Мудрі давно зауважили: хтось бачить калюжу, а хтось — зблиски зоряного неба в ній. В інтернеті 15 вересня натрапив на величезну «калюжу» під заголовком «Галя, яку прив’язали до сосни, мачо Йосип Сталін та жарти «95 кварталу». Про насильство і владу в українській культурі».
Біологічних ненависників будь-чого українського, підтримуваних російською пропагандою, нині хоч греблю гати. Якісь чотири жінки, начебто «дослідниці української народної творчості», ганять на всі заставки народ, завдяки тяжкій праці якого вдовольняють усі свої фізичні потреби. Окрім усього іншого несосвітенного, дві нібито сестри знущаються із зумисне переінакшеної ними пісні «Їхали козаки із поля додому».
Розперезалися, глузуючи: «Тут козаки прив’язують до сосни косами Галю, яка, очевидно, хотіла поїхати з ними та відмовляється повертатися додому. Сосну також підпалюють від гори до низу... Попри гнітючий сюжет, в Україні й сьогодні ця пісня вважається весільною».
Якби ж ті великорозумні чули хоча б здалеку про подвижницьку творчість доброї пам’яті заслуженого артиста України бандуриста Василя Литвина та про невтомну популяризацію правдивих народних пісень його вірною дружиною Антоніною Гармаш, засновницею Стрітівської вищої педагогічної школи кобзарського мистецтва.
До яких тільки виконавців українських народних пісень вони не навідувалися, щоб дістатися до першоджерел, припасти до цілющих ключів, які б’ють не з глибини земної, а з народної душі, з невмирущої народної пам’яті. У селі Гребінки на Київщині літня Єлисавета Антонівна Назаренко зустріла Василя й Антоніну як дорогих гостей, не випадкових, а довгоочікуваних.
Тільки-но зав’язалася розмова, як господиня вхопилася за серце: «Ой, болить воно, болить, коли почую, як знущаються з дорогої мені пісні. Та кожний же народ у світі плекає свої ідеали. А в нас — це ж козак. Захисник роду свого й оселі своєї. Оборонець рідної Матері-Землі. Втілення доблесті і честі. Та споконвіку ж у кожній хаті промовляв зі стін образ козака Мамая: «Козак — душа правдива!»
То як же можна глумитися так, як ото «Їхали козаки із Дону додому»? Та ми ж замолоду співали зовсім інакше. За день, було, так натрудишся, що ноги підкошуються. Упала б та й одразу заснула.
А як зачуєш голоси хлопців та дівчат на вигоні, то де й сили беруться. Біжиш до гурту та й долучаєшся. І я ж на віки-вічні запам’ятала, як ми співали. А над тим, що часто чую, поглумилися, як хотіли, злі вороги. Ще й хтось обізнаний з українською мовою чи то сам зморозив, чи підказав ще підлішому, щоб насміятися: «...за воза вчепилась». Мені злощасне не перебороти, а ви вже доносьте до людей правдиве:
Їхали хозари із торгу, з розбою,
Підманули Галю, забрали з собою.
Дівчинонько гарна, поїхали з нами,
Краще тобі буде, як в рідної мами.
Галя спокусилась, на воза вмостилась.
Та й повезли Галю темними ярами.
Ой ти, Галю, Галю молодая,
Краще тобі буде, як в рідної мами.
Стали спочивати в глибокім ярочку,
Там і оганьбили материну дочку.
Ой ти, Галю, Галю молодая,
Краще тобі буде, як в рідної мами.
Розійшлись по лісу, назбирали хмизу
Та обклали сосну із гори до низу.
Ой ти, Галю, Галю молодая,
Краще тобі буде, як в рідної мами.
Прив’язали Галю до сосни косами,
Підпалили сосну, поїхали сами.
Ой ти, Галю, Галю молодая,
Краще тобі буде, як в рідної мами.
Кричить Галя криком, кричить, репетує:
— Ой хто мене чує — нехай порятує!
Ой ти, Галю, Галю молодая,
Краще тобі буде, як в рідної мами.
Сосна догоряє, Галя примовляє:
— Ой хто дочок має, нехай научає!
Ой ти, Галю, Галю молодая,
Краще тобі буде, як в рідної мами.
Навчіть, батько й мати, кого дочкам знати,
А кого здалека треба оминати.
Ой ти, Галю, Галю молодая,
Краще тобі буде, як в рідної мами.
Всіма помислами віддане народній пісні подружжя. В яких тільки аудиторіях, на яких тільки зібраннях не доносило до слуху наче ж ущерть заповнених залів правдиве, не замулене, чисте, мов сльоза, народнопісенне. Записали три диски. Позначили їх промовисто: «Етнологія, фольклор». Та, зрештою, на те виходить, що як горохом об стінку.
Невже український народ приречений на те, щоб залишатися об’єктом глузувань в інтернеті й на телеекранах не деінде, а в рідній Україні. Його сини виставляються напоказ тупими й ще тупішими, котрі охоче калічать свою мову.
Варто переглянути відеокасети Василя Литвина та Антоніни Гармаш, щоб відкрити для себе чимало досі прихованої правди. Не на приниження даються народові тисячоліття й віки вічності, а на утвердження гідне, достойне, як засвідчують титанічні духовні здобутки геніїв та гідних глибокої пошани видатних особистостей.
Вадим ПЕПА, письменнник
Київ
