«Малювання було моєю пристрастю з дитинства. Я і зараз переконаний, що отримай я правильне виховання і освіту, я був би більше сильним художником у живопису, ніж у кіно», — ділився Олександр Довженко, якого світ знає насамперед як видатного кіномитця, письменника, мислителя. А ще він був не менш талановитим педагогом і художником.
Продовжував малярські студії в Берліні
Працюючи у Житомирському вищому початковому училищі, Олександр Довженко (1894—1956) викладав майже половину предметів навчального плану, зокрема і свій улюблений — малювання. На тих уроках він учив помічати в усьому красу і переносити її на папір. Молодий учитель багато чого перейняв у свого інститутського викладача Василя Андрійовича Мохова, вихованця Київської рисувальної школи, заснованої українським художником Миколою Мурашком, та Петербурзької академії мистецтв. У роки навчання Довженка у Глухівському вчительському інституті Мохов викладав і малювання, і креслення. На заняттях віддавав перевагу малюнкам з натури. Альбом кращих робіт студентів Мохова експонувався на педагогічній виставці у Києві 1913 року, де був належно оцінений.
Пропагований в інституті метод наочного навчання (ілюстрування) Довженко з успіхом застосовував у педагогічній практиці до кінця своїх днів, користувався ним і під час викладання у Всесоюзному державному інституті кінематографії.
Образотворче мистецтво завжди було одним із улюблених занять Олександра Довженка. Він малював удома, брав приватні уроки в Житомирі, вчився у Києві в Українській академії мистецтв, наполегливо продовжував малярські студії в Берліні у приватному художньому училищі у відомого професора Віллі Єккеля. Крім живопису, тоді Довженко віддав багато часу ретельному вивченню графіки Ґеорга Ґроса, який полонив його творчою фантазією та оригінальним сатиричним талантом. Безперечно, ці майстри пензля європейського масштабу залишили помітний художньо-естетичний слід у житті й творчості Олександра Довженка.
Ілюстратор газет і книжок
У липні 1923 року Олександр Довженко завершив свою дипломатичну кар’єру і влаштувався на роботу художником-ілюстратором харківської газети «Вісті ВУЦВК». Він народився художником, а фах ілюстратора-карикатуриста сприяв становленню великого майстра кіно. Малювати карикатури він почав iще до своєї дипломатичної епопеї, занотовував їх і до «Рябої книги». Професійно працювати художником-ілюстратором довелося йому в Харкові з серпня 1923-го до червня 1926-го. Газети, у яких Сашко (так він підписував свої малюнки) вміщував карикатури, виконували ідеологічне завдання більшовицької партії. Значну частину його малюнків можна віднести до жанру політичної сатири, а решту становили дружні шаржі на колег і друзів, автошаржі.
Авторами текстів, що супроводжували сатиричні малюнки Сашка, були літератори-памфлетисти, зокрема Остап Вишня, котрий разомi з Довженком працював у «Вістях». До письменницької когорти належали добрі знайомі М. Бажан, С. Пилипенко, О. Копиленко, Петро Панч, Ю. Яновський, М. Хвильовий, М. Йогансен та інші. «У цей харківський період я познайомився з харківським українським літературним світом, який групувався тоді навколо редакцій газет «Вісті» і «Селянська правда», точніше, навколо Блакитного і Пилипенка, — згадував Олександр Довженко в «Автобіографії». — Це були «Гарт» і «Плуг». Членом «Гарту» я був і сам як книжковий ілюстратор, пізніше з «Гарту» виділилося всім відоме «ВАПЛІТЕ», в якому я також перебував, хоч потім і вийшов».
Карикатури Олександра Довженка з’являлися у газеті «Селянська правда», альманасі «Плуг», журналах «Всесвіт», «Безвірник» та ін. Відповідальний редактор «Вістей» Василь Еллан-Блакитний частенько підказував Довженкові теми окремих карикатур, писав до них сатиричні та гумористичні вірші і підтекстовки. Як наслідок цієї плідної творчої співпраці лишилося кілька десятків карикатур «Сашка», що супроводжувалися дотепними віршами-коментарями Валери Пронози (таким псевдонімом Василь Блакитний підписував деякі зі своїх сатиричних творів). До перших роковин iз дня смерті Еллана Довженко виконав акварельний портрет письменника. У книзі «З берегів зачарованої Десни» О. Грищенко згадував про інший портрет Еллана-Блакитного, написаний Довженком олійними фарбами.
Ілюстрування газет і книжок було джерелом матеріального достатку, а не творчим кредо митця, котрий шукав тоді нових образних форм. Балансування між ремеслом і справжнім живописом пригнічувало Довженка, уярмлювало творчу фантазію художника. На шпальтах газет «Вісті ВУЦВК», «Комуніст», «Література, наука і мистецтво» лише протягом другої половини 1923 року з’явилося декілька десятків його сатиричних малюнків. Вони також друкувалися на сторінках часопису «Молот», заснованого українськими емігрантами — членами Компартії США. Зовнішньополітичні явища та питання міжнародного робітничого руху віддзеркалювали малюнки про суспільне життя в Італії, Німеччині, Франції, Польщі, США, Болгарії, Англії. У карикатурах Сашка зафіксовані відомі політичні постаті, що залишили по собі неоднозначний історичний слід: Муссоліні, Чемберлен, Пуанкаре, Макдональд тощо. Чимало художньо-політичної сатири стосувалося лідерів українського політичного руху, життя української еміграції. У карикатурах Довженка також знайшли відображення проблеми повсякденного життя українського суспільства періоду НЕПу.
Із любов’ю до Остапа Вишні
Квартира Довженка на вул. Пушкінській, 58 перетворилася на своєрідну малярську майстерню. Там художник написав чимало картин олією і тушшю. Дружні памфлети на друзів і знайомих — із любов"ю до Остапа Вишні, О. Копиленка, С. Пилипенка, А. Кримського, П. Тичину, свідчили про їхню співпрацю. Із Остапом Вишнею Довженка пов’язувала щира взаємна приязнь. У творчому доробку митця знаходимо ілюстрації до гуморесок і фейлетонів непевершеного майстра сміху. Малюнки до оповідання «Нравствінная робота» («Всесвіт» №11, 1925 р.) вдалися, мабуть, Довженкові найбільше.
Так Олександр Довженко шаржував Остапа Вишню.
Цікавими вийшли також і два наступнi зображення Остапа Вишні. Художник намалював вусатого селянина з вишнеподібною головою, який, хитрувато посміхаючись, щось «шкварить» гусячим пером на аркуші паперу. Таким узагальненням образу сатирика Довженко ніби свідомо підтримував уявлення читачів про Остапа Вишню як про кмітливого і веселого селянина-дописувача («Оце такий Остап Вишня, як про нього думаєте»). Звернення художника до персоніфікації допомагає відбити центральну думку шаржу — цілющим джерелом, iз якого гуморист черпає теми і сюжети своїх усмішок, є жива дійсність, народ із його любов’ю до веселих жартів і влучних дотепів. Другий малюнок («Оце такий, як він думає писати фейлетони») свідчить про бажання шаржиста досягти портретної подібності. І хоча постать Остапа Вишні на ньому до смішного окарикатурена, до глядача повністю донесено характер, в якому органічно переплелися запал непримиренного сатирика і людяна доброта гумориста, в’їдливість і ліричність. Шарж сповнений доброзичливістю, дружньою посмішкою і щирою приязню.
Позитивний сміховий заряд характерний для Довженкових шаржів на В. Сосюру, С. Пилипенка, Валеру Пронозу, Костю Котка (Миколу Любченка), П. Тичину. Остап Вишня влучно змальовує свої враження від автошаржу Довженка того часу: «Ви Олександра Довженка ніколи не бачили? Шкода! Його тяжко описати...
Він — стрункий. Він — худорлявий. У нього високий хороший лоб і прямий ніс. У нього густе, тверде і непокірне волосся. Воно вже трохи сивувате, та я про це краще не писатиму, бо подумаєте, що він старший, а йому ж усього тільки 34 роки! Він, мабуть, увесь од волосся, як Самсон!
Отакий він непокірливий, отакий непосидячий, якийсь такий прудкий, що ніколи не ходить повагом».
Надзвичайно популярними були малюнки Олександра Довженка до літературного альманаху «Гарт» (Харків, 1925). Крім лаконічних заставок, тут знаходимо графічні портрети Павла Тичини, Володимира Сосюри, Валеріана Поліщука, Майка Йогансена, Івана Дніпровського — людей, що концентрували в собі духовну енергію і творчі дерзання української культури 1920-х років. Кожен портрет позначений великою внутрішньою теплотою, прагненням проникнути до глибини характеру людини-творця. Динаміка, різноманітність художніх засобів, життєвість характерні для більшості Довженкових малюнків. У портретах сучасників митець домагався подібності не лише зовнішньої, а й внутрішньої, створюючи привабливі образи і водночас передаючи дух епохи.
Поетичне творче відчуття і розуміння суті характеру Павла Тичини, його духовної основи допомогло Довженкові відтворити силу інтелекту, чарівність і глибину таланту співця «Сонячних кларнетів».
Автопортрети: олійний і шаржі
Елемент самооцінки, пильний погляд на самого себе збоку відзначають автопортрети Олександра Довженка, над якими художник працював протягом усього життя. На думку фахівців, найбільш цікавим є автопортрет Довженка, виконаний олійними фарбами 1924 року. Саме таким Олександра Петровича пам’ятали співробітники та друзі. Цей автопортрет сприймається як своєрідний ілюстрований додаток до автобіографії Довженка 1920-х років.
Розповідаючи про Олександра Довженка-ілюстратора, слід згадати про його обкладинки до книг, журналів, численні заставки, видавничі марки, емблеми ВУФКУ (Всеукраїнського фотокіноуправління). У дослідженнях про різнобічну творчість Олександра Довженка автори мало звертали уваги на його захоплення у 1924-1926 роках кіноплакатом. За свідченням сучасників, молодий митець працював у цьому жанрі з таким же завзяттям, як і над карикатурами та ілюстраціями.
Рекламні кіноплакати підписані не псевдонімом, а прізвищем — Довженко. У простій манері, без претензій виконано плакат до фільму «Синій пакет», але романтика змісту кінострічки передається глядачеві. Кіноплакат до фільму «Боротьба велетнів», створеного Одеською кінофабрикою 1926 року, складний за композицією, великий за розміром і захоплює монументальністю образно переданої теми боротьби робітничого класу Заходу проти капіталістичної експлуатації. Відомо, що Довженко також перекладав українською мовою титри іноземних кінострічок.
Рік 1926-й виявився переломним у творчості художника Олександра Довженка, який знайшов себе в кінематографі.
«...Я просидів ніч у своїй майстерні, підбив підсумки свого невлаштованого тридцятирічного життя, вранці пішов iз дому і більше не повертався. Я виїхав в Одесу...» — написав Олександр Довженко про той епізод в «Автобіографії» 1939 року.
Тетяна КУЗНЄЦОВА,
завідувач відділом Чернігівського музею-заповідника М. Коцюбинського
