Прибульці без майбутнього: чим загрожує концепція завершення російсько-української війни нової влади

Карколомна та ейфорична перемога на президентських і парламентських виборах 2019 року «Слуги народу» є як унікальним, так і досить загрозливим явищем у суспільно-політичному житті України на початку досить бурхливого ХХI ст.

 

До такого висновку спонукає низка відомих суперечливих рішень популістської монопартійної більшості при затвердженні керівництва ВР України і складу комітетів парламенту, очільника і членів уряду та при голосуванні за перші законопроекти.

 

Вже очевидним є ігнорування «СН» і президентом позиції інших парламентських політичних сил, регламентних процедур, чинного законодавства та занадто вільне трактування або взагалі нехтування конституційними нормами. Що і не дивно.

 

Оскільки младо-реформатори-«барбудос» мають намір препарувати Конституцію України винятково під узурпаційні зазіхання «СН» та її лідера. Існують чіткі ознаки того, що президент і його соратники намагаються формувати в Україні путінську управлінську модель державного капіталізму і керованої демократії. Як правило, подібна трансформація завершується встановленням автократичного режиму.

 

До такого сценарію вже готується вітчизняна і світова громадська думка. Нещодавно соціологічна група «Рейтинг» за результатами власних досліджень озвучила дані про те, нібито «60,5% українців вважають, що для нормального розвитку країни потрібна «сильна рука», а не розмови про демократію».

 

В дещо епатажному інтерв’ю суб’єкт правлячого дуумвірату Коломойський закликав здійснити «загальну націоналізацію великих державо­утворюючих підприємств та надр землі. А також, що «в декількох галузях нам потрібен державний капіталізм».

 

На порушення конституційних повноважень законодавчої, виконавчої і судової гілок влади в парламентсько-президентській республіці 2 вересня п.р. в офісі президента глава держави роздавав до «безумовної реалізації» із сумнівними термінами виконання «наряди» голові ВР України, прем’єр-міністру України, членам уряду та чомусь голові фракції «СН» у парламенті. Зазначене вже засвідчує незаконне пряме підпорядкування гілок влади президенту і фактичне нівелювання її суб’єктності та суверенності в політичній системі країни.

 

Враховуючи, що очільник країни має на меті підпорядкувати собі Національну гвардію, НАБУ, ДБР, САП та позбавити прав і свобод громадян у процесі цифрової трансформації, незабаром слід очікувати, що нація почує від президента сакраментальне: «Держава — це я».

 

Претентденту на такий статус варто взяти до уваги знаменитий вислів патріарха європейської дипломатії ХIХ ст. Талейрана про те, що: «Багнетами можна добитися всього, окрім одного: на них не можна сидіти».

 

У воюючій країні на нараді лише побіжно було згадано про оборонно-безпековий сектор. І чомусь уже традиційно президент ні словом не обмовився про стратегію відсічі російському агресору (чи вона є взагалі у «команди Зе»?), про імплементацію угоди про асоціацію України з ЄС та національної річної програми співробітництва України з НАТО.

 

Чи не пов’язана така поведінка з тим, що президент опинився під впливом експортованої із Московії оманливо-капітулянтської концепції завершення російсько-української війни. Адже стрижнем чергової пастки Кремля є досягнення миру за всяку ціну.

 

І таку ціну повинна заплатити Україна на користь Росії. Зазначена цинічна ідея запозичена Путіним із арсеналу революційної боротьби за владу російських більшовиків під час Першої світової війни. Для цього Леніним у російське суспільство і військові маси було кинуто гасло про необхідність поразки царської Росії у війні з кайзерівською Ніиеччиною.

 

Як ключовий елемент, більшовицькими агітаторами використовувався фактор встановлення швидкого миру для Росії через братання із ворогом та відмову солдатів виконувати військовий обов’язок.

 

Як потім з’ясувалося, Ленін грав на полі кайзера Вільгельма, оскільки партія більшовиків значною мірою фінансувалася німецьким генеральним штабом.

 

За дорученням останнього Ленін і повернувся в Росію у запломбованому вагоні, щоб здійснити вигідний Німеччині переворот. Подальші події загальновідомі. Ленін і його послідовники-комуністи майже 70 років тероризували народи колишнього СРСР та країн так званого «соціалістичного табору».

В умовах неоголошеної війни Путін намагається реалізувати подібний сценарій в Україні через колаборантську «п’яту колону», яку Кремль фінансує і всіляко підтримує через підривну діяльність спецслужб і дезінформаційно-психологічні акції.

 

Правоохоронним, спеціальним органам і судам із цього приводу необхідно вживати вичерпні заходи щодо проросійських сил та їхніх лідерів. Особливо «Опозиційної платформи «За життя». Вони для захоплення влади способом більшовиків зразка 1917 року маніпулюють суспільною свідомістю, безсоромно грають на людських почуттях. Розмовами про віртуальний мир розкладають українське суспільство, особовий склад сектору безпеки та оборони, державний апарат у цілому.

 

Таким чином підштовхують країну до безумовної капітуляції перед ворогом. Однак, як свідчить історичний досвід Московії, колаборанти даремно сподіваються на те, що в разі російської окупації України їм будуть збережені привілеї, капітали та доступ до повноцінного управління колонізованою Малоросією.

 

Путін розглядає українців як рабів-хохлів і другорядний демографічний ресурс для нещадної експлуатації. Через це управлятимуть і отримуватимуть кайф лише великороси, кадировці та буряти.

 

Щоб попередити подібний сценарій, для початку в рамках кримінального провадження потрібно було б дослідити роль одіозного Медведчука у репресивних переслідуваннях видатних українських дисидентів-мучеників Юрія Литвина і Василя Стуса, які трагічно загинули у радянських застінках. І, зрозуміло, з’ясувати мету і зміст його контактів із главою ворожої країни Путіним та нарешті завершити так звану лінгвістичну експертизу заяв «великого політика» трьох проросійських телеканалів не на користь національним інтересам України.

 

Беззаперечно, Україна повинна боротися за мир. Але мир без анексій, контрибуцій і репарацій. І не лише політично-дипломатичними методами. Тому президент повинен не «смакувати» провокативні ворожі «цукерки», а діяти винятково в інтересах національної безпеки країни. Всіляко зміцнювати міжнародну проукраїнську коаліцію та оперативно модернізувати військово-технічний арсенал українських воїнів.

 

Рішуче засуджувати і відкидати всілякі «балачки», перш за все Коломойського, про те, що на Донбасі маємо справу з громадянським конфліктом, а не російською агресією, та про необхідність відділити питання Криму від Донбасу і направити Росію в якийсь коридор, щоб агресор міг повирішувати власні проблеми.

 

Повернутися обличчям до справи подальшого відродження українського православ’я та запросити в Україну Вселенського патріарха Варфоломія. Обов’язково враховувати, що деструктивна активність Путіна в Україні та його спроби прорвати міжнародну ізоляцію шляхом політичного шантажу окремих світових лідерів загрозою з боку Китаю (таку методологію використовував і колишній СРСР) та енергетичними преференціями мають під собою досить неприємне для узурпатора підґрунтя.

 

Господар Кремля усвідомлює, що руйнівні процеси в економічному, енергетичному, промисловому і фінансово-банківському секторах ставлять Росію у невигідне становище у змаганнях із Заходом.

 

Санкції перекрили доступ до кредитів, інвестицій, сучасних технологій, що негативно позначається на соціальній і оборонно-безпековій спроможності режиму. Жебрацький спосіб життя понад 20 млн росіян, попрання прав і свобод громадян продукують небезпечні політичні акції спротиву в центрі і в регіонах псевдоімперії, що бажає стати альтернативним полюсом сили у світі.

 

Корумпована еліта, олігархат та істеблішмент уже відкрито демонструють втому від дискомфорту перебування в «осажденной врагами крепости» і нишком усе активніше ведуть пошук варіантів зміни лідера для лібералізації країни.

 

Хоча потрібно зауважити, що російські ліберально-демократичні кола, які грають в опозиції проти Путіна, миттєво займають імперсько-шовіністичну позицію, коли йдеться про поневолення України.

 

Досить болісно сприйняв Путін і провал бліцкригу в Україні. Попри «надування щік», режим впевнено дрейфує у бік  нестабільності. Незважаючи на кризові явища ідеології ліберальної демократії, у трансатлантичному партнерстві та ЄС, у Росії навіть в середньо- чи довгостроковій перспективі відсутні шанси кардинально змінити ситуацію на свою користь.

 

Тим паче, в умовах наближення світової фінансово-економічної кризи сумнівно, щоб Захід створював для Путіна якісь стратегічні варіанти чи коридори можливостей на шкоду власним національним інтересам. Не допоможуть Кремлю і фінансово підгодовані ліво- та праворадикальні сили і міжнародні терористичні осередки. Перспективи залишатися і надалі міжнародним вигнанцем у путінської Росії досить очевидні.

Тому українська сторона зобов’язана гнучко використовувати зазначені обставини для оновлення і реалізації покрокової дорожньої карти з відновлення суверенності й цілісності держави. Чемпіонство у справедливій війні з терористичним режимом забезпечить відновлення міжнародної суб’єктності України.

 

Це дозволить долучитися до обговорення ключових тем вітчизняної, регіональної і глобальної безпеки та формування надійного фундаменту для посідання Україною вистражданого століттями визвольної боротьби належного місця під сонцем. Недаремно ж донька Київського великого князя Ярослава Мудрого, Анна, була бабусею європейських королів.

 

Наріжним фактором досягнення визначеної мети є злагода, єдність і консолідованість українського суспільства.

 

Важливу роль відіграє також рівень довіри і взаємопорозуміння між громадаю і владою у царині спільної реалізації стратегічних пріоритетів життєдіяльності країни. Поза дискусією є обов’язок владної команди нарешті усунути від управління країною корумповані олігархічні клани, деструктивна діяльність яких загрожує національній безпеці України. Звичайно, і тих їхніх представників, які очолюють чи беруть участь у роботі Європейського парламенту. 

 

Звертає на себе увагу також ігнорування «командою Зе» гуманітарних питань, особливо пов’язаних із відродженням української ідентичності та відтворенням історичної національної пам’яті.

 

Незважаючи на наявність певних об’єктивних причин організаційного характеру в роботі уряду й офісу президента, наразі у публічному просторі відсутня інформація про хід імплементації норм Закону України «Про забезпечення функціонування української мови як державної».

 

Адже ще в період радянської окупації України письменник Олесь Гончар писав, що «мова — це джерело творчої духовності, це той запас генетичної сили і краси, що його народ передає тобі, своєму синові, щоб ти був, щоб не став німим, безголосим».

 

Варто додати, що мова формує і зміцнює український дух спротиву. Значимість збереження і розвитку рідної мови суспільство усвідомило і не дозволить будь-кому скасувати чи ревізувати цей історичний закон. Бо таке розцінюватиметься  як зрада української нації, що суворо карається як і державна зрада. Непристойним є крутійське вето президента на закон про юнаць­ку організацію «Пласт».

 

Незрозуміло, що могло не сподобатися палацовому сценаристу формування культу особи Зеленського і апологету дискредитованого у Європі мультикультурного суспільства С. Шефіру? Як конфлікт інтересів президента виглядає лобіювання ним бізнеспроектів «95 квартал», «Свати», «Ліга сміху», що фактично є інструментами експансії «руского міра» в український мистецький і культурний простір. Напевно, через підставних осіб гарант має немалий прибуток, що не вписується у задекларовані обіцянки «СН» беззастережної боротьби з корупцією. Неприпустимо, щоб культурна революція зразка «команди Зе» вийшла на рівень, який засуджував ще відомий російський демократ М. Огарьов словами: «Мистецтво до того допрацювалося заради мистецтва, що перейшло в ремісництво, гаєрство і самозакоханість». 

 

Не сприймається більшістю суспільства і непотична кадрова політика младореформаторів. Вона більше походить на огульну люстрацію істеблішменту і, в першу чергу, управлінців, які брали активну участь у Революції гідності, зробили помітний внесок у розбудову української України та у відсіч російській агресії. Уже очевидною є руйнація системи пропорційної розстановки на керівні посади у вищих органах державної влади й управління представників корінного народу і діаспорного середовища у моноетнічній країні. 

 

Перелік свідомих чи ненавмисних прорахунків нової влади можна продовжити. Оскільки очікування громади від задекларованих «Слугою народу» у значній мірі волюнтаристських обіцянок «зробити все одразу і тепер» досить високі.

 

Проте спроби очільників держави вибудовувати антидемократичну модель новітньої України на чолі з «вождем-узурпатором» не сприймаються ні більшістю громадянського суспільства, ні державницько-патріотичним політикумом, ні притомною елітою та вітчизняним військом. Прогнозовано негативною є реакція і зарубіжних партнерів, які послідовно підтримують Україну на шляху набуття стандартів для членства в ЄС і НАТО. 

 

Опір подібним спробам наростає, і не варто владі доводити його до нищівного цунамі, що перетворить младореформаторів на ганебних прибульців без майбутнього в анналах української історії.