Як правило, всі люди мріють про заслужений відпочинок. А найстарший викладач Української медичної стоматологічної академії — професор Максим Дудченко, котрому цими днями виповнилося 100 років, не уявляє свого життя без роботи.
Так само без нього важко уявити кафедру внутрішньої медицини № 1, яку він свого часу організовував, а потім очолював 31 рік.
«Робота для мене — це саме життя, це постійний розумовий розвиток, спілкування з людьми. Як завше, навчаю студентів на конкретних прикладах хвороб, разом із ними проводжу обходи лікарняних палат, і серед молодих не почуваюся старим», — запевняє довгожитель.
Цікавлюся у шанованого професора, на скільки ж років він почувається у свої сто літ.
«В академії досить серйозно підійшли до відзначення мого столітнього ювілею: присвятили йому наукову конференцію, влаштували бенкет у ресторані «Аристократ», під час яких почув так багато добрих слів на свою адресу. Дивно, але при цьому не відчував ваги своїх літ. Нібито взагалі йшлося не про мій вік», — ділиться Максим Андрійович.
— Ви мені якось говорили, що хотіли б допрацювати до ста літ — і все, — нагадую Максиму Дудченку. — Але тепер у вас, схоже, відкрилося друге дихання.
— Та ні, ніякого другого дихання, — заперечує невгамовний чоловік. — Просто сидіти без діла — це не для мене. Хоча й удома не сибаритствую — пишу книги. Останнім часом написав автобіографічну книжку «100 років життя в боротьбі», а також посібник для студентів «Хвороби органів травлення» на 500 сторінок. На жаль, уже підводить зір — от бачите, із лупою не розлучаюся. Попри все, ректор вишу й завідувач кафедри попросили мене продовжити працювати. До речі, на одній зі студентських аудиторій на мою честь відкрили красиво оформлену меморіальну дошку, присвоївши цій аудиторії моє ім’я. Це було несподівано: зазвичай пам’ятні знаки встановлюють посмертно, а я дочекався такої відзнаки за життя.
Працювати Максим Дудченко розпочав у дуже юному віці: був рахівником у сільській раді, старшим піонервожатим, завідувачем бібліотеки. І оскільки за свою роботу одержував копійки, дійшов висновку, що, аби покінчити з бідністю, має неодмінно вступити до вищого навчального закладу. Якось Максим Андрійович зізнався, що обрав справу свого життя не за покликанням, а за матеріальним забезпеченням. Тож спершу професія його і справді годувала, а згодом без неї він уже не уявляв свого життя.
«На першому курсі Ленінградської військово-медичної академії, куди мене прийняли на навчання, мені раптом здалося, що я не туди потрапив, що помилився й маю обрати іншу професію, — пригадує професор. — Прийшов до лікарки й говорю їй: у мене, мовляв, болить серце, а тому хочу, аби мене відрахували з вишу. Вона пильно подивилася на мене й прорекла: «Двері бачите? Так от, зачиніть їх з іншого боку. Я вас не приймала на навчання й відраховувати не збираюся». Отак уникнув, мабуть, найбільшої помилки у своєму житті».
Запитую у Максима Андрійовича, у який період свого життя йому хотілося б повернутися. «Бачите, я пройшов дуже складний життєвий шлях, — зітхає професор. — У 1932—1933 роках через голод змушений був покинути навчання в шостому класі школи й піти працювати рахівником у сільраді. Повернутися в ті роки нізащо не хотів би… Далі — навчання в Ленінградській військово-медичній академії в роки Другої світової війни, коли нам видавали 100 грамів хліба на добу. До речі, маю медаль «За оборону Ленінграда», бо, коли німці йшли в наступ, ми здавали підручники, брали зброю — і в траншеї.
Повернутися в той період також не хотів би. 10 років я працював у Трускавецькому військовому клінічному санаторії, мав експериментальну лабораторію й паралельно з лікувальною практикою займався науковою роботою, захистив кандидатську дисертацію, підготував докторську. Що й казати, то був напрочуд плідний період. А потім поїхав у Казахстан організовувати Актюбинський медичний інститут. Там усе було надзвичайно складно, бо бракувало пристосованих приміщень, студенти не знали російської мови, а ми, викладачі, — казахської.
Загалом пропрацював в Актюбинському медінституті 13 років: був завідувачем кафедри, деканом, проректором. Мене там досі пам’ятають: у зв’язку з моїм столітнім ювілеєм надіслали привітання й путівку до санаторію. У Полтаві я прожив 45 років — усе б нічого, якби не одна прикра історія. Мій син Олександр (нині професор, доктор медичних наук) свого часу разом зі своєю дружиною закінчили аспірантуру в Москві, захистили кандидатські дисертації.
Звісно ж, я хотів, щоб вони працювали в Полтаві разом зі мною. Коли сказав про це ректору, той навіть зрадів: нам так не вистачає, мовляв, висококласних спеціалістів. Але сталося так, що саме тоді від Політбюро ЦК КПУ надійшла негласна вказівка ліквідувати сімейність серед викладачів вишів. Відтак ректор не зміг дотримати обіцянки. Тим часом сина запросили працювати до Москви, де він проживає й нині. Приїжджав на присвячений моєму ювілею бенкет разом зі своєю дружиною, донькою й онукою. Тоді ж згадані мною події добряче попсували мені нерви, а в підсумку, все закінчилося інфарктом. Узагалі ж переніс три інфаркти».
Максим Дудченко говорить, що йому жилося легше, коли була жива дружина Віра. Разом їм судилося прожити 53 роки. Останні 20 років Максим Андрійович дає собі раду сам. «Дружина, як і я, була фронтовичкою. Через поранення їй видалили нирку, тож вона не працювала. Натомість створювала всі умови, аби я міг себе реалізувати. Попри те, що в нас не було секретів одне від одного, я ніколи не повідомляв судженій про якісь негаразди, складнощі в моєму професійному житті — оберігав її», — зізнається професор.
Відповіді на запитання, яка риса характеру найбільше заважала йому в житті, Максим Дудченко довго не шукає — звісно ж, найчастіше страждав через власну принциповість: «Пригадую такий епізод: будучи старшим лікарем авіаційного полку, за дорученням Міноборони мав дослідити льотні пайки. Але зробити цього не вдалося, бо їх розікрали. Коли ж командир полку склав чотири фіктивні акти, я відмовився ставити під ними свій підпис, а на останньому написав: «Пайки не досліджувалися, оскільки їх з’їли». Після цього загримів на п’ять діб на гауптвахту. Шукаючи справедливість, написав міністру оборони. У результаті була перевірка, полк розформували, а командир постав перед судом».
«Я зробив у житті все, що міг, — підсумовує Максим Андрійович. — Написав чимало наукових робіт, посібників для студентів, допоміг підготувати дев’ять докторських дисертацій, 30 кандидатських, понад 15 тисяч моїх вихованців стали хорошими лікарями». Загалом свого часу Максим Дудченко був «грозою» для студентів, його навіть побоювалися. Він завжди вимагав знань, бо переконаний: випускати недоучок медичний виш просто не має права.
О 8-й годині ранку Максима Андрійовича вже можна застати на кафедрі. Як і раніше, він ходить на роботу пішки: 2,5 кілометра в один бік і стільки ж в інший — не визнає громадського транспорту. Про поважний вік професора нагадують лише слуховий апарат та лупа в руці. Він дбає про власну фізичну форму — щоранку робить зарядку. Ніяких дієт не дотримується — просто не зловживає їжею, а отже, не провокує зайвої ваги. Скажімо, на сніданок, за його словами, споживає лише яйце, кисломолочний сир і чай. А з лікарських засобів приймає пірацетам, що поліпшує роботу мозку, до того ж є малотоксичним. Головною ж причиною свого активного довголіття професор вважає сприятливі гени. У роду Максима Дудченка чи не всі довгожителі: мати дожила до 98 років, брат — до 90, сестра — до 94.
— Останнім часом відчуваю деяку слабкість: немає тієї енергії, що була до ста років. От як тільки переступив через столітній рубіж, одразу відчув втому, — скаржиться Максим Андрійович.
— Може, суто на підсвідомому рівні на вас тисне це число? — висловлюю припущення.
— Можливо, можливо, — погоджується професор.
