати, аби зрештою дістатися до жаданої землі-годувальниці. Й це, завважте, попри те, що на початок нового століття в Боснії вже налічувалося аж 18 тисяч наших співвітчизників. А в 1907 році в с. Насеобина-Лішня (де переважно осіли потомствені хлібороби й будівельники з Бучацького повіту та Рогатинщини) починає діяти перша на Балканах українська читальня.
Та однак не все так сталося насправді, як гадалося: тільки-но пережили першу світову війну, як наші краї охопила тяжка економічна скрута; але — що, либонь, найгірше — розпочалися люті запеклі суперечки між місцевими греко-католиками і їхніми православними сусідами, що стихомирилися аж під час правління Йосипа Броз Тито. Себто, якщо процитувати тут воістину пророчі рядки Кобзаря, то
«Болить серце, як згадаєш:
Старих слов’ян діти
Впились кров’ю.
А хто винен?
Ксьондзи, єзуїти».
При цьому православні віряни концентрувалися переважно у Насеобиній-Лішні та
Хрвачанах (де й досі, між іншим, стоїть моцний білокам’яний храм, збудований ще о. Василем Стрільчиком; натомість лішнянська дерев’яна церква завалилася ще при комуняках і відновленню вже не підлягає).
Відтак через цю релігійну ворожнечу, численні господарчі труднощі і нещодавні братовбивчі війни (це попри дві світовi, коли тутешня боєздатна молодь масово й самовіддано боролася в лавах УПА за свободу рідної батьківщини), загальна кількість нашого люду рiк у рiк невпинно, на жаль, зменшується. Зокрема, чимало боснiйських українців перебралося на Новий Континент.
Але, незважаючи на всі ці житейські негаразди, восени 1990 року ми піднесено й урочисто відсвяткували свій столітній ювілей історичного переселення на Балкани.
...Та незабаром сюди нагрянуло лихо: розпочалася кровопролитна громадянська війна. І знов нестримні сльози й горе оповили материнські серця серпанком вічної жалоби, адже багатьох моїх земляків було примусово підставлено під сліпі ворожі кулі як «гарматне м’ясо». А ще тодішній маріонетковий уряд (на кшталт скандально нині відомих «народних донбаських республік») вніс усі українські обійстя до тимчасового військового спецреєстру з метою турнути нас звідти напризволяще (для задоволення, бачте, «гострих житлових потреб титульної нації»). Тож, аби хоч якось запобігти цьому, селяни вимушені були продавати за безцінь свої хати, тікаючи чимдуж у Західну Європу.
До речі, працюючи тоді якраз гастарбайтером на будівництві заводу «Кока-Кола» (що розташований у с. Велика Димерка Броварського р-ну на Київщині. — Ред.), я двічі у студійному прямому радіоефірі на Хрещатику, 26 звертався із закликом до міжнародного співтовариства негайно втрутитися в цю загрозливу щодо нацменшин ситуацію, аби запобігти гуманітарній катастрофі. Та де там, адже недарма ж кажуть: «Як пани б’ються — то в холопів чуби тріщать»!..
Отже, загалом у моєму рідному селі вціліло від воєнного лихоліття і подальших еміграційних процесів тільки близько 80 українських сімей. Але, з іншого боку, нам є й чим похвалитися. Зокрема, на сталій основі діє Лішнянська просвітня школа, де вчителька Галя Ступ’як (котра приїхала сюди з Дрогобича незадовго до громадянської війни) прищеплює малечі відповідні мовні навички плюс деякі загальні відомості стосовно прадавніх народних звичаїв та культури. А ще спільними зусиллями зводимо на центральному майдані власний «Український дім» (на зразок побаченого мною на Хрещатику). Тобто здорового ентузіазму й кваліфікованої робочої сили в моїх односельців якраз, вочевидь, не бракує. Хоча й через пануючу в БіХ економічну скруту багацько нашої молоді в пошуках роботи вимушені переселятися у навколишні міста, досить швидко забуваючи при цьому про свої духовні витоки й коріння.
Щодо зовнішньої підтримки, то поки що жодний київський уряд так і не виявив зацікавленості хоч трохи допомогти своїм історичним нащадкам (у тому числі, на жаль, і щойно вами обраний). Та все ж нам і самим цілком під силу, не жебраючи попід тином і не скиглячи на п’єцу, досягати, якщо треба, поставлених завдань!
Василь ТИМКІВ,
голова культурно-просвітньої спілки «Червона калина»
