Банер iз фотографією Віктора Медведчука і підписом «АДвоКАТ» (який винесено в заголовок статті) з виділеними в червоний колір словами «АД» і «КАТ» було вивішено вболівальниками київського «Динамо» на стадіоні НСК «Олімпійський» 15 вересня під час футбольного матчу між «Динамо» і чернігівською «Десною».
Вересень був вибраний невипадково. Вболівальники нагадали, що Медведчук був «АДвоКАТОМ» у відомого українського поета-дисидента Василя Стуса, який восени 1980 року був засуджений до 10 років ув’язнення і 5 років заслання (судовий процес розпочався 29 вересня і закінчився 2 жовтня оголошенням обвинувального вироку невинному).
Стус помер у ніч на 4 вересня 1985 року в таборі особливо суворого режиму в Пермській області.
ЗМІ неодноразово зазначали, що на «судилищі» над Стусом за сфабрикованою КДБ справою кадебістський «АДвоКАТ» Медведчук виконав роль прокурора, а не захисника, підтримавши звинувачення і визнавши вину свого підзахисного за нього самого.
Письменниця Оксана Забужко назвала Віктора Медведчука «вбивцею», а поета Василя Стуса — його «жертвою».
Нагадаю, що аналогічна позиція «АДвоКАТА» Медведчука була і в інших сфабрикованих КДБ справах над українськими дисидентами Юрієм Литвином (засуджений важко хворим у червні 1982 року до 10-річного ув’язнення і 5 років заслання, помер у колонії суворого режиму в Пермській області 5 вересня 1984-го) і Миколою Кунцевичем (засуджений у 1984 році до трьох років позбавлення волі, Медведчук вимагав у суду додати до цього строку ще рік і 9 місяців, не відбуті з попереднього терміну). Кунцевич заявив: «Адвокат Медведчук лив на мене більше бруду, ніж прокурор, не прийшов на оголошення вироку і відмовився писати апеляційну скаргу на нього. За наполяганням Медведчука суддя додав мені до вироку майже два роки в’язниці».
У кожного своя відповідальність перед Всевишнім і сумлінням за вчинене на цьому світі. У Медведчука — так само...
Медведчук — агент КДБ СРСР і, можливо, — агент ФСБ РФ
У попередніх моїх публікаціях ви ознайомилися з нормативно-правовими актами КДБ СРСР, які регламентували оперативну діяльність органів держбезпеки, їхні методи і способи вербовки радянських громадян та іноземців, з термінами, які використовували у своїй роботі оперативні працівники, з визначеннями, хто такий «агент», «резидент», «довірена особа», «позаштатний оперативний працівник» КДБ, з видами заохочень, нагород і соціальних гарантій, які вони отримували за свою «роботу», чим є «особова» та «робоча справа» агента (резидента), що таке «алфавітна карточка форми 3» агента, кого можна було вербувати, а кого ні, та з іншими моментами діяльності колись всемогутнього бойового загону КПРС — КДБ СРСР.
Сподіваюся, що це допомогло вам отримати відповідь на запитання: то був чи не був Віктор Медведчук агентом КДБ під псевдонімом «Соколовський»? Для мене як начальника відділу військової контррозвідки СБУ в минулому, відповідь однозначна — БУВ!
Нагадую і буду це робити неодноразово, якими б напівлегальними судовими рішеннями Медведчук не прикривався, як фіговим листком, що він не був агентом КДБ. Стверджую і буду стверджувати — БУВ, оскільки мені це відомо достеменно!
30 серпня 2000 року голова СБУ Деркач доповів президенту Кучмі, що Віктор Медведчук був таємним агентом КДБ і працював під псевдонімом «Соколовський». На що Кучма йому зауважив: «...мені відомо, що він був агентом КДБ стовідсотково».
Їхня розмова є на аудіозаписах, зроблених Миколою Мельниченком у кабінеті експрезидента Кучми. Звуковий файл розмови на жорсткому диску, її розшифровка та пояснення Мельниченка, за яких обставин ця розмова була записана, я як народний депутат і голова парламентської тимчасової слідчої комісії офіційно направив Генеральному прокурору Святославу Піскуну і голові СБУ Володимиру Радченку з депутатським зверненням у кінці 2002 року і поширив у ЗМІ.
У розмові зі мною Радченко підтвердив, що Медведчук був агентом 5-го управління КДБ під псевдонімом «Соколовський» і зазначив: «Григорію, ти як полковник СБУ, який відряджений до Верховної Ради народним депутатом, добре знаєш, що письмово повідомити парламент про те, хто був агентом КДБ, я не маю права, оскільки відсутній закон про зняття заборони щодо вільного доступу до картотеки агентури КДБ. Приймете закон — питань не буде. Але ти ж розумієш: тоді буде відкрита «скринька Пандори», що призведе до непередбачуваних наслідків», — зауважив Радченко.
«На письмові запити, чи була така-то особа агентом КДБ, ми, — продовжив голова СБУ, — даємо стандартну відповідь, що «будь-яких документів про співпрацю цієї особи з органами державної безпеки СРСР-УРСР не виявлено», і ти про це також добре знаєш». І він — правий!
Тому, коли представник Медведчука звернувся до СБУ і до Галузевого державного архіву СБУ iз заявою для надання інформації, чи був Медведчук агентом КДБ і які є підтверджувані документи, він отримав iз цих відомств ідентичні шаблонні відповіді: «...будь-яких документів про співробітництво Медведчука В. В. з органами державної безпеки СРСР-УРСР не виявлено». Зауважу, що таких відповідей за роки незалежності було видано десятки.
Наголошую для аматорів у подібних справах. У зазначеній відповіді не сказано, що Медведчук «НЕ БУВ АГЕНТОМ КДБ СРСР-УРСР»! А це, як кажуть в Одесі, дві великі різниці!
«Жертва і його вбивця».
Та невже хтось допускає, що голова СБУ Деркач доповідає президенту України Кучмі (який його призначив на цю посаду) неправду про Медведчука? Або Кучма сказав брехню Деркачу про те, що йому «відомо, що Медведчук був агентом КДБ стовідсотково»?
Медведчук не звертався до суду з позовом до Деркача та Кучми щодо захисту своєї «честі і гідності» (яких у нього не було від народження) та з вимогою, щоб Деркач і Кучма спростували інформацію, що він агент КДБ «Соколовський» як неправдиву, тому що прекрасно знав, що Деркачу та Кучмі достовірно відомо (як і мені!), що він був агентом КДБ «стовідсотково».
Ще до появи у ЗМІ зазначеної розмови Деркача і Кучми про агента КДБ Медведчука-«Соколовського» Інформаційний бюлетень Харківської правозахисної групи «Права людини» (№ 25, за 1-15 вересня 2000 р.) надрукував матеріал, в якому чоловік похилого віку стверджував, що він «працював у КДБ, і Медведчук був його агентом».
Ветеран-кадебiст сказав правду, яка підтверджена, зокрема, твердженнями Деркача та Кучми і документами, які я вивчав в архіві СБУ. На ветерана КДБ і на Інформаційний бюлетень Медведчук також не подавав позову до суду.
Радник міністра внутрішніх справ Зорян Шкіряк наприкінці січня 2016 року заявив: «... «Куманьок» Путіна Медведчук був завербований агентом КДБ СРСР ще у студентські роки, мав псевдо «Соколовський». Здавав кадебiстам українських патріотів ще в роки «совка». Все це є в архівах СБУ».
З якими архівними документами ознайомився Шкіряк, мені невідомо. Навеснi 1993 року, коли я був начальником відділу військової контррозвідки СБУ, я разом iз моїм заступником підполковником Анатолієм Єрмаком проводив перевірку оперативної інформації, у якій йшлося про те, що «адвокат В. Медведчук — агент КДБ» і його бізнес-партнер Григорій Суркіс виводили валютні кошти футбольного клубу «Динамо» за кордон». В архіві СБУ я тримав у руках і вивчав документи, які однозначно вказували на те, що Медведчук був «особливо цінним агентом» КДБ під псевдонімом «Соколовський», завербованим ще студентом.
За яких обставин нам довелося піднімати архівні матеріали СБУ на предмет того, чи дійсно Медведчук був агентом КДБ, зупинюся детально далі.
У «Вікіпедії», зокрема, записано: «ВІКТОР МЕДВЕДЧУК ВІД СЕРЕДИНИ 1970 РОКІВ — СПІВРОБІТНИК КДБ СРСР». Якої саме категорії «співробітник», ми тепер знаємо — ТАЄМНИЙ АГЕНТ («стукачок») під псевдонімом «СОКОЛОВСЬКИЙ»!
Зауважу, що, з урахуванням свого досвіду роботи в контррозвідці і добре знаючи Медведчука ще зi студентських років, не виключаю, що «Соколовський» міг перекваліфікуватися і в агента ФСБ РФ! Судячи з його діяльності, особливо в період iз 1996 по 2004 рік, ймовірність того, що архівний агент КДБ «Соколовський» був завербований ФСБ майже, як говорив Кучма, «стовідсоткова».
Сьогодні Медведчук є агентом політичного впливу свого кума — воєнного злочинця, «кривавого карлика» Путіна (агент КДБ зі студентських років, як і Медведчук) і разом iз московським «окупаційним» блоком «За життя» впроваджує його політику в Україні через так звану «формулу Штайнмаєра», розроблену в Кремлі, яку в народі «охрестили» «формулою ШвайнМаєра» (німецькою — SchweinMayer, Schwein, нагадаємо, в перекладі означає свиня).
Майже 50 років тому...
Щоб переконалися ті, хто ще, можливо, сумнівається у зазначеному, почну свою розповідь iз майже півстолітньої давнини. Навіть не віриться, що стільки минуло часу...
Улітку далекого 1971 року я закінчив строкову військову службу в Радянській армії у званні молодшого лейтенанта запасу (офіцерський жетон «ВС СССР: И-650146» зберігаю як пам’ять до цього часу).
В армії був прийнятий до лав КПРС. Службу проходив у військах ППО на посаді оператора АСУ (автоматизована система управління) в Донецькій області (так офіційно значиться в моїй особовій справі, яка зберiгається у СБУ).
Успішно здавши екзамени, я був зарахований студентом юридичного факультету Київського державного університету ім. Шевченка. Деканом факультету був Павло Петрович Заворотько, великої душі людина, національних українських поглядів, часто приходив на роботу в українській вишиванці, фронтовик, а вже потім — професіонал своєї роботи — доктор юридичних наук, професор.
Восени 1972 року, на другому курсі, я був обраний секретарем комсомольського бюро і членом партійного бюро юридичного факультету.
Секретарем партбюро був Владлен Ігнатович Гончаренко, завідувач кафедри криміналістики (з 1987 по 1997 рік — декан факультету), веселий, з дотепним гумором, мав великий досвід роботи слідчим прокуратури. З ним у мене склалися дружні стосунки на все життя.
Окремо від занять він давав мені практичні знання криміналістики, навчав, як стати професійним слідчим. Я, у свою чергу, в спортивному залі або в парку показував йому прийоми рукопашного бою...
Не можу не згадати добрим словом ще двох моїх учителів за їхню принципову позицію у питанні відрахування Медведчука з університету. Це Діна Василівна Боброва — професор кафедри цивільного права, вольова, вимоглива і справедлива жінка. Багато студентів її побоювалися. Щоб здати їй екзамен, цивільне право треба було дійсно знати назубок...
Мені вона запам’яталася своєю принциповою позицією щодо Медведчука. Як і Павло Семенович Матишевський, фронтовик, завідуючий кафедрою кримінального права (декан факультету з 1974 по 1983 рік). Та про це трохи згодом.
Пізніше зрозумієте, чому я привернув вашу увагу саме до цих моїх Учителів. Хоча такими ж учителями з великої літери були й інші викладачі, які мене вчили і дали не лише добрі знання, а й передали свій життєвий досвід. Майже всі вони були фронтовиками, як і мій тато.
У вересні 1972 року, за наказом ректора університету, на перший курс юридичного факультету «понад план» був зарахований Віктор Медведчук, який і до сьогодні у згадках є ганебною плямою юрфаку.
Пізніше я дізнався, що при вступі в університет він не пройшов за конкурсом, але 12 вересня був зарахований на підставі дозволу МВССО УРСР (Міністерства вищої і середньої освіти. — Ред.).
Причиною такого дозволу було клопотання органів міліції, де Медведчук працював «позаштатним працівником», про що написав Дмитро Чобіт у біографічній книзі «Нарцис. Штрихи до політичного портрета Віктора Медведчука».
Зауважу, що достовірність інформації, викладеної в книзі, підтвердив Верховний Суд України. Окрім того, в матеріалах кримінальної справи та особовій справі студента Медведчука є власноручно написані ним свідчення, що він був «позаштатним працівником міліції» (не плутайте з категорією «агент»), нагороджений грамотами органів МВС, а також про надання йому рекомендації на навчання на юридичний факультет КДУ.
У кінці вересня 1972 року як секретар комсомольського бюро юрфаку я був на комсомольських зборах першого курсу, на яких обирали секретаря комсомольської організації курсу і члена бюро факультету, де і познайомився особисто з «комсомольським активістом» і «позаштатним працівником міліції» Медведчуком.
Запам’ятався він надмірно активною, я б навіть сказав, нахабною поведінкою, з жорстким злим поглядом в очах, цинічною посмішкою в куточках губ, тонких як нитка, і великим бажанням отримати «владу». Я ще подумав про себе: «Такий може піти дуже далеко, розштовхуючи ліктями або, навіть, по трупах, якщо його своєчасно не зупинити...».
Майже через 30 років, доповідаючи президенту Кучмі про Медведчука, міністр внутрішніх справ Юрій Кравченко (нині покійний) так його охарактеризував на підставі зібраних матеріалів: «Я думаю, що небезпечно допускати Медведчука до влади. Його характеризують як дуже жорстокого. Особа, яка не має абсолютно ніяких перешкод, абсолютно безжалісний... У кримінальному світі таких називають «відморозками». Це вбивства, кров на руках...».
Аудіозапис цієї розмови, яку я не раз прослуховував, Микола Мельниченко зробив у кабінеті Кучми і опублікував у книжці «Хто є хто. На дивані президента Кучми». Роздруківка розмови та її звуковий файл також поширені в інтернеті.
Яблуко від яблуні...
Головний редактор тижневика «Дзеркало тижня» Юлія Мостова у жовтні 2018 року цілком справедливо зауважила, що Медведчук є ворогом України.
«Це чесний ворог... Медведчук абсолютно щиро ненавидить усе українське. І я думаю, що це родом із сім’ї. Це родом з тих обмежень, які були накладені на його життя походженням батька — його біографії, яка призвела до заслання за радянських часів...». «Безумовно, на сьогодні Медведчук в Україні — це впливова фігура. Це соромна обставина», — наголосила Мостова.
Ненависть Медведчука до всього українського була відвертою ще з часів його навчання на юридичному факультеті. Не раз доводилося чути, як на різноманітних комсомольських заходах чи інших зібраннях, щоб виділитися, він таврував ганьбою «український буржуазний націоналізм» і «бандеровців».
Путін і Медведчук — агенти КДБ зі студентських років.
Права Мостова і в тому, що це у Медведчука пов’язано з біографією його батька. Поясню. В роки Другої світової війни Медведчук-старший працював у трудовому відділі німецьких окупаційних сил — установі з використання робочої сили, основним завданням якої було виконання наказів німецької адміністрації щодо примусового вивезення на роботу до Німеччини працездатної української молоді.
Як значиться у «Вікіпедії», батько Медведчука підтримував політику колабораціонізму (співпраці з німецькими окупантами): за його участі було вивезено понад 2 тисячі українців до Німеччини як рабів організації Arbeitstamt і він буцімто мав якісь зв’язки з підпіллям ОУН.
У листопаді 1943 року батько Медведчука був арештований військовою контррозвідкою СМЕРШ і засуджений за «участь у контрреволюційній організації «українських націоналістів» до 8 років ув’язнення і 4 років заслання. Заслання відбував у далекому Красноярському краї, де і народився Віктор Медведчук.
Чи брав батько Віктора участь і яку саме в «українській націоналістичній діяльності», чи ні — це окрема тема. З матеріалами СМЕРШУ і воєнного трибуналу, який засудив Медведчука-старшого, ви можете ознайомитися в iнтернеті і самостійно зробити свій висновок.
Наприклад, на думку Дмитра Чобіта та інших дослідників, які глибоко вивчали це питання, працівники СМЕРШУ змусили Володимира Медведчука обмовити себе, що він був членом ОУН під впливом тортур і залякування, про що свідчать, зокрема, матеріали справи і свідчення самого Медведчука-старшого.
У своїх неодноразових скаргах на ім’я генерального прокурора СРСР та у ЦК КПРС засуджений Медведчук стверджував, що він «навіть не знав про таку організацію, як ОУН», і «ніколи її членом не був і не думав бути», називав ОУН «ворогом», у якого «опинився в полоні через свою легковажність і легкодухість», але ніколи не відчував себе у душі та ідейному виховані «українським буржуазним націоналістом».
Дослідник історії визвольного руху Володимир В’ятрович зазначив, що до цього часу не виявлено документів, які засвідчують про участь Володимира Медведчука в ОУН. Він міг мати якісь контакти з підпіллям, але не належав до тих людей, які присвятили себе активній повстанській боротьбі, резюмує В’ятрович.
Та й сам Володимир Медведчук у грудні 1961 року у скарзі на ім’я першого секретаря ЦК КПРС Микити Хрущова написав таке: «Та насправді ви тільки уявіть собі, який я iз себе: сам горбатий, зріст 150 см, нога права коротша на 5 сантиметрів, не згинається, і до того ж, у той час я ходив на милицях і в туторі. Можете собі уявити, який з мене підпільник і що я міг зробити, коли я на далекі відстані не міг пересуватися».
Писав він у скарзі і про тортури та тиск, яких зазнав від слідчих СМЕРШУ під час досудового розгляду його справи, через що потім обмовляв себе як на допитах, так і в суді. Просив переглянути справу, щоб «не відчувати плями, яка його морально гнітила».
Як пояснювали ветерани СМЕРШУ-КДБ , щоб не бути засудженим до розстрілу, Володимир Медведчук змушений був визнати себе «українським націоналістом» і погодився стати таємним агентом контррозвідки, щоб інформувати органи держбезпеки про настрої і плани інших засуджених «за участь у контрреволюційній націоналістичній діяльності», з якими разом відбував покарання.
Та залишимо цю справу історикам. Що б там не вчинив Медведчук-старший під час Другої світової, син за батька, який подарував йому життя, не відповідає. Проте народна мудрість каже: «Яблуко від яблуні недалеко падає».
Віктор Медведчук не любить коментувати минуле свого батька, але себе націоналістом «не вважає». Але це його справа. Російський політолог і публіцист Андрій Піонтковський у березні минулого року заявив: «Я до цього часу не розумію, чому Віктора Медведчука вважають великим діячем України. Ця людина винна у розв’язанні війни проти України».
«Зрадник України» і «небезпечний ворог»
Звільнений з російського полону український моряк Андрій Оприско заявив, що кум президента РФ Медведчук — зрадник і йому не були потрібні його послуги для звільнення з полону. «У Лефортово до українських моряків хотів прийти Віктор Медведчук. Кажу: «Нехай, але щоби потім не пошкодував».
Він не прийшов. Я казав це слідчим і своїм сусідам по камері, аби це пішло далі. Казав слідчим: «Якщо Медведчук прийде і домовиться про наше звільнення, то одразу ведіть назад у камеру, що не піду, бо це ЗРАДНИК БАТЬКІВЩИНИ і мені його послуги не потрібні». Це таки дійшло до нього, бо була інформація, що українські моряки не хочуть бачити Медведчука», — наголосив Андрій Оприско.
Лідер «Братства» Дмитро Корчинський (якого я знаю понад 20 років) у програмі «Досьє» Сергія Руденка 6 лютого 2018 року заявив: «Дуже велика помилка українських спецслужб і української влади, що Медведчук не був арештований відразу після початку війни з Росією. Він мав бути посаджений у тюрму одним із перших». «Він справді дуже близький до Путіна, тобто ця людина, яка мала би бути або посаджена, або застрелена. Це небезпечний ворог», — резюмував Корчинський.
Поділяючи повністю позицію героя-моряка Андрія Оприска, що «Медведчук є зрадником України», і Дмитра Корчинського, що він «небезпечний ворог», заперечую, що Медведчука необхідно було «застрелити». Ліквідація Путіна в період ведення воєнної агресії Росії проти України, з точки зору міжнародного права і національного законодавства, світом буде визнана законною і правомірною, як знищення терориста Усами бен Ладена, про що я неодноразово публічно заявляв. Вбивство ж Медведчука буде вважатися злочином, які б аргументи і політичні мотиви на сьогодні не приводилися.
Окрім того, є одна обставина, яка пов’язує мене з Медведчуком — це наша розмова, яка відбулася наприкінці травня 2004 року, вона мала приватний, в певній мірі «містичний» характер. Після неї ми не зустрічалися. Сподіваюся, що він її не забув. Щодо мене, то, пам’ятаючи цю розмову, я уже двічі знімав загрозу можливої ліквідації Медведчука впродовж років війни, про що він навіть не здогадується. Молю Бога, щоб Він зберіг йому життя мінімум до кінця травня 2022 року... Та на все Воля Божа!
«Я знав, що Медведчук є агентом, бо жив iз ним в одному гуртожитку»
У 1972 році на факультет міжнародних відносин та міжнародного права КДУ вступив Сергій Головатий. Я, Медведчук і Головатий мешкали у студентському містечку, в гуртожитках на вулиці Ломоносова в Києві.
Ось що згадує народний депутат шести скликань, міністр юстиції трьох урядів, віцепрезидент ПАРЄ Сергій Головатий (суддя КСУ з 2 березня 2018 року) в інтерв’ю одному з телеканалів 10 квітня 2015 року: «Я знав, що Медведчук є агентом Кремля, бо жив iз ним в одному гуртожитку. Я бачив його стиль життя: тоді я жив у кімнаті з чотирма іноземними студентами, він мав одномісний номер. Уже в той час він був агентом КДБ. Його завербували як адвоката Стуса. Всі інші події довели, що Медведчук — відкритий агент Кремля. Я робив усе можливе на виборах до парламенту 1994 року, щоб по першому округу в Києві не пройшов Медведчук. Наші округи були суміжні».
У кімнаті гуртожитку, де мешкав я, нас було троє студентів, один iз них — Хуліо Цесар Кастро з Сальвадору. Зауважу, що одномісний номер, в якому Медведчук жив сам, міг використовуватися як місце (майже як конспіративна квартира) для таємних зустрічей Медведчука з оперативним працівником КДБ, у якого він був на зв’язку.
Досить зручно і ніхто не запідозрить — студенти, аспіранти, які проживали в гуртожитку, не звертали особливої уваги одне на одного. Такі конспіративні зустрічі досить часто практикувалися оперуповноваженими КДБ при зустрічах зi студентами, які були їхніми агентами, про що мені розповідали ветерани-кадебiсти.
У 1994 році я проживав у Шевченківському районі Києва, де в Артемівському окрузі № 1 Медведчук хотів стати нардепом. Є і моя з Анатолієм Єрмаком частинка праці, як і Сергія Головатого, щоб «кадебiст-АДвоКАТ» програв вибори.
На виборчому окрузі Медведчука були поширені листівки і газетні публікації, у яких достатньо аргументовано було доказано, що він агент КДБ (про що я достеменно знав, будучи в той час начальником відділу військової контррозвідки СБУ). Були також публікації, що на судових процесах, сфабрикованих КДБ УРСР проти українських дисидентів Юрія Литвина, Василя Стуса, Миколи Кунцевича, «АДвоКАТ» Медведчук не допомагав їм, а вів себе гірше за прокурора.
Заяву Сергія Головатого, що Медведчук був агентом КДБ ще у студентські роки, я повністю підтверджую.
«Трійця нелюдів» на чолі з Медведчуком
На другому курсі Медведчук став командиром комсомольського оперативного загону народної дружини Ленінського райкому комсомолу Києва. В його поведінці проглядалася якась патологічна жадоба до влади над людьми і жорстке ставлення до тих, хто йому перечив.
У листопаді 1973 року в історії юридичного факультету сталася настільки ганебна подія за участю Медведчука і його однокурсника Ігоря Яковенка (якої ніколи не було ні до них, ні після них), що її згадують і досі ті, хто про неї знає, коли бачать його по телебаченню, хоча і минуло понад 45 років.
Наприклад, старший прокурор Київської міської прокуратури Софія Роговська, у якої Медведчук проходив практику, і через багато років не може не згадувати свого практиканта «незлим тихим словом»: «Мене починає трусити, коли я його бачу по телевізору», — згадував її слова Дмитро Чобіт у 2001 році у своїй книжці «Нарцис».
Нагадую про це, щоб нинішнє покоління знало і бачило, кого знову обрали до парламенту і яку загрозу Медведчук становить для України.
Із матеріалами кримінальної справи № 15-100 по звинуваченню Медведчука та інших, яку я свого часу вивчав, ви можете ознайомитися у зазначеній книзі Чобота та в iнтернеті. Тому суть справи нагадаю коротко, акцентуючи більше уваги на тому, що відбувалося довколо неї.
8 листопада 1973 року, близько 19 год. (відзначалася чергова річниця Великої Жовтневої Соціалістичної революції) студенти 2-го курсу юридичного факультету Віктор Медведчук (командир комсомольського оперативного загону ДНД Ленінського райкому ЛКСМУ), Ігор Яковенко (комісар закону ДНД юрфаку) і член цього загону Сергій Авраменко, які були на чергуванні з охорони громадського порядку, на Хрещатику в Києві затримали двох неповнолітніх хлопців Єфремова і Кричака, з уст яких почули лайку і повели їх у парадний під’їзд будинку.
По дорозі Єфремов вирвався і втік. Кричак відмовився заходити в темний під’їзд будинку, вказавши на відсутність таблички «опорний пункт ДНД». Тоді Медведчук, Яковенко й Авраменко силоміць затягнули Кричака у під’їзд, де жорстоко побили його руками і ногами, розбили голову і зламали ребро.
Якби не жінка, яка, почувши крик про допомогу, покликала двох військовослужбовців, то Кричака могли б зробити інвалідом на все життя або навіть убити, щоб приховати сліди злочину. Бо коли ті зайшли до під’їзду, то побачили, як «трійця нелюдів» волочила закривавленого хлопця. Оскільки Кричак був увесь у крові (йому розбили голову), викликали карету швидкої допомоги та доставили потерпілого в лікарню №14.
Слідство і суд встановили, що неповнолітнього Андрія Кричака жорстоко бив гумовим макетом пістолета саме Медведчук.
25 квітня 1974 року Ленінський районний суд м. Києва визнав Медведчука, Яковенка і Авраменка винними у жорстокому побитті неповнолітнього Андрія Кричака, заподіянні йому тілесних ушкоджень середньої тяжкості, тобто у вчиненні злочину, передбаченого ст. 102 КК УРСР, і засудив їх до двох років позбавлення волі. Всіх засуджених взяли під варту просто в залі суду.
Факультет, який лихоманило від вчиненого Медведчуком і Яковенком, полегшено зітхнув. Та, як виявилося, ненадовго. Це були лише квіточки, ягоди були ще попереду.
Григорій ОМЕЛЬЧЕНКО,
Герой України, генерал-лейтенант СБУ,
кандидат юридичних наук
