У її, театральної режисерки, доробку — вже чотири вистави. Серед них «Примари» Ібсена, яку поставила у «Сузір’ї». Спеціальна версія цієї вистави в 2018-му брала участь у Единбурзькому театральному фестивалі у Шотландії. А навесні у київському Театрі на Подолі відбулася прем’єра «Снігу у квітні» за Теннессі Вільямсом.
Із Поліною Медведевою ми поспілкувалися у спокійній та затишній атмосфері її квартири. Вона розповіла про причини повернення з Росії до країни народження, виконання однієї й тієї ж ролі упродовж двох десятиліть та залучення до співпраці у київському театрі німецьких колег.
«Кожна роль дає можливість відкрити щось нове у собі»
— Ви починали як актриса театру і пропрацювали актрисою 30 років. Який найцінніший досвід із того періоду?
— Досвід того, що з кожною роллю ти навчаєшся. Вона дає можливість відкрити щось нове у собі. Адже кожен персонаж, кожна роль — це зовсім інший характер. І ти повинен у цей характер перевтілитися. А для того, щоб у нього перевтілитися, необхідно у собі знайти якісь риси цього характеру. Це найголовніше. Ти навіть не очікуєш, що можеш діяти так, як твій герой. Будь-який його вчинок ти повинен усередині себе виправдати. А як можна його всередині виправдати? Тільки відкривши щось у собі. Тому цей тридцятирічний досвід — це пізнання, відкриття себе.
— Карен Стоун — героїня вашої вистави «Сніг у квітні» говорить, що, граючи одні й ті ж ролі, вона байдужіє і тільки вперше грає щиро. Які відчуття виникали у вас, коли ви грали ті самі ролі багато разів?
— Спочатку треба уявити різницю між репертуарним театром в Україні, Москві та американським театром (театральна героїня, за текстом, була американською актрисою. — Авт.). В американському театрі ти граєш прем’єру, наприклад, щодня 30 днів на місяць. Якщо зали продані, то ще деякий час граєш. Якщо зал не продається — робиш наступну виставу. 30 днів на місяць грати — я навіть не уявляю, у мене немає такого досвіду.
У репертуарному театрі граєш прем’єру три рази на місяць, потім два, потім — один. І щоразу це наче психологічний тренінг. Бо щоразу ти повинен знайти щось нове, щоб не повторюватися. Тому що, як тільки починаєш прикидатися — усе одразу стає мертвим.
Американська система дуже складна. Вона вимагає неймовірної витривалості. Система репертуарного театру м’якша: ти граєш виставу за виставою, у цій виставі пробуєш одне, в наступній — інше. З одного боку, така система надає більше можливостей. Але з іншого... Наприклад, я могла грати одну й ту саму виставу 5-6 років, а то й 10-15. Це також важко, тому що за 10 років ти стаєш іншою людиною, виростаєш.
Була вистава, яку я грала 20 років. Це вистава «Новий американець» за прозою письменника Сергія Довлатова. Коли ми її випускали, мені було 35. Я грала дружину Довлатова Олену. Це теж цікавий досвід. Ти змінюєшся, і твоя героїня змінюється. Вона росте з тобою, набирається досвіду, вже по-іншому говорить якісь фрази, грає якісь сцени. І партнер твій разом із тобою росте.
— Як ви бачили дружину Довлатова у свої 35, і якою стала ваша героїня через 20 років?
— За сюжетом, дружина з дитиною їде до Америки, подаючи на розлучення і залишаючи чоловіка у Росії. А він потім їде за нею. В Америці вони знову разом. У них народжується ще одна дитина, і все добре. У 35 для мене тема від’їзду була досить формальною. Мене хвилювали інші теми. У 2015 році, коли я сама вирішила поїхати з Москви, для мене ця тема зазвучала досить гостро. І сцена прощання стала для мене найголовнішою. Я зовсім по-іншому сприйняла тему від’їзду і прощання з чоловіком через 20 років.
«Важко було втрачати друзів у Москві»
— Країни вашого життя і творчості: Україна, Росія, Ізраїль. Які причини змусили вас повернутися у країну народження?
— Причин було досить багато. Вони поступово накопичувалися і наклалися одна на одну. Дуже некомфортно стало жити в Росії, психологічно та морально. Спочатку в мене з Москви поїхав чоловік. І я жила на дві країни. Не могла поїхати, тому що в мене хворіла мама і я не могла її залишити. Потім мама померла. Я поховала її у Львові, де народилася. У Росії в мене залишилася донька з маленькою дитиною і своїм чоловіком. Я їздила туди-сюди, але розуміла, що вже не залишуся в Росії.
Упродовж останніх років у мене було ще дуже багато роботи в театрі. Я вела акторський курс у Московському державному університеті культури і мистецтв — працювала педагогом і не могла залишити своїх студентів. А потім і курс випустився. І почалися події Майдану. Коли ти там перебуваєш, то розумієш, що брехню вже неможливо терпіти фізіологічно.
Дуже важко було втрачати друзів у Москві через різнобічність поглядів. Москва, на відміну від Києва, — агресивне місто. Там скажений ритм життя, складно жити, потрібно виживати і багато працювати. У Москві всюди шалена конкуренція.
Ось так причини на причини — і в якийсь момент остаточно вирішила, що все, потрібно їхати. І грати вже не хотілося. Морально стало дуже складно і захотілося просто повернутися додому. Тому що я тут народилась, вивчилась. Хоча, окрім могил батьків, мене тут особливо ніхто не чекав. Але я дуже рада, що повернулася.
— Як вас сприймали і, спрощено кажучи, впускали в українські театри?
— Спочатку дуже насторожено, тому що все-таки приїхала з Москви. Перший проєкт у мене був тут спільно з двома моїми актрисами-студентками та двома акторами театру Російської драми імені Лесі Українки. На камерній сцені театру імені Івана Франка ми зробили виставу «Щоденник останнього дня» про життя великої російської балерини Ольги Спесивцевої.
«Я ніколи не думала, що можу поставити виставу»
— І «Примари», і «Сніг у квітні» — постановки про найважливіше в житті і фатум, який ніхто не може передбачити. Чому ви поставили саме ці вистави?
— Бо в них одна й та ж тема. Насправді я тільки потім зрозуміла, що продовжую ту саму тему. Будь-яка людина у певний період життя, коли трапляються якісь екстремальні обставини, починає переосмислювати своє життя. «Як так сталося? Чому я прийшла до такого кінця? Чому в мене так склалися стосунки із сином?» — у «Примарах». «Чому я, котра все зробила для своєї дитини, виявилася для нього абсолютно чужою, і ми не чуємо одне одного, не розуміємо одне одного, не любимо одне одного.
Я зробила все для того, щоб мій син не повторив долю свого батька... І я... Починаю думати, в чому моя помилка, що я зробила не так?» Про це думає Фру Алвінг всю виставу «Примари» і... знаходить помилку. Йде переосмислення всього свого життя. У фіналі вона озвучує помилку, говорить сину і просить пробачення.
У Карен Стоун, «Сніг у квітні» — теж екстремальна ситуація. Вона раптово закінчила кар’єру в театрі після провалу в останній виставі. Раптово у неї помирає чоловік: у літаку, коли вони подорожували. Вона вимушена залишитися в чужій країні, де у неї немає нікого, бо... спалила в Америці всі мости. Дуже успішна жінка, хороша актриса, владна жінка, яка завжди керувала ситуацією, все чітко знала, потрапляє у ситуацію, повністю протилежну. Її використовують і графиня, і Паоло.
Вона відкрилася юнакові, їй так захотілося нарешті любові. І вперше за останні роки відчула себе щасливою: «Я була така поглинута роботою, стільки часу витрачала на те, щоби зберегти помітне становище у вищих колах і в світі театру» (цитата Карен за Вільямсом. — Авт.). Увесь другий акт Карен живе тільки тим, як могло статися, що вона потрапила в таку ситуацію і нічого не може із собою зробити? Карен Стоун не може прогнати Паоло, вона повинна пережити приниження, нелюбов, впасти, видихнути, а потім...
Можливо, моє бажання зробити ці постановки перекликається з тим, що я так різко змінила своє життя — покинула все в Москві: і роботу, і квартиру. Раптом такий поворот на 180 градусів. Приїхати і почати все спочатку — не кожен на це здатен.
— А коли у вас визріло остаточне бажання стати режисеркою? Що вас до цього спонукало?
— Це почалося з педагогічної діяльності. Я почала викладати ще з 1992 року. Спочатку викладала танець, потім — акторську майстерність. Також за роки роботи в театрі у мене накопичився великий багаж — бо працювала з дуже багатьма режисерами, щоразу випускала прем’єру і починала наступну, випускала і починала наступну.
Потім настав момент, коли ти розумієш, що можеш почати віддавати, хочеш сам щось створювати. Я завжди дружила з молодими акторами. Багато з них були моїми студентами. У 2009 році у МХАТі почала одну роботу зі студентами — виставу за п’єсою німецького драматурга Гауптмана «Самотні».
Тоді прийшла до своєї вчительки літератури, яка викладала у школі МХАТ, і сказала, що хочу працювати режисером. Вона мені відповіла: «Поліно, та звичайно. Ми ж не знаємо себе і своїх можливостей до кінця. Звісно починай». До цього ніколи не думала, що можу поставити виставу. Мені більше хотілося грати. А потім раптом усе змінилося.
Родом зі Львова
«Українські актори дуже відкриті, дисципліновані та гнучкі»
— «Сніг у квітні» створювала міжнародна команда. Чи довго довелося чекати згоди на співпрацю від німецького художника Андреаса фон Шліппе?
— Взагалі не довелося чекати. Ми завчасно вели з ним перемовини. В Андреаса саме був вільний час, щоб сюди приїхати. Йому дуже сподобалося в Україні, де був уперше. Художник живе у Мюнхені, але дуже добре володіє російською мовою, тому що з російської сім’ї. Його предки виїхали за часів революції. Мій чоловік знайомий із Андреасом близько 20 років. Вони друзі. Тому це була просто домовленість. Завдання Андреасу поставила складне. Я хотіла, щоб весь перший акт відбувався наче на вулиці, а другий — у будинку. Але щоб при цьому ми трохи змінювали простір.
— У декораціях вистави є картина італійського живопису. Чому?
— Це картина Аньоло Бронзіно «Алегорія з Венерою і Купідоном». Там кожен фрагмент — символ: любові, пристрасті, зради, ненависті, злості, заздрості. Андреас фон Шліппе не випадково вибрав цю картину. Вона символізує всі людські вади і чесноти. Він дуже довго думав. Я йому сказала, що мені потрібен італійський живопис, але не євангелійські сюжети. І фон Шліппе знайшов.
Він розрізав її на 12 фрагментів. Ми думали показувати то один її символ, то другий. Але коли спробували, то один маленький символ, коли розкривали на всю площину, розпливався, його не було видно. І ми показали її повністю, але за рахунок ширм усе одно трохи виходили фрагменти.
— Як вам працюється з українськими акторами?
— Українські актори дуже відкриті, дисципліновані та гнучкі. Вони хочуть спробувати для себе щось нове. Ірина Грищенко, яка грала Карен Стоун, хороша актриса. У нас із нею виникла взаємна довіра. Було цікаво репетирувати, тому що Ірина ставила розумні, глибокі питання філософського, психологічного і людського аспекту вистави, питання розуміння себе в цьому житті.
— Як ви відбирали акторів для «Примар» на роль Освальда та його матері?
— У Києві в мене є дуже хороша приятелька, актриса з театру на Лівому Березі, заслужена артистка України Ірина Мельник. Ми з нею разом навчалися у школі-студії, вона була на курс молодша. Я вирішила зробити щось для неї. Давно обмірковувала п’єсу «Примари». Ми прийшли в театр «Сузір’я», де маленька домашня сцена.
Вирішили, що гратимемо просто по всьому будинку та без декорацій. Починається вистава на сходах. Глядач сидить і чує, як відчиняються двері, по сходах іде пастор, розмовляє. Потім актори виходять у коридор, і глядачі чують їх там. Тобто інколи глядачі взагалі не бачать нікого, тільки чують. Кожен ніби підслуховує чи підглядає, що там таке страшне між героями відбувається. Ця п’єса вдало лягла на натуральну декорацію.
Освальда грає Олександр Бегма. Я його взяла, коли він був ще студентом університету Карпенка-Карого. До цього моменту Саша вже закінчив консерваторію, він піаніст. За Ібсеном, у «Примарах» Освальд — художник, а я розширила і вирішила, що він буде і художником, і музикантом, і композитором. Саша сам написав музику до вистави. Він — дуже обдарована людина.
Ми грали виставу двома мовами, щоб підкреслити дистанцію між матір’ю і сином. Спершу всі актори грали українською, а Саша російською, тому що французьку вивчити важко. А потім нас покликали в Единбург на фестиваль. І Саша вивчив роль та грав англійською. Через це вистава повністю повернулася в інший бік: була про Фру Алвінг, а стала про Освальда.
— Ви досить добре говорите українською, незважаючи на те, що багато років жили і працювали в Росії. Чому вирішили так робити?
— По-перше, я народилася у Львові, там закінчила школу, російсько-українську. Я навчалася в російському класі, але українську мову і літературу викладали щодня. Гарно нас навчали, якщо я потім поїхала, вивчилася, працювала і стільки років жила в Москві, а повернулася і добре розмовляю українською.
Іноді я розмовляю-розмовляю-розмовляю, навіть не замислюючись, а іноді думаю, як сказати те чи інше слово. Потрібно більше читати українською. Я люблю українську мову. Просто люблю її на слух. Вона лірична, м’яка і з гумором. І взагалі в Україні є свій гумор. Він рятує людей. У Росії немає такого гумору. В Україні все легше, все вільніше, значно вільніше.
