Психотерапевт Олександр Тохтамиш: Зв'язок між побратимами на фронті буває сильнішим, ніж між чоловіком і жінкою

— Олександре Михайловичу, розкажіть, будь ласка, яку роль медична психологія відіграє у реабілітації українських вояків?

 

— У 2014 році психологи організовувались іще на Майдані, а потім, коли почалися бойові дії, почали надавати реабілітаційну допомогу, психотерапію у тому числі, постраждалим. І при Інституті психології імені Г. С. Костюка НАПН України був створений Реабілітаційний центр медико-психологічної допомоги, який існує й зараз. Він був волонтерським — тоді спостерігалася велика активність волонтерів та психологів. В Інституті психології виділили приміщення та налагодили взаємодію з Інститутом медицини праці НАМН України, де два поверхи віддали під реабілітаційний стаціонар для постраждалих бійців. Керівництво мало розуміння, що, окрім медичної, вельми важлива психологічна складова справи. І багато психологів почали просто на волонтерських засадах працювати в цьому центрі. Серед них був і я. 

 

Я займаюсь психотерапією з початку 90-х років як із дітьми, так і з дорослими.Пригадую хлопця, добровольця, який втратив повністю мову від стресу: він пам’ятав, що біжить по полю і кричить про небезпеку. Він врятував когось із побратимів, але перестав говорити. Він був інтелігентним хлопцем, з гітарою, і ми працювали з ним, листувалися за допомогою комп’ютера... При такому розладі важлива ще й робота з тілом, з диханням, і якщо не встановиш довірчий контакт, нічого не вийде. І, зрештою, вдалося — він заговорив, і це не тільки моя заслуга, це комплексна заслуга всіх фахівців.

Коли комбатант перебуває в ситуації загрози життю, реакція м’язів на загрозу — це затиск, м’язова броня. Але в тілесно орієнтованій терапії є різні методики, які знімають цю м’язову броню, ці хронічні затиски. Я такою методикою володію. 

 

Наша свідомість обмежена — є закон Міллера, що ми в один і той самий час можемо усвідомлювати сім і плюс-мінус два елементи, тобто тримати в центрі свідомості, все інше — на периферії свідомості чи поза свідомістю. Але можна приходити до того, щоб через усвідомлення це змінювати. 

Я вивчав у Німеччині метод М. Фельденкрайза, це тілесно орієнтований метод, і він настільки популярний на Заході, що, коли ми приїхали до Німеччини, побачили, що зранку по деяких телеканалах замість ранкової гімнастики показують заняття за методом Фельденкрайза. Я тоді дуже багато чим цікавився в галузі психотерапії і намагався взяти в Німеччині все, що можна. Попросився на один із семінарів з еріксонівської психотерапії (у нас було стажування два рази по три місяці у Мюнхені), — попросив свою колежанку, німецьку кураторку, і вона допомогла потрапити туди. Я приїхав на один семінар, і мене німці поселили до колеги, який практикував саме метод Фельденкрайза, і таким чином я познайомився з цим методом. Потім ми з цим фахівцем організували в Києві серію семінарів, я його привозив разів шість-сім, ми проводили групові заняття зі студентами, з особами з обмеженими фізичними можливостями.

 

Фельденкрайз створив цей метод через власну травму. Він мав травму коліна ще з молодого віку і почав розвивати напрям, який називається «усвідомлювання через рух», іноді його ще неформально називають «методом маленьких рухів», коли людина робить невеличкі рухи і всю увагу спрямовує на те, що відбувається в цій зоні руху і як цей рух відображається в усьому тілі, — одним з ефектів є відпускання затисків і через це потім відбувається реорганізація всіх рухів, постава поліпшується. І Фельденкрайз збирав, уже коли став відомим, семінари з сотнями учасників. В Україні він був майже невідомий, ми його немовби повернули на Батьківщину, він родом із міста Славута, тепер це в Хмельницькій області. Його метод добре працює при травмах, хоча я комбіную багато методів, зокрема, еріксонівську психотерапію. Мілтон Еріксон був відомим американським психотерапевтом, він створив революцію в гіпнотерапії — еріксонівський гіпноз, це коли поважається активність людини. І транс у розумінні Еріксона — це коли наша увага сконцентрована на чомусь усередині. Фельденкрайз не називав той стан, коли ми концентруємося на невеличких рухах, трансом, але, по суті, те, що я бачу, — дуже споріднене. 

 

Був у реабілітаційному центрі хлопець, який просив, щоб його на ніч прив’язували до ліжка, тому що сон у нього був такий неспокійний, що йому було небезпечно спати біля батареї чи стінки, він розбивав собі ноги, руки. З Америки йому привезли спеціальні ремені, щоб фіксувати тіло, бо один із симптомів посттравматичного стресового розладу (ПТСР) — це неспокійний сон, іноді такий неспокійний, що людині треба багато простору і безпечне середовище. 

 

Один чоловік  тут, у мирному житті, коли війна була вже для нього відстороненим етапом, втрачав контроль над власною агресією. Наприклад, розповідає: «Пішли ми з жінкою до торгового центру, купа народу, злодія кишенькового спіймали. Я відвів його вбік і зламав кожен палець на його руках, і як він не благав, як не волав, я це зробив, — але не пам’ятаю, як». Або згадує, як під час тренувального бою в залі починає розуміти, що його починають тримати, намагаються до нього «достукатися»: «Я приходжу до тями, і виявляється, що ламаю руку своєму спаринг-партнеру». Така неконтрольована агресія є типовою для посттравматичних розладів. Але через кілька років він уже міг себе контролювати. 

 

У нього була серйозна черепно-мозкова травма, перетинка одного вуха пошкоджена, і майже у ста відсотків серед тих, хто був на передовій у 2014-2015 роках, була контузія, — тобто це поєднання травм фізичних плюс психологічний момент: коли є загроза життю, людина повністю мобілізується. І недарма відпрацьовані схеми в ізраїльтян та на Заході, які передбачають: після перебування в зоні бойових дій певний час має бути ротація, бо якщо залишатися довше, то в людини відбувається немов отруєння власними гормонами стресу. Саме тому необхідно відійти в тил, відпочити, відновитися. У нас у перший рік на це не звертали уваги, та й зараз далеко не так, як хотілося б. 

 

Зараз наші військові психологи вже багато чого навчилися. Якщо стресові розлади відбуваються, має бути тривала робота. Час лікує. Але без психологічного супроводу набагато менше вірогідності, що відновлення відбудеться. А розлади сну в бійців залишаються на тривалий час.

 

— Посттравматичний стресовий розлад може тривати роками?

 

— Так, ПТСР навіть не одразу, а через місяці може почати проявлятися, а в деяких випадках навіть через роки. І тривати він теж може роками. Це наслідки того, що людина переживає на війні. І те, що кількість суїцидів серед комбатантів переважає втрати на самій війні, — наслідки цього. В американців після В’єтнаму наводили статистику: приблизно десь 58 тисяч бійців загинуло, а суїцидів було після цього серед учасників війни на декілька тисяч більше. У нас зараз це теж серйозна проблема. 

— Я спілкувалася з вояком, який роками переживав загибель друзів на війні, описував її в усіх подробицях. ПТСР лікувати не бажав. Відновився після поранень, пересвідчився, що мирне життя є для нього цілком чужим,— і знову вирушив на фронт... 

 

— Багатьох комбатантів тягне назад. У нас в Україні живе відомий спеціаліст Френк П’юселік, він сам комбатант, ветеран в’єтнамської війни, він готує фа­хівців для роботи з бійцями, які повертаються з зони бойових дій. І він описував з власного досвіду: між двома товаришами на фронті існує особливий зв’язок — в бою «ти мене прикриваєш, а я тебе», і цей зв’язок, ця дружба бувають сильнішими, ніж зв’язок із жінкою. Життя твоє залежить від товариша, і його — від тебе. І цей тип стосунків може мати цінність для людини, і ці переживання — щось таке, що тягне назад.

ПТСР на фронті, можливо, не буде проявлятися, недарма є професійні військові, які були в багатьох «гарячих точках», і не тільки військові, а й добровольці. З психологічної точки зору тягне на війну своєрідна залежність, організм у нас виробляє певні наркотики, адреналін — це гормон, і людину може тягнути ще пізнати цей ризик, а схильність до ризику — це фізіологічна сторона, але вона впливова, і при ПТСР також. 

На війні на це не звертаєш уваги, але коли людина знову повертається до звичайного життя... Схема повернення із зони бойових дій, яку американці розробили, визначає, що є небезпека в тому, що людина одразу після бойових дій без будь-яких реабілітаційних заходів повернеться до сім’ї. Той самий Френк П’юселік розповідав, що його бойовий побратим потрапив до в’язниці через те, що вбив свого сина. Несподівано чотирирічний син підійшов з іграшкою, яка була схожа на гранату, і він автоматично вбив дитину, шию звернув їй. Реакція неконтрольована. Тому готують і сім’ю. Жінка повинна знати, що це вже інший чоловік, він через багато що пройшов. Діти мають знати, що до тата не можна підходити несподівано, ззаду, тому що поведінка, коли людина в ситуації загрози життю, автоматизована. Має пройти час і має відбутися реабілітація, щоб людина повернулася до мирного життя, в сім’ї, в соціумі, і тут робота комплексна, психологів у тому числі, вельми важлива. 

 

— Скільки вояків зараз не проходять реабілітацію?

 

— Наскільки я обізнаний, лікарська реабілітація це одне — людина може по­трапити до шпиталю, пролікуватися там, психологи там є, і вони, як правило, пропонують, намагаються охопити все. Але багато залежить від людини, якщо вона відмовиться. Або ще питання контакту — вояки часто не хочуть розмовляти про те, що вони пережили. А компетентність психолога тут у тому, щоб не тиснути на це, щоби бути готовим вислухати, але ні в якому разі не провокувати людину. 

 

Є така психологічна процедура, як дебрифінг, використовується після якихось надзвичайних подій, загрози життю, після катастроф. Дебрифінг полягає в тому, що збираються через короткий час після події люди, які її пережили, і висловлюють свої думки, емоції, переживання, діляться, — ідея така, що вони мають звільнитися від цього, проговорити, пережити заново. Але останні дослідження показали, що не всім дебрифінг підходить. Є люди, яким він може просто зашкодити, оскільки кожна особистість унікальна, комусь допоможе те, що людина розповідає про загрозу життю, що вона пережила, але це не можна ставити як правило. І той самий боєць, з яким я працював, проходив повторну реабілітацію, там до нього почали підходити психологи, — він казав: «Мені так не хотілося нічого розповідати, мені це просто не було потрібно в цей час». Якщо відчує людина довіру і те, що це їй потрібно, вона буде говорити з психологом і розповість про свій біль, але це, як правило, відбувається не на першій і не на другій зустрічі. Психолог має бути готовий до цього, проявити емпатію, активне слухання, але при цьому залишатися конгруентним, тобто залишатись собою, а не грати роль суперпрофесіонала, а залишатись людиною, як то кажуть, «рівний з рівним». Це дуже тонко відчувається.

 

— А вистачає психологів на всіх?

 

— Психологів багато, різного рівня. 

 

— А рівень психолога яким чином можна визначити?

 

— У психотерапії є підготовка, вона має бути якісною. У психотерапії є різні напрями. І якісна підготовка — це підготовка міжнародних співтовариств, європейського, американського. У нас зараз багато фахівців такого рівня, набагато більше, ніж було у дев’яності роки, тоді їх майже не було. Там і етичний кодекс, дуже важливо його дотримуватись, і професійні навички. Навчання займає тривалий час, декілька років. 

Наприклад, я пройшов навчання в Німеччині по еріксонівському напрямі, вчився років п’ять, семінари — серіями. І якісний фахівець, якого б віку він не був, продовжує навчатися. Я продовжую ще навчатися, я відвідую конференції, семінари  — це просто установка на нове. 

— У медичного психолога було завжди багато роботи?

 

— Завжди. Я працював із дітьми, у мене вийшло так, що я почав займатися дитячою психологією, психотерапією, коли у мене донька народилася. Так збіглося, хоча кажуть, що нічого випадкового не буває. Нещодавно доньці виповнилося 25 років...

 

Я працював у дитячому центрі для дітей з органічним ураженням нервової системи, це медичний центр на Оболоні, який був створений за допомогою баварських спеціалістів, і вони допомагали підготовкою фахівців і апаратурою, методикою. Це державний центр, він досі існує, і це перший, мабуть, в Україні центр, який узяв модель взаємодії медичних фахівців і фахівців психолого-педагогічного профілю. 

Коли ми приїхали до Мюнхенського дитячого медичного центру, ми були дуже здивовані, що половина фахівців там не лікарі та медсестри — це соціальні педагоги, соціальні працівники, психологи, юристи, є католицький священник, на ставку працює, — комплексний підхід. І наш український центр було створено  за цим взірцем — там потужний психолого-педагогічний відділ. Десь, мабуть, сім чи вісім ставок психологів, плюс педагоги, педагогіка Монтессорі , лікувальна педагогіка.

 

У німців Мюнхенський центр передовий також для самої Німеччини. Вони аналізували, що ефективно працює для реабілітації дітей. Діти ж непрості, з ДЦП, іншими важкими захворюваннями. Це був захоплюючий досвід і навчання, і роботи, тому що в такому центрі атмосфера зовсім інша, ніж у звичайних пострадянських закладах. Багато працювали з сім’ями, батьки, в яких дитина з особливими потребами, самі потребують підтримки, провадилася робота на те, що у них нормальна дитина в соціальному плані, що вона така ж сама стосовно соціальних можливостей має бути в ідеалі, — це також соціальна реабілітація.

 

— Мені казали, що українських батьків, коли в них народжується дитина з особливими потребами, просто «накриває»: «чому це трапилося з нами»?

 

— Не думаю, що тільки українських, хоча, можливо, в нас більше.

 

— І треба з ними працювати.

 

— Ця робота спрямована на те, щоб донести — в соціальному та психологічному плані це нормальна дитина, фізичні вади — це фізичні вади, а особистість дитини є повноцінною. Німецька лікарка-генетик казала: «Як це вони неповноцінні? Вони просто інші, але вони повноцінні!». Зараз я не працюю в цьому центрі, я там пропрацював п’ять років на повну ставку, потім іще консультантом, зараз моя основна робота — викладацька, але люди звертаються до мене по допомогу, консультативну, психотерапевтичну.

Коли відчуття самоти стає нестерпним...

 

— Ви ще є суїцидологом?

 

— Так, я працював у суїцидологічному відділенні, тоді це було на базі Київського медичного психоневрологічного об’єднання. На «телефоні довіри» — оскільки «телефон довіри» є установою, профільною для попередження суїцидів. Це був перший «телефон довіри» у незалежній Україні, який працював на міжнародних принципах анонімності, поваги до клієнта.

Кожний випадок є унікальним. У першу чергу це відчуття нестерпної самоти. Чому саме «телефон довіри» тут може допомогти? Людині легше почати говорити, коли вона не бачить співрозмовника і не знає. І те, що робить тут спеціаліст або спеціально підготовлений волонтер, — він просто перебуває з цією людиною, знімає це почуття самотності. Більшість дзвінків якраз про стосунки. Статистика така, що дзвінків, де говориться про наміри чи думки про суїцид, максимум 3%. 

 

— Вояки мають схильність до самогубства?

 

— Зараз я прослідковую те, що саме бійці, комбатанти йдуть із життя, це ж не один і не два випадки, це тяжіння, як після в’єтнамської війни в американців. Ми це зараз повторюємо, можливо, психологи якоюсь мірою впливають на це, але тенденція все одно є. Почуття провини дуже тисне — фактично в кожного, хто був на фронті й бачив смерть товариша, почуття провини, як правило, виникає. «Чому не я? Чому я лишився, а він загинув?» — це почуття провини з психологом можна пропрацьовувати. Із кожною людиною — це унікальна робота, немає шаблонів. Люди вбивають себе частіше, ніж інших людей, кількість суїцидів за статистикою перевищує кількість гоміцидів (убивств. — Ред.). Тобто агресія спрямовується на себе. 

 

— Важко психологам із такими явищами працювати?

 

— Звичайно, існує явище «вигоряння» серед психологів і психотерапевтів. Психолог має дбати про себе, найважливіший клієнт — це ти сам, якщо ти не будеш у ресурсі, як же ти допоможеш іншим? Без супервізії, без взаємної підтримки, без уваги до себе, без відновлення неможливо бути гарним психологом. 

 

— Що, окрім почуття провини, ще є причиною суїцидів серед вояків? 

 

— Адаптація. Складно людині адаптуватися. Підвищене почуття справедливості. Те, що людина там переживала, захищала Батьківщину, а тут — різні люди, різні погляди на війну, ці випадки в «маршрутках»...

 

— У мене знайомі вояки хочуть створити свій реабілітаційний центр за прин­ципом «бійці для бійців», створити спортивну базу, приміщення, щоб можна було дивитися фронтове відео один одного, щоб ділитися історіями, і щоб на такій базі була поряд річка. І це вони хотіли зробити без жодного психолога, просто свої для своїх. І паралельно вони хочуть зробити для дітей табір, щоб навчити їх правил виживання у лісі.

 

— Я думаю, якщо не на постійній основі, але консультації фахівців усе ж якісь мають бути. Якщо зовсім без психолога, то самі організатори мають бути психологічно підкутими.

— Розкажіть, будь ласка, про себе.

 

— Я з Донецька. Закінчив Київський університет імені Т. Г. Шевченка у 1981 році, це ще був філософський факультет, відділення психології. Спочатку вступав до військового училища. Мене загітував шкільний воєнрук: «Давай, у тебе класні оцінки». Обрав найкраще училище — КВІРТУ (Київське вище інженерне радіотехнічне училище. — Ред.), але приїхав вступати й одразу побачив, що з мене військового не вийде, і попросив поставити «двійку». У мене зародилося сильне бажання стати психологом. І наступного року я вступив.

 

У ті роки не було такого поняття, як спеціалізація, в дипломі зазначалося «психолог та викладач психологічних дисциплін». Але у мене було направлення на суднобудівний завод у Керчі, туди я приїхав, і це був соціологічний відділ, але я, психолог, подивився, що навряд чи щось там зроблю, і взяв відкріплення. Шукав роботу і потрапив до медичного закладу — це була медична частина Київського інституту інженерів цивільної авіації (нині — університет), і одна з функцій психолога була — професійний відбір тих, хто літає, цей виш тоді готував борт­інженерів на ТУ-154, і я пропрацював у цивільній авіації десь вісім років. У нас була комісія, яка давала допуск пілотам до польотів, це були лікарі, в основному пенсійного віку, і я, молодий психолог, до якого ставилися скептично.

 

Є показники у психодіагностиці, якими, наприклад, можна визначити виснажливість психічних процесів, що свідчить про атеросклероз головного мозку. Пілоти після сорока років проходили в мене обстеження, і один показав вельми виражену виснажливість, я не дав йому дозвіл, він поїхав до Москви і якимось чином отримав там дозвіл. Через короткий час цей командир судна ТУ-154 зробив помилку, яка мало не коштувала життя пасажирам, його одразу ж списали. А ставлення лікарів до мене одразу ж змінилося...

 

— І ви постійно навчаєтесь.

 

— Це установка. Установка на придбання нового.

 

— Якою є роль саме медичної психології в лікуванні вояків і чи має бути медичний психолог у кожному стаціонарі?

 

— Тут ідеться про комплексність реабілітації і мультидисциплінарність. Коли я в Німеччині розповідав, що в нас ставлення лікарів до психологів зверхнє, вони казали: «У нас таке саме було, ми через це пройшли, але якщо в центрі — людина, яка потребує допомоги, люди різного фаху мають об’єднатися». І мультидисциплінарний підхід — це провідна характеристика сучасної реабілітації. А в Мюнхені, в дитячому центрі, для нас було як інсайт: дитині присвячується години півтори, де збирається вся команда, і кожен висловлюється, як він бачить ресурси реабілітації, і право на слово мають і санітарки, і медсестри. Те, що бачить лікар, може не побачити психолог, те, що бачить психолог чи лікувальний педагог, не завжди може побачити лікар. Якщо в центрі людина, яка потребує реабілітації, ми маємо об’єднуватись, і сучасні реабілітаційні моделі містять потужний психолого-педагогічний відділ. Коли я працював у дитячому центрі, ця модель називалася «тандем», у тандемі працюють фахівці — медики і психолого-педагогічні працівники. 

 

І я зараз працюю на кафедрі соціальної реабілітації Національного університету імені Тараса Шевченка, тому що соціальність — це те, на що не звертала увагу медицина, коли там вузька спеціалізація, а людину не бачать. В Німеччині є такий напрям, як соціальна педіатрія. Реабілітація, бачимо ми це чи ні, є соціальною. А це також значить, що ефективна реабілітація є комплексною, мультидисциплінарною. Якщо ми не об’єднаємося, ми втратимо людину, втратимо країну.