— Зателефонуйте завтра ще раз і нагадайте про нашу домовленість, — просить колишній водій-санітар 8-ї Полтавської окремої автомобільної санітарної роти ЗСУ Ігор Бернацький, коли домовляємося з ним про зустріч. — Бо після двох контузій маю надто коротку пам’ять.
Ще до російсько-української війни на сході України Ігор Борисович купив стареньку хату в селі Тростянець неподалік від Полтави, розвалив її й натомість побудував дім, посадив сад, допоміг дружині Наталі відкрити магазин, до того ж започаткував власну справу — відкрив станцію з ремонту кузовів автомобілів, мав свої майстерні.
Але, повернувшись із фронту, бізнесом, за його словами, більше займатися не зміг.
— Провівши рік, місяць і чотири дні в найгарячіших точках на Донбасі, після цього іще 2,5 року служив за контрактом на військовому полігоні у Вакуленцях, що в Подільському районі Полтави, і звільнився за станом здоров’я. Маю пенсію з інвалідності. У майстерні працювати не зміг, бо просто несила було спілкуватися з людьми, для яких існує тільки тема грошей, — пояснює. — Ми з ними перебували на різних полюсах, я вже не розумів їх, не знаходив із ними спільної мови.
Вiйна наснилася
У 2014 році Ігор Бернацький не став чекати повістки — сам прийшов до військкомату й попросився в зону АТО.
«Мені на ту пору було 45 років, а старшому сину Сашкові виповнилося 23, — пригадує мій співрозмовник. — Ну не йому ж туди йти. Хоч дорослі дядьки на високих посадах саме так і зробили: відправили на вірну погибель пацанів. А я їхні тіла потім там на полях підбирав. Збирав руки, ноги. Знаєте, скільки важить людська голова? Ні? А я тримав її отак у руках… Надивився всякого, бачив таке, що ви й уявити собі не можете. Приїхав якось до Полтави після контузії й лікування в госпіталі — дали тиждень на реабілітацію. Оглянувся навколо — волосся дибки стало. Потім побував тут іще раз після другої контузії — та що ж це робиться? До людей не доходить, що за якихось 300 кілометрів війна. Їх тільки гроші цікавлять — і все».
Війна снилася пану Ігорю задовго до її початку. «Бачив у сні й себе на цій війні, буцімто служу на військовій техніці з червоним хрестом, — розповідає він. — Прокинувшись, іще думав: до чого тут червоний хрест? Я ж тоді ще не знав, що доля закине мене в санітарну роту. Коли доводив приятелям, що в нас буде війна з «братами», ті у відповідь крутили пальцем біля скроні».
До війни ніякого стосунку до медицини Ігор Бернацький не мав. «Не знав, що таке знеболити, перетягнути кінцівку при пораненні та сильній кровотечі. Два тижні нас цього вчили у Вакуленцях, — продовжує свою розповідь чоловік. — Заодно ми ремонтували «убиту» санітарну техніку: то тільки по телебаченню показали сюжет про те, що держава виділила 8-й автомобільній санітарній роті 45 новеньких Peuqeot Boxer. У районах нині іноді бачу ці авто. Нам же віддали справжній металобрухт — старі списані, поїдені корозією автомашини, що роками стояли в гаражах.
Тільки кілька з них приїхали своїм ходом, більшість же притягнули на тросі. Вони були вкрай зношені, переварені по вікна, пічки в них не працювали. Три тижні ми разом із волонтерами намагалися привести їх до ладу. Врешті-решт із цього мотлоху вибрали кілька авто, непотріб повернули назад. Навзамін отримали такі, що ще їздили, хоч уже також на ладан дихали. Мені, як і всім, дістався добряче пошарпаний УАЗ-452.
Отак нас випхали на фронт. Та й хіба тільки з автомашинами отака оказія? Лише на 11-му місяці перебування в зоні воєнного конфлікту нас почали забезпечувати харчуванням (і це при тому, що ми служили в ЗСУ), до того харчувалися за власний кошт та ще завдяки допомозі волонтерів, передачам із дому. До того ж полювали на диких кабанів, косуль, ловили рибу. І одягнені були хто у що — не рота, а банда діда Карася».
Їх кинули одразу в самісіньке пекло. Протягом майже п’яти діб наприкінці серпня — на початку вересня 2014 року бійці 8-ї окремої автомобільної санітарної роти збирали тіла загиблих та вивозили поранених з Іловайського котла.
«Думаю, 8-му санітарну роту і сформували тому, що відчували: от-от трапиться якась велика халепа. Наша колона санітарних автомобілів добралася до села Розівка Донецької області, там ми переночували, а наступного ранку, згідно із завданням, мали добратися до нашого крайнього блокпоста. Прибуваємо туди, а той блокпост уже не один день не наш. Ось тоді зрозуміли, що тут щось не так. Але не мали іншого виходу, як заїхати в тил противника, бо інакше в наших хлопців, які лишилися живими, було б мало шансів на порятунок.
На ту пору ми не знали, що нас, по суті, відправляли в один бік, — був наказ не чекати назад. І те, що ми все ж таки повернулися, досі сприймаю як диво, — зізнається Ігор Борисович. — Нас зустріли «сепари», за ними сиділи в окопах російські вояки (мене просто бісить, коли в моєму Тростянці хтось іще в цьому сумнівається), далі була замаскована військова техніка. Нас змусили зняти бронежилети, здати зброю, мобільні телефони, попередивши: «Якщо знайдемо хоч один патрон — розстріл на місці».
Згідно з наказом, ми їхали в район Іловайська — Старобешевого, захоплений противником, рятувати поранених. Проте першої доби збирали тіла загиблих. Звичайно ж, морально ніхто з нас до цього не був готовий. Що й казати, там було справжнє пекло. От щоб ви розуміли: навкруги поля, виходиш з автомобіля — а в повітрі стоїть сморід, як у морзі, тільки без домішки формаліну. Це ж скільки вояків там поклали голову, щоб отак смерділи поля! Там лежало багато ще зовсім молодих пацанів…
Мій племінник має руде кучеряве волосся. От точнісінько такого самого — рудого, із ластовинням на обличчі — бачив там серед загиблих. Худенький, маленький, лежить собі, скрутившись калачиком, серед бур’янів… Не знаю, чи зможу колись забути ту картину. Наступного дня російські вояки нас вишикували й кажуть: отам і отам у ямах, мовляв, перебувають полонені, забиратимете з-поміж них тільки тяжкопоранених. Але було таке, що наші хлопці й неушкодженим бійцям робили надрізи на тілі й потім перебинтовували уявну рану, аби тільки витягнути їх із полону. Так вивезли, зокрема, й Володимира Парасюка. Проте він донині переконаний, що його врятував Червоний Хрест».
Рятівники без розпiзнавальних знакiв
Подвиг бійців 8-ї Полтавської окремої автомобільної санітарної роти справді й досі відомий небагатьом. Бо врятовані ними військовослужбовці сприйняли своїх рятівників без будь-яких розпізнавальних знаків за представників Червоного Хреста.
«Ми вивезли на підконтрольну українській владі територію приблизно 700 поранених і неушкоджених військовослужбовців. Звісно, прикро, що ніхто з них нашій роті так і не подякував. А якби ми їх не забрали з тих викопаних екскаватором ям, не знаю, хто б іще їх звідти витягнув. У кожному «уазику» бійці нашої роти вивозили мінімум по 10 наших солдатів. У моїй санітарній автомашині, окрім нас із санітаром із Полтави Едуардом Жуковим, їхали 11 полонених», — констатує пан Ігор.
Бійці 8-ї санітарної роти заїжджали на захоплену противником територію двічі. Першого разу провели в тилу ворога дві доби. Потім повернулися до Розівки, заправили санітарні автомобілі.
«І, знаючи ситуацію, нас іще раз відправили туди. Роботи там вистачало — загиблих було так багато, що ми вантажили їхні тіла «насипом» до кузовів вантажівок: КамАЗів, МАЗів. Я вам скажу так: ніхто ніколи не дізнається про реальну кількість жертв в Іловайському котлі, — вважає Ігор Бернацький. — Бо там, як відомо, поклали голови вояки не тільки ЗСУ, а й добровольчих батальйонів. Оце число втрат, що озвучено, найімовірніше, стосується саме ЗСУ, де більш-менш чітко велася паперова робота. До речі, були випадки, коли «мутні» люди попереджали наших хлопців, щоб менше говорили.
Бо реальне число полеглих в Іловайському котлі набагато страшніше за озвучене. Ситуація була яка? На той момент ні нашим мародерам із вищих ешелонів влади, ні росіянам добровольці (по суті, цвіт української нації) були не потрібні. Бо чому так «красиво» все вийшло? Три доби російські найманці сиділи в окопах на висотах, чекаючи на наших вояків, котрі мали підійти на позиції, що прекрасно прострілювалися. І вони таки підійшли. Хіба це не підозріло?
Минуло п’ять років, а винних в Іловайському «котлі» так і не назвали. Їхні імена ми також уже навряд чи почуємо. На мою думку й на думку моїх побратимів, ми повантажили в машини приблизно 600 тіл загиблих. А ще ж були і фрагменти тіл. Уявіть собі: там стояли танки, в яких знесло башту або які розкрило збоку як мушлю, а всередині, де був екіпаж, виднівся сам попіл. Загиблих було дуже багато, — ще раз акцентує чоловік. — Пригадую: ми зупинилися, щоб зібрати тіла на скошеному полі, а мимо проїжджала місцева бабця на велосипеді.
«Хлопці, — звернулася вона до нас, — що ви тут збираєте? Он там далі полеглих — узагалі море».
Та ми не могли пересуватися вільно — наші санітарні автомашини постійно супроводжували БМД, на кожній із яких сиділи по 10 «рил» із націленими на нас дулами автоматів. І навіть коли ми підбирали загиблих пацанів, вони дивилися через оптичний приціл, аби, бува, хтось не підняв i не жбурнув гранату. Тобто ми увесь час були на волосинці від смерті, гостро відчували, що наше життя тут нічого не варте.
Якось російські вояки, «шманаючи» нас, знайшли в салоні мого санітарного автомобіля за залізяками, якими він був обварений зсередини, зошит, у якому мій «братан» малював зразки шеврона нашої роти, де був зображений зокрема і тризуб. У них від побаченого очі на лоба полізли. Нам з Едуардом Жуковим наказали негайно вийти з авто. Усе, кажу Едику, запам’ятай цей день, що стане останнім у нашому житті. Аж тут підійшов молодший лейтенант, погортав зошит і зі словами: «Та це медики балуються» закинув його в салон. Ми відчули полегшення: «Слава Богу».
«Під Іловайськом мене вбили разом із загиблими пацанами»
«То були найстрашніші події за рік, місяць і чотири дні вашого перебування в зоні воєнного конфлікту?» — запитую.
— Коли заїхали до Іловайського котла, не могли собі навіть уявити масштабів трагедії, що сталася там. Тож побачене стало для нас справжнім шоком. Потім іще було багато всього. Увесь цей час ми з побратимами провели на передовій. Наша рота виконувала завдання лише там, де велися запеклі бої. Мій санітарний автомобіль тільки на «передку» подолав 7 тисяч кілометрів. Його багато хто знав за намальованим на корпусі паровозиком і оптимістичним написом: «Я їду додому».
Скількох поранених ми вивезли з поля бою під обстрілами, годі й порахувати. На щастя, усіх довіз живими. Якщо маєш знеболювальне й хороший турнікет, це цілком реально. Але на початку замість турнікетів нам видавали гумові шланги 60-х років випуску. Уявіть собі: на полі бою, де вибухають снаряди, ти перетягуєш пораненому, який щосекунди втрачає кров, скажімо, кінцівку, і цей шланг у тебе в руках рветься. У такому разі по-справжньому «їхав дах». Мушу сказати, що 8-му окрему автомобільну санітарну роту нерідко називали «дикою», бо наші бійці не знали страху, — стверджує Ігор Бернацький.
Уточнюю, за яких обставин чоловік отримав дві контузії.
«Одного разу це трапилося на донецькій автотрасі біля розбитого залізничного мосту. Військовослужбовці там чергували на блокпосту, а наш санітарний автомобіль чергував поряд. Під час артобстрілу, що є звичним на передовій, від противника прилетіли три снаряди реактивної системи залпового вогню «Ураган»: один упав неподалік, другий — ближче, а третій — зовсім поряд. Було таке відчуття, ніби тебе з усієї сили вдарили чавунною сковородою по голові. Друга контузія була дещо легшою: приблизно в тому ж районі неподалік від Авдіївки поряд упав реактивний снаряд «Смерча» — коли він вибухає, у повітрі свистить маса осколкових бойових елементів. При розриві добряче ляснуло у вухах. А так усе слава Богу — руки й ноги лишилися цілі», — посміхається Ігор Бернацький.
І все ж контузія ні-ні та й дає про себе знати. Пан Ігор скаржиться, що з 2015 року в нього різко впав зір і пам’ять почала підводити. Дружина Наталя зажди пише йому на папірці нагадування, бо він по кілька разів їй телефонує й перепитує одне й те саме.
«Буває, приїжджаю на автівці до Полтави, а от чому сюди приїхав, забув. Тоді телефоную Наталі й прошу нагадати. Натомість те, що було колись, добре пам’ятаю, — порівнює Ігор Борисович. — Повернувшись із зони бойових дій, іще довго кидався уві сні, щось бубонів, схоплювався з ліжка. До війни не був таким нервовим, не заводився з півслова. Навпаки, був жартівником, яких іще пошукати, узагалі легше ставився до всього. Однак пережите не минає для нас безслідно: під Іловайськом мене просто вбили разом із загиблими пацанами. І після цього все мене тільки злить, дратує (мій психолог навіть порадив мені завести собаку, що я й зробив). Навколо все якесь несправжнє, а в людей не обличчя, а маски. На моє тверде переконання, усі чоловіки мали піти туди, де були ми. І тих, хто знайшов причину, аби сховатися від війни, вважаю не чоловіками, а просто їхньою жалюгідною подобою».
Запитую: «І все ж краще, якби отого року, місяця й чотирьох днів війни, оцих важких спогадів не було у вашому житті?»
— Ні, я вважаю, що все правильно зробив, — резюмує Ігор Бернацький. — І навіть добре, що побував на вiйнi, пройшов через страшні випробування. Бо став справжнім чоловіком, людиною. Ця війна, як лакмусовий папір, проявила кожного й показала, що багато хто як людина так і не відбувся.
