«АДвоКАТ» Віктор Медведчук — агент КДБ «Соколовський»: маловідомі факти із біографії кума Путіна (продовження)

6 червня 1974 року Київський міський апеляційний суд скасував вирок і направив справу на додаткове розслідування. Суд зобов’язав слідство встановити, чи був у нетверезому стані потерпілий (?), чи перебували Медведчук і Яковенко в цей день при виконанні своїх обов’язків як керівники оперативних комсомольських загонів (?), та зібрати додаткові матеріали, які характеризують потерпілого і обвинувачених (?). Зауважу, що всі ці обставини були встановлені слідством і досліджені районним судом. Тому рішення апеляційного суду виглядало досить дивним.

 

Значно пізніше мені стане зрозумілим, чому суд прийняв таке рішення. В судовий процес втрутилася «невидима впливова сила», з якою я скоро познайомився особисто.

 

3 липня 1974 року (майже через місяць після скасування вироку) Медведчук виходить на волю зі слідчого ізолятора, де провів 66 діб. За час перебування під вартою минула літня сесія в університеті, яку Медведчук не складав, хоча і рахувався студентом 2-го курсу. 

 

Виникла унікальна ситуація (відповідно до Інструкції про агентурний апарат) для вербовки Медведчука агентом КДБ, яка, на мою думку, і була успішно використана. Враховуючи його характер, а також те, що він уже був «позаштатним працівником міліції», вважаю, що Медведчук добровільно погодився на вербовку, бажаючи стати ще й агентом КДБ, щоб бути звільненим з під арешту і уникнути кримінальної відповідальності. 

 

Згідно з алфавітною (обліковою) карткою агента «Соколовського», Медведчук був завербований в 1974 році в червні або липні (який саме місяць, точно сказати важко, оскільки російською їхня назва співзвучна — «июнь-июль», а картка була заповнена російською мовою і знайомився з її змістом я навесні 1993 року). Детально про це — згодом. 

Закінчуючи третій курс юрфаку, я бачив і розумів, що за судовим рішення про звільнення Віктора Медведчука з в’язниці стоїть якась «невидима впливова сила». Навіть не доцент Київської вищої школи міліції (в якій через десять років я буду навчатися в ад’юнктурі, а потім викладати на спеціальному факультеті) Дмитро Тихонович Яковенко — батько підсудного Ігоря Яковенка. Про адвокатів підсудних і говорити нічого, тоді прокурори і суди на їх клопотання майже не звертали уваги. 

Незабаром ця «невидима впливова сила» проявилася в образі «товариша з КДБ». Зупинюся більш детально, оскільки прийшлося поспілкуватися з ним на «високих тонах» особисто як секретарю комсомольського бюро юрфаку. 

 

У другій половині вересня 1974 року, навчаючись на четвертому курсі, мені передали, щоб я зайшов до секретаря партбюро Владлена Гончаренка. В його кабінеті сидiв статечний чоловік, років під 45. Привітавшись, Гончаренко сказав: «Познайомся, це товариш iз комітету, він хоче з тобою поговорити». Я представився, назвав своє ім’я та прізвище, а він, подавши руку через стіл, за яким сидів, не назвавшись, сказав лише слово «приємно». Я запитав у Владлена Ігнатовича, з якого комітету, так я подумав, що, можливо, він iз районного, міського або центрального комітету комсомолу. По комсомольській роботі мені досить часто доводилося зустрічатися з товаришами з цих комітетів. Гончаренко відповів: «Комітету державної безпеки».

 

Я здивовано підняв брови, з якого дива? «Товариш iз комітету», після загальних фраз, як справи, навчання, запитав мене, як я можу охарактеризувати Віктора Медведчука? Я відповів коротко і грубо: в шию треба гнати його і таких, як він, iз комсомолу й університету! Таких як Медведчук на гарматний постріл не можна допускати до роботи в правоохоронних чи судових органах. На найближчому засіданні комсомольського бюро він буде виключений iз лав комсомолу, — зауважив я. 

 

Далі почали відбуватися якісь незрозумілі, дивні речі з боку кадебiста. Він почав говорити, що не треба поспішати з виключенням Медведчука з комсомолу, з ким не буває, оступився хлопець, треба йому допомогти стати на шлях виправлення, щоб не поламати життя і далі в тому ж дусі.

 

Я слухав «товариша з КДБ» з іронічною посмішкою (і думав, а чи не провокація це з його боку?). Він перепитав, чому я так посміхаюся? На запитання я відповів запитанням: Медведчук вам хто — кум, брат, сват, друг? І кажу йому: вдумайтеся, троє дорослих негідників накинулися на одного, та ще й неповнолітнього, затягли в темний під’їзд, як садисти жорстоко побили його, розбили голову, зламали ребро, Медведчук погрожував потерпілому гумовим пістолетом, який на вигляд, як справжній, і бив ним потерпілого по голові. 

 

«Товариш iз комітету» відповів (згадую так, як залишилося в пам’яті): «він наш громадський помічник, допомагає нам, як інші студенти юрфаку допомагають міліції на громадських засадах». Я кажу вам про це, як секретарю комсомольського бюро, і прошу, щоб наша розмова залишилася між нами, — наголосив кадебiст. 

 

Алфавітні карточки форми 3 агентів і позаштатних співробітників КДБ.

 

Владлен Гончаренко зауважив йому, що я ще й член партбюро і прийшов з армії офіцером і членом партії. «Товариш з органів» загадково подивився на мене і сказав: «Добре». Що означало його «добре», я не зрозумів. 

 

Лише працюючи начальником відділу військової контррозвідки СБУ (1992-1995 рр.), я дізнався, що в радянські часи в органах КДБ, згідно з їхніми таємними інструкціями і наказами, поряд з агентами і довіреними особами, була ще й така категорія осіб, як «позаштатні оперативні працівники» КДБ. Це — «особи, які на громадських засадах надавали таємну допомогу в контррозвідувальній діяльності на транспортних, промислових об’єктах, а також в окремих установах Міністерства оборони». На них заводили, як і на агентів (резидентів), алфавітну картку форми № 3. Але їм, на відміну від агентів, не давали псевдонімів, а створювали на обліковій картці в графі «псевдонім» абревіатуру з перших букв імені, прізвища і по батькові або в цій графі і в графі «категорія», як правило, записували: «позаштатний оперативний працівник» (див. фото алфавітних облікових карток агентів і позаштатних оперативних працівників КДБ).

 

Якби Медведчук був «позаштатним оперативним працівником» КДБ, то в його обліковій карточці, у графі «категорія» або у графі «псевдонім» стояла б зашифрована відмітка з трьох заголовних «ВМВ» (Віктор Медведчук Володимирович), або був би зроблений запис «позаштатний оперативний працівник», і йому було б видане посвідчення встановленого зразка (див. на фото). Подібні посвідчення видавалися і «позаштатним працівникам міліції». 

 

Посвідчення позаштатного співробітника КДБ.

 

По завершенні зустрічі кадебiст перепитав мене, чи не змінилася моя думка щодо Медведчука. Я відповів, що наша зустріч лише прискорить проведення засідання комсомольського бюро, на якому я поставлю питання про негайне виключення Медведчука з комсомолу й університету, і запропонував «товаришу з КДБ» прийти на це засідання бюро і попросити за Медведчука у членів бюро та розповісти їм, чому він так просить за нього. В очах чекіста майнула іскра незадоволення чи то сердитості. Мені до його погляду було байдуже — треба було бігти на лекцію. 

Дійсно, багато студентів 1-3 курсів, які планували після закінчення навчання працювати слідчими міліції або прокуратури, були офіційно оформлені як «помічник міліції» на громадських засадах або «позаштатний працівник міліції». Зауважу, що вони не були таємними агентами оперативних служб міліції. Тут не було нічого ганебного чи поганого. Це була своєрідна практика, яку студенти проходили в органах міліції або прокуратурі. Студенти вчилися складати різні процесуальні документи, були понятими під час огляду місця події чи проведення обшуку і одночасно вчилися, як правильно їх проводити і скласти відповідний протокол. Відбирали пояснення або, за дорученням слідчого, проводили допити свідків, готували проєкти постанов про проведення виїмки, обшуку чи експертиз і т. д. 

 

Я, наприклад, на четвертому курсі проходив слідчу практику в Шевченківському РВВС м. Києва у начальника слідчого відділу підполковника міліції Лілії Сергіївни Самойленко. Після завершення практики вирішив стати таким слідчим, як вона. Залишився у неї помічником слідчого на громадських засадах і проходив стажування. І хоча закінчив юрфак iз червоним дипломом, і мені запропонували на вибір — навчатися в аспірантурі, бути суддею, працювати в прокуратурі помічником прокурора або слідчим, — я вибрав професію слідчого міліції, саме завдяки Лілії Сергіївні, якій буду вдячним усе життя. Після отримання диплома був призначений слідчим у її відділ. Вона зробила з мене професіонала-практика, а відмінні теоретичні знання дали викладачі юрфаку. У моїй слідчій практиці не було жодного незаконного затримання чи арешту або притягнення до кримінальної відповідальності невинної людини. 

 

Працювати слідчим або оперативним працівником у КДБ мені не пропонували, мабуть, через «теплу» розмову з «товаришем iз комітету» щодо Медведчука або через мою позицію при розгляді персональної справи члена КПРС, декана юрфаку Павла Заворотька (детальніше про це нижче), а можливо, і з інших причин, не знаю.

 

Коли в перші роки незалежності України я проходив медичну і мандатну комісії для призначення на посаду начальника відділу військової контррозвідки СБУ, ветерани-кадровики КДБ мені розповідали, що в радянські часи в органи держбезпеки брали на роботу лише тих випускників гуманітарних вузів, які у студентські роки (як правило, з 2-3-го курсiв) були агентами КДБ, відповідали вимогам військово-медичної комісії, не мали кримінального минулого, а їхні близькі родичі не були раніше засудженими. Два-три роки роботи агентом — це була своєрідна практика і перевірка його на професійну придатність для роботи в органах КДБ. Після зарахування агента на офіційну посаду в кадри КДБ матеріали, які засвідчували, що він раніше був агентом, знищували згідно з вимогами нормативно-правових актів КДБ СРСР. 

 

Після розмови з кадебiстом, через декілька днів, я прийшов до декана юрфаку Павла Матишевського, щоб обговорити ситуацію з Медведчуком. Позиція фронтовика була такою ж, як і моя, — Медведчук буде відрахований з університету по завершенню розслідування справи. Це радувало. 

 

Вдруге «невидима впливова сила» (яка для мене уже була відома — КДБ) проявила себе в листопаді 1974 року, коли кримінальна справа щодо звинувачення Медведчука була закрита.

У листопаді 1974 року старший слідчий прокуратури м. Києва В. Мельник перекваліфікував злочинні дії Медведчука та його подільників зi ст. 102 КК (нанесення середньої тяжкості тілесних пошкоджень) на ч. 2 ст. 166 КК (перевищення службових повноважень), визначивши, що «на час скоєння злочину Медведчук, Яковенко і Авраменко виконували свої посадові обов’язки командира, комісара і члена комсомольських оперативних загонів ДНД, а тому всі троє на той час були посадовими особами — представниками влади».

 

Мабуть, з того моменту Медведчук і засвоїв, що влада дає можливості не лише для колосального збагачення, а саме головне — уникнути відповідальності, який би злочин ти не вчинив. 

Знайшов слідчий і «важливі» пом’якшуючі обставини для закриття справи. Процитуємо витримки з постанови про закриття кримінальної справи слідчого В. Мельника від 19 листопада 1974 року: «Виходячи з нововиявлених обставин і позитивних характеристик обвинувачених, зважаючи на їх активну участь в роботі по попередженню правопорушень і злочинів, те, що кожен iз них перебував 66 діб під вартою, що в даний час вони не становлять суспільної небезпеки, а Медведчук і Яковенко виключені з членів комсомольських оперативних загонів ДНД, притягнення Медведчука, Яковенка і Авраменка до кримінальної відповідальності по викладених мотивах недоцільне».

 

Керуючись ст. 7 КПК УРСР слідчий В. Мельник постановив:

 

«1. Кримінальну справу № 15-100 проти Медведчука Віктора Володимировича, Яковенка Ігоря Дмитровича, Авраменка Сергія Володимировича закрити на підставі ст. 7 КПК УРСР.

2. Направити представлення за місцем навчання Медведчука і Яковенка, за місцем роботи Артеменка про вжиття до них заходів громадського впливу.

3. Дану постанову оголосити обвинуваченим, потерпілому, законним представникам потерпілого». 

Поясню більш зрозуміло. Додатковим розслідуванням було встановлено, що всі троє обвинувачених вчинили злочин, передбачений ч. 2 ст. 166 КК, який карається позбавленням волі від 3 до 5 років. Попередня кваліфікація вчиненого Медведчуком, Яковенком, Артеменком злочину відповідно до ст. 102 КК УРСР передбачала м’якше покарання — позбавленням волі на строк до 4 років.

Різницю бачите? Міра покарання за вчинення злочину, передбаченого ч. 2 ст. 166 вища за міру покарання, яка призначається за вчинення злочину, передбаченого ст. 102 КК УРСР, на один рік позбавлення волі. Зверніть увагу також на ту обставину, що ст. 102 передбачає покарання, у якому не встановлена нижча межа позбавлення волі, тобто вона може бути від одного року, а то і менше, а ч. 2 ст. 166 передбачає покарання, починаючи з 3 років позбавлення волі. Тобто кінцева кваліфікація вчиненого діяння Медведчуком є більш тяжчим злочином, ніж попередня! 

Незважаючи на це, прокуратура м. Києва закрила кримінальну справу за нереабілітуючими підставами, одночасно встановивши, що Медведчук, Яковенко, Авраменко є винними у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 166 КК УРСР. Справу закрили тому, що, на думку слідчого і прокурора, троє цих негідників перестали бути суспільно небезпечними, а вчинений ними злочин, внаслідок зміни обстановки, втратив суспільну небезпечність (с. 7 КПК УРСР). 

 

Як вам такий юридично-маніпулятивний підхід, коли за цим стоїть «невидима сила» КДБ ?! 

 

Ще одна дуже важлива обставина, якщо не сказати фальсифікація! В ході додаткового слідства «середньої тяжкості тілесні пошкодження» (перелом сьомого ребра зліва!), встановлені комісійною судово-медичною експертизою, раптом перетворюються на «легкі тілесні пошкодження з короткочасним розладом здоров’я». Питання: куди поділося «зламане сьоме ребро зліва»?! Для чого була змінена середня тяжкість тілесних ушкоджень на менш тяжчі? Відповідь одна: щоб можна було закрити справу, надати постанові видимість її законності і звільнити Віктора Медведчука, а разом iз ним і його «причеп» від кримінальної відповідальності.

 

Якби тілесні ушкодження залишилися середньої тяжкості, то тоді кваліфікація вчиненого Медведчуком як посадовою особою злочину була б тяжчою і дії «гоп-стоп компанії» кваліфікувалися б за ч. 3 ст. 166 КК УРСР, за вчинення яких у той час передбачалося покарання у вигляді позбавлення волі від 5 до 8 років (!), і закрити кримінальну справу було б набагато складніше. А Медведчука, судячи з вербувальної ситуації, необхідно було терміново витягувати з слідчого ізолятора і звільняти від кримінальної відповідальності. 

Як слідчий у минулому наголошую, що, згідно iз судово-медичною експертизою, переломи завжди належали до категорії середньої тяжкості тілесних пошко­джень і аж ніяк інакше!

Упевнений, що в ті часи, за таких обставин, слідчий ніколи б самостійно не ухвалив рішення про закриття справи. Таким кроком він відкрито підставив би себе під дисциплінарний удар, включно до звільнення з прокуратури, а можливо — і лави підсудних. Все залежало б від позиції керівництва прокуратури республіки. Переконаний, що закриття справи було вирішене навіть не прокурором м. Києва, а керівництвом прокуратури УРСР під впливом «невидимої могутньої сили», яка тепер видима і відома — КДБ. Керівництво прокуратури УРСР (прокурор республіки або його заступник по слідству) «зважило» на прохання кадебiстів і дало відповідну вказівку прокурору м. Києва закрити справу. Іншого логічного пояснення в даній ситуації, я як слідчий і контррозвідник не знаходжу. Це потім мені підтвердить і слідчий. 

 

Наприклад, у «Положенні про агентурний апарат і довірених осіб органів державної безпеки» (а також аналогічній Інструкції, що діяла до неї), яка мною опублікована у попередніх статтях, прямо записано: «Дозволяється вербувати осіб, які вчинили державні або інші злочини. При виникненні особливої необхідності і наявності пом’якшуючих обставин може вирішуватися питання про звільнення агента від кримінальної відповідальності у встановленому законом порядку».

Тепер є запитання чи сумніви, за кого клопотав «товариш iз КДБ», коли просив мене не виключати Медведчука з комсомолу? В нашому випадку, з урахуванням вищезгаданого та раніше опублікованих мною матеріалів, кадебiст міг так настійливо просити лише за агента КДБ!

 

Виключений iз комсомолу і відрахований з університету 

 

У перших числах червня 1975 року (йшла літня сесія, я закінчував четвертий курс) в університет iз прокуратури м. Києва надійшло «Подання на студентів юридичного факультету, членів ВЛКСМ Медведчука Віктора Володимировича і Яковенка Ігоря Дмитровича», в якому детально викладена суть вчиненого ними злочину. 

Приведу деякі витримки з нього: «Всією сукупністю зібраних по справі доказів Медведчук і Яковенко викриті у тому, що вони, члени ВЛКСМ, керівники комсомольських оперативних загонів ДНД, студенти юридичного факультету, а в майбутньому працівники органів правосуддя, вчинили самочинну розправу над неповнолітнім Кричаком, побили його, спричинили йому тілесні пошкодження, а здійснивши тяжкий злочин, не пішли по шляху визнання своєї вини і чистосердечного розкаяння, а навпаки — усіляко намагалися уникнути відповідальності». 

Окрім того, в поданні зазначалося: «Слідство також встановило, що у штабі ДНД по вул. Хрещатик, 23, били неповнолітніх, влаштовували особисті обшуки без належного оформлення протоколів, у роботі з неповнолітніми був відсутній такт і культура. Слідство прийшло до висновку: як видно, керівництво загоном було доручено неперевіреним особам, з низькими моральними якостями, якими є Медведчук і Яковенко».

 

Після надходження зазначеного подання рішенням комсомольського бюро юрфаку Медведчук і Яковенко були виключені з комсомолу. Бюро також рекомендувало деканату відрахувати Медведчука і Яковенка з університету. 

 

Не пам’ятаю точно дату, швидше за все, ближче до середини червня 1975 року, в день здачі чергового iспиту чи після консультації, в коридорі факультету я зіштовхнувся з «товаришем iз КДБ», який у присутності Владлена Гончаренка настійливо рекомендував мені не спішити з виключенням Медведчука з комсомолу. Привіталися, перекинулися парою фраз. «Як справи?» — запитав він. «Здаю екзамени», — відповів я і повідомив, що виключили з комсомолу «вашого» Медведчука. Він відповів, що йому відомо. На цьому і розійшлися. Хіба я міг тоді подумати, що знову зустрінуся з ним через 18 років — навеснi 1993 року, будучи начальником відділу військової контррозвідки СБУ, а він уже буде ветераном-пенсіонером після ліквідації 5-го (дисидентського) Управління КДБ. Та про це — згодом.

 

Зайшов у справах на кафедру цивільного права до Діни Василівни Бобрової, в той час вона виконувала обов’язки декана. Боброва була схвильованою та емоційною, я її такою раніше не бачив. «Що трапилося?» — запитав я. «Та дістав цей «комітетчик» зі своїм Медведчуком, — сказала вона. — Щойно від мене вийшов, настійливо рекомендував не виключати Медведчука з університету. Я дала йому почитати подання з прокуратури, а він своє гне». 

 

Відповів, що зустрів його декілька хвилин тому в коридорі й сказав, що ми виключили Медведчука з комсомолу і рекомендували деканату відрахувати його з університету. Діна Василівна запитала, де це рішення. Відповів, що його передано секретарю деканату. Вона подякувала і додала, що завтра направить листа ректору про звільнення цих негідників... 

Через 26 років я ознайомився з текстом подання Діни Бобрової у книзі Дмитра Чобіта «Нарцис» на ім’я ректора університету М. Білого, в якому було констатовано: «Прошу відрахувати т. Медведчука В. В. і Яковенка І. Д. зі складу студентів університету за скоєння злочину». Останні два слова були закреслені і над ними ручкою дописано: «за грубі порушення статуту комсомольських оперативних загонів Добровільних народних дружин». Дата підпису подання — 13 червня 1975 року.

 

Саме з останнім формулюванням 24 червня 1975 року наказом ректора КДУ ім. Шевченка № 309 було відраховано з числа студентів 3-го курсу денної форми навчання юридичного факультету Медведчука і Яковенка. 

 

На факультеті полегшено зітхнули. За цей час, упродовж понад півтора року з моменту вчинення ним злочину і до відрахування з університету, Медведчук так дістав усіх на факультеті і набрид своєю нахабною цинічною брехливою поведінкою, що інколи хотілося «заїхати йому в морду» або послати в глибокий нокаут. Я тоді був кандидатом у майстри спорту з боксу, виступав за збірну університету на міських і республіканських змаганнях «Буревісник» серед студентів. 

 

Проте Владлен Гончаренко як у воду дивився, зауваживши, що радiти відрахуванню Медведчука з університету зарано, куратори Медведчука з КДБ цього так не залишать і поновлять його на юрфаці. «На якій підставі?» — перепитав я. Гончаренко, посміхнувшись, відповів (цитую, як запам’яталося): «Григорію, ти хіба забув, як «товариш iз КДБ» у моїй присутності «уламував» тебе не виключати Медведчука з комсомолу? Він же — їхня людина, агент або позаштатний працівник КДБ. Пам’ятаєш, як «комітетчик» говорив нам, що Медведчук допомагає їм на громадських засадах?». «Пам’ятаю», — відповів я, а, втiм, подумав: «Невже таке може бути?». Виявилося, що може...

Із моменту звільнення Медведчука з-під варти (3 липня) і до жовтня 1974 року на факультеті відбулися події, які примусили багатьох ділитися між собою думками, що на юрфак «наслана порча», а швидше за все — серед нас є «засланий козачок» (як у фільмі «Невловимі месники»). Викладачі пошепки говорили, що це, мабуть, Медведчук.

 

У вересні 1974 року, коли розпочався навчальний процес, на заняття не прибуло декілька студентів. На факультеті поповзли розмови, що під час канікул їх відрахували з університету за якісь «націоналістичні й антирадянські погляди і прояви». В деканаті мені як секретарю комсомольського бюро підтвердили це. 

 

Потім на факультет прибув працівник iз ЦК ЛКСМУ, який зібрав увесь комсомольський і профспілковий актив i «промивав» нам мізки, роблячи настанови про посилення виховної роботи в дусі «інтернаціоналізму» і «радянського патріотизму» та боротьби з проявами «українського буржуазного націоналізму», особливо під час 22 травня (день перепоховання Тараса Шевченка). Традиція відзначати 22 травня була започаткована студентами університету ще в п’ятдесятих роках минулого століття. У цей день органи влади забороняли людям приходити до пам’ятника Шевченка в парку навпроти університету, покладати квіти, брати участь у мітингах, зібраннях і т. д. 

 

Для мене — хлопця з полтавського села, який відслужив армію, — було незрозуміло, чому виникла така заборона. Ще від бабусі Марії, а потім від учительки історії Клари Семенівни Пастернак я знав, що в травні 1861 року домовину з прахом Шевченка залізницею перевезли з Петербурга до Москви, а далі — до Києва. Потім на пароплаві «Кременчук» (у 1994 і 1998 роках я буду обраний народним депутатом України у цьому місті) останки Кобзаря були перевезені до Канева, де 22 травня 1861 року вони були поховані на Чернечій горі. Така була остання воля нашого Духовного батька (так називала Шевченка моя бабуся, з якою я вивчив напам’ять «Заповіт» ще в п’ять років. У хаті бабусі, на покуті під іконами лежали молитвеник і зачитаний-перечитаний «Кобзар», виданий iще до революції 1917 року). 

 

Уперше в житті про «заборонені заходи» щодо Шевченка я почув 22 травня 1972 року, коли закінчував перший курс. Після лекцій, приблизно о 15-й годині, весь курс затримали на зустріч iз «лектором», який упродовж години «дохідливо» пояснював нам російською мовою, чому саме в цей день не потрібно збиратися біля нашого Кобзаря, читати його вірші і покладати квіти. 

Врізалося в пам’ять, коли після «просвітницької» лекції, вийшовши з університету на початку 17-ї години, я побачив, що парк Шевченка (він навпроти виходу з університету, через дорогу) оточений міліцією і міліцейськими «воронками». Біля пам’ятника Тарасу Григоровичу зібралося декілька десятків людей, багато з яких були у вишиванках, в оточенні ще більшої кількості міліціонерів. Я бачив це вперше і не розумів, чому так відбувається. Виглядало все це якимось маразмом та ідіотизмом!

 

Вранці наступного дня ми дізналися, що демонстрацію біля пам’ятника Шевченка розігнали, багатьох її учасників арештовано. Ці події ввійшли в історію як «генеральний погром 1972 року». За спогадами дисидента-журналіста Сергія Набоки, «після розгону демонстрації 22 травня 1972 року вже в’язали за вишиванки та козацькі вуса. Опозиційна напруга акцій у столиці поступово пішла на спад».

 

Через двадцять років (травень 1992 р.) я познайомлюся з відомим українським політв’язнем, борцем за незалежність України Анатолієм Лупинісом, який розповість мені, що 22 травня 1971 року (коли я закінчував службу в армії) за читання свого вірша біля пам’ятника Шевченка він був арештований КДБ і 12 років провів у в’язниці. Звільнився у 1983 році й одразу включився у підпільну роботу. 

 

Коли ми познайомилися, я був викладачем Національної академії МВС і заступником голови Спілки офіцерів України. Ми об’єднали наші зусилля на повернення в Україну наших офіцерів, які проходили військову службу в Росії та інших колишніх республіках Радянського Союзу. Лупиніс мав широкі зв’язки з українською діаспорою в цих республіках. Це сприяло поверненню в Україну тисяч українських офіцерів, які продовжили військову службу в новостворених ЗСУ. 

(Продовження читайте в наступному номері)