Сподівався, що з урахуванням прожитого та життєвого і професійного досвіду мене вже важко чимось здивувати. Виявляється, я помилявся. Життя ще інколи дивує. І це радує!
Повернувшись до Києва, купив шановану українцями газету «УМ», у якій опублікована стаття «Медведчук проти «України молодої». Прочитавши її, посміявся і був трішки здивований.
Виявляється, що поки мене не було в Києві, Солом’янський районний суд без моєї участі та представника газети 24 червня визнав інформацію, що Віктор Медведчук був агентом КДБ під псевдонімом «Соколовський» (яка багато років є загальновідомим фактом і неодноразово публікувалася в ЗМІ), недостовірною.
Суд зобов’язав газету спростувати інформацію, яка, на його думку, є неправдивою, а саме: Віктор Медведчук (агент КДБ під псевдонімом «Соколовський»), як зазначено в моїй статті під назвою «Хрестовий похід» Кремля: як Московія привласнила православ’я Київської Русі та чому не хоче його втрачати», опублікованій в «УМ» за 6 листопада 2018 року (випуск № 120), і стягнути з мене і газети судовий збір у розмірі 352 грн 40 коп. iз кожного.
Довелося звернутися в редакцію газети, щоб ознайомитися з повним текстом рішення суду, оскільки воно на мою адресу не надходило. Я навіть не знав, коли цей суд мав відбутися. Більше того, не отримував ні позовної заяви від Медведчука чи його представника Кириленка, ні судових повісток для явки в суд.
Уважно вивчивши «шедевр правосуддя», вирішив використовувати його в лекціях для майбутніх юристів, щоб вони були більш професійними, ніж суддя Букіна О. М., і дотримувалися букви й духу закону при винесенні правосудних і законних рішень у подібних справах.
«Соколовський» і Соколов
Коротко нагадаю хронологію подій та обставин, викладених у рішенні Солом’янського суду. В опублікованій мною 6 листопада 2018 року в «УМ» (№120) статті під назвою «Хрестовий похід» Кремля:...» є такий абзац (цитую): «Кум Путіна, голова політради партії «За життя», яку очолює народний депутат Вадим Рабінович (агент КДБ під псевдонімом «Жолудь»), Віктор Медведчук (агент КДБ під псевдонімом «Соколовський») на початку жовтня на одному з російських пропагандистських телеканалів відзначився обурливою заявою, назвавши Київський патріархат і Українську автокефальну православну церкву не церквами, а «релігійними організаціями», які «разом зі світською владою в особі президента України втрутилися у справи церкви».
Агенти КДБ «Соколовський» і «Жолудь».
13 грудня 2018 року Медведчук подав до Святошинського районного суду м. Києва позовну заяву про захист «честі» і «гідності» (лапки мої, не знаю звідки і коли в нього з’явилися «честь» і «гідність», яких, на мою думку, в нього ніколи не було) та спростування «недостовірної інформації», визначивши відповідачами приватне підприємство «Україна молода» і мене. В позовній заяві зазначено, що речення «Віктор Медведчук (агент КДБ під псевдонімом «Соколовський»)» містить недостовірну інформацію, відтак позивач вимагав її спростування.
Сміх і гріх! Весь світ уже знає, що Медведчук був агентом КДБ, а він хоче, щоб його вважали «порядною людиною». Думаю, що для цього Медведчуку пора отримати рішення суду якоїсь бананової республіки і тоді точно його не будуть вважати агентом КДБ «Соколовським».
Чому позов був поданий у Святошинський районний суд, а не в Шевченківський районний суд, у районі якого є «УМ», чи в Печерський районний суд, у районі якого перебуває Спілка офіцерів України (на той час я був заступником голови Спілки офіцерів України), або в Солом’янський районний суд (у цьому районі я зареєстрований), я не знаю. Можливо, цю ситуацію прояснить розповідь народного депутата Сергія Лещенка, який за останній рік особисто зіткнувся, як він каже, «з суддівським шахрайством Медведчука». Той подавав на Лещенка в суд за викриття його ролі на ринку автомобільного газу, і подавав до суду Печерського району Києва, хоча Лещенко стверджує, що ні дня там близько не жив.
«Медведчук подав 10 (десять!) позовів проти мене, — каже Лещенко, — і подавав доти, поки справа не потрапила до судді Олексія Соколова. А як тільки система вибрала Соколова — він відкликав усі позови, крім цього. Напевно, просто дуже симпатичний суддя виявився. А потім з’ясувалося, що до судді Соколова дивним чином потрапляють усі (!) позови, де фігурує Медведчук. Наприклад, його позов проти депутата Ар’єва був поданий iз різницею в кілька хвилин iз позовом проти мене. Але система знову «випадково» вибрала суддю Соколова. А ще Медведчук через суд домагався порушення справи проти журналіста Михайла Ткача. І знову система «випадково» вибрала того ж суддю Соколова. І щодо обох цих справ суддею Соколовим уже винесено рішення на користь Медведчука, а в моїй справі він відхилив всі клопотання про непідсудність цьому суду, про час розгляду за повною процедурою і навіть про виправлення описки, — пояснив Лещенко. — У всіх цих процесах інтереси Медведчука представляє адвокат Кириленко, який «істерично кричав», щоб я не знімав його під час засідання за позовом його шефа», — зауважив Лещенко.
Медведчук — це людина, яка по суті є агентом путінського впливу,— резюмував народний депутат.
Звернули увагу на співзвучність слів «Соколов» і «Соколовський»? Думаєте збіг? Помиляєтеся. Подібне притягує подібне!
Наголошу, що сьогодні агент політичного впливу країни агресора є набагато небезпечнішим за архівного агента колишнього КДБ СРСР. Медведчук у статусі народного депутата буде відкрито впливати на внутрішні політичні процеси в країні, впроваджуючи в життя плани свого кума Путіна щодо України і підтримувати його на міжнародній арені, будучи, наприклад, членом ПАРЄ чи ОБСЄ та ввійшовши до складу депутатських груп Верховної Ради України з міжпарламентських зв’язків iз такими країнами Європи, як ФРН, Франція, Великобританія, Італія, Австрія.
Кучма: «Мені відомо, що він був агентом КДБ»
Ухвалою Святошинського суду від 17 грудня 2018 року цивільну справу за позовом Медведчука до «УМ» і до мене було направлено за підслідністю до Солом’янського суду. Зазначена ухвала на мою адресу не надходила, її я не отримав до цього часу.
18 січня 2019 року згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями зазначену справу було передано до провадження головуючій судді Букіній.
21 січня 2019 року ухвалою Солом’янського суду було відкрито спрощене позовне провадження у справі. Як зазначено в судовій ухвалі, сторонам було направлено копію цієї ухвали, а відповідачам, тобто мені й «УМ», також було направлено копію позовної заяви із додатками. На яку адресу суд направив для мене зазначені документи, я не знаю, бо не отримав і досі.
У рішенні Солом’янського суду від 24 червня 2019 року вказано: «Оскільки розгляд справи відбувається в порядку спрощеного провадження без повідомлення учасників справи, особи, які беруть участь у справі, не викликались».
Далі в рішенні суду зазначено: «Відзив на позовну заяву відповідачами не подано. Відповідачем не доведено, що поширена інформація є такою, що відповідає дійсності, тому суд приходить до висновку, що відбулося поширення недостовірної та неправдивої інформації про позивача» (тобто Медведчука. — Авт.).
Залишається лише через газету звернутися до судді Букіної, як я міг «подати відзив» на позовну заяву Медведчука і «довести» в суді, що інформація, а саме: «Віктор Медведчук (агент КДБ під псевдонімом «Соколовський»)» є правдивою», коли я не отримав ухвали суду від 21 січня 2019 року про відкриття спрощеного провадження, а також не отримав копії позовної заяви Медведчука з якимись «додатками» до неї, які були направлені мені, як вказано у вашому рішенні від 24 червня 2019 року?!
Якби я знав, що відкрито спрощене провадження й отримав направлені вами документи, я в обов’язковому порядку направив би до суду письмовий відзив на позов Медведчука. У відзиві виклав би фактичні дані (докази), які підтверджують, що Віктор Медведчук був агентом КДБ під псевдонімом «Соколовський», а також подав би заперечення на відповідь позивача Медведчука, якби вона була, а також направив би вам для долучення до справи ще дві мої статті «Петля на шиї Путіна і «Хуцпа» Порошенка» і «Баронеса брехні і «слуга олігарха» — «дві різні вежі Кремля», в яких теж йдеться про агента КДБ Медведчука-«Соколовського», які він не спростовував.
Звертаю увагу судді також на те, що стаття під назвою «Петля на шиї Путіна...» була опублікована мною в «УМ» (випуск 24) ще 28 лютого 2018 року — за вісім місяців до появи статті «Хрестовий похід Кремля:..», яку оспорює Медведчук! У ній, зокрема, зазначено (цитую): «Свого часу (30.08.2000 р.) голова СБУ Леонід Деркач доповідав президенту Леоніду Кучмі, що Медведчук був таємним агентом КДБ і працював під псевдонімом «Соколовський». На що Кучма йому зауважив: «...мені відомо, що він був агентом КДБ стовідсотково». Їхня розмова є на аудіозаписах, зроблених Миколою Мельниченком у кабінеті експрезидента Кучми».
Звуковий файл цієї розмови на жорсткому диску, її розшифровка та письмове пояснення Мельниченка, за яких обставин ця розмова була записана, мною були офіційно направлені в Генеральну прокуратуру і СБУ з депутатським зверненням в кінці 2002 року і масово поширені ЗМІ. Зауважу, що Медведчук не звертався в суд iз позовом про захист своєї «честі і гідності» та з вимогою спростувати цю інформацію як недостовірну і неправдиву.
Підписка агента КДБ Стеців («Тереза»).
Поза увагою судді, Медведчука і його представника залишилася ще одна моя публікація в газеті «УМ» за 26 березня 2019 року (випуск № 34) під заголовком «Баронеса брехні і «слуга олігарха»...». В ній також було зазначено (цитую): «...за твердженням ексголови СБУ Леоніда Деркача і експрезидента України Леоніда Кучми, Віктор Медведчук був агентом КДБ під псевдонімом «Соколовський».
Невже пані суддя допускає, що Деркач, будучи головою СБУ, доповідає президенту України Кучмі неправду про Медведчука? Або Кучма сказав брехню Деркачу про те, що йому «відомо, що Медведчук був агентом КДБ стовідсотково»? На
Деркача і Кучму, які стверджують, що Медведчук був агентом КДБ, Медведчук у суд не подав. Але то його справа.
У «Вікіпедії» чорним по білому стверджувально записано: «МЕДВЕДЧУК ВІД СЕРЕДИНИ 1970 РОКІВ — СПІВРОБІТНИК КДБ СРСР». Якої саме категорії «співробітник» — про це далі.
Радник міністра внутрішніх справ Зорян Шкіряк наприкінці січня 2016 року заявив (цитую): «...«Куманьок» Путіна Медведчук був завербованим агентом КДБ СРСР ще в студентські роки, мав псевдо агент «Соколовський». Здавав гебістам українських патріотів ще в роки совка. Все це є в архівах СБУ».
З якими архівними документами ознайомився Шкіряк, мені не відомо. Але весною 1993 року я як начальник відділу військової контррозвідки і мій заступник Анатолій Єрмак в архіві СБУ тримали в руках і вивчали документи, які однозначно вказували на те, що Медведчук був агентом КДБ під псевдонімом «Соколовський», завербованим ще студентом.
У статті «Петля на шиї Путіна...» мною поміщено фото, на якому стоять зліва направо: патріарх Кирил, Путін і Медведчук. Під фото зазначено: «Патріарх Кирил (агент КДБ «Михайлов»), підполковник КДБ Путін і його кум — Медведчук (агент КДБ «Соколовський»). На цю статтю, а також на публікацію «Баронеса брехні і «слуга олігарха...», у яких стверджується, що «Віктор Медведчук був агентом КДБ під псевдонімом «Соколовський», Медведчук чи його представник також не звернувся до суду з позовною заявою про захист «честі, гідності» та з вимогою до газети «УМ» спростувати цю інформацію. В обох цих статтях є одна й та сама фраза: «Віктор Медведчук (агент КДБ під псевдонімом «Соколовський»)», яку Медведчук лише у статті «Хрестовий похід» Кремля...» чомусь став вважати недостовірною інформацією і звернувся до Святошинського суду з вищезазначеним позовом, який був задоволений Солом’янським судом.
До своєї позовної заяви Медведчук не додав статті «Петля на шиї Путіна...» і «Баронеса брехні і «слуга олігарха...». Виникає запитання: чому? На мою думку, він, як досвідчений адвокат, прекрасно розумів, що в такому випадку суд відмовив би йому в позові. Адже в обох зазначених статтях було вказано, що голова СБУ Деркач і президент України Кучма стверджували, що Віктор Медведчук був агентом КДБ під псевдонімом «Соколовський».
Більше того, дуже підозрілою є ситуація, за якої суддя Букіна ухвалила рішення про відкриття спрощеного провадження у справі, прекрасно розуміючи, що вона матиме великий суспільний резонанс. Це також добре знав і Медведчук та, мабуть, остерігався цього. Адже якби справа розглядалася по повній процедурі, то суддя Букіна і позивач Медведчук знали, що, згідно з чинним законодавством, мене і представника газети «УМ» необхідно було б викликати повісткою в суд і ми б обов’язково з’явилися на засідання.
З метою повного, всебічного і об’єктивного розгляду справи і встановлення істини я і представник «УМ» надали б суду для долучення до матеріалів справи газети з публікаціями статей під назвою «Петля на шиї Путіна...» (28.02.2018 р.) і «Баронеса брехні...» (26.03.2019 р.), у яких Деркач і Кучма категорично стверджують, що «Віктор Медведчук був агентом КДБ під псевдонімом «Соколовський». Ще раз наголошую, що таке саме твердження мною було як продовження теми опубліковано і в статті «Хрестовий похід» Кремля...» («Україна молода» за 06.11.2018 р.), яке Медведчуку «раптом» захотілося спростувати.
Ми заявили б клопотання про виклик до суду для дачі свідчень ексголови СБУ Деркача, який доповів тодішньому президенту України Кучмі, що Медведчук був таємним агентом КДБ і працював під псевдонімом «Соколовський». Ми б клопотали, щоб у суд був викликаний для допиту Кучма, який ствердно заявив Деркачу, що йому відомо, що Медведчук «був агентом КДБ стовідсотково».
Окрім того, я як ексначальник відділу військової контррозвідки СБУ заявив би клопотання викликати для дачі свідчень ще одного ексголову СБУ Євгена Марчука для з’ясування, що йому відомо про агента «Соколовського», коли він був керівником відділу, а потім заступником начальника 5-го Управління КДБ УРСР «з організації контррозвідувальної роботи з боротьби з ідеологічними диверсіями противника», яке в народі охрестили «п’ятіркою» по боротьбі з «інакодумством», «дисидентами», «антирадянськими елементами», «буржуазним українським націоналізмом».
Сам дав би свідчення про обставини, за яких Медведчук міг бути завербованим органами КДБ, коли був студентом юридичного факультету Київського державного університету ім. Шевченка. Я навчався з ним на одному факультеті.
Чого боявся Медведчук?
Також би надав суду для долучення до справи файл з аудіозаписом повної розмови Деркача і Кучми, записаної Мельниченком, і роздруківку цієї розмови та пред’явив би свідчення осіб, які стверджують, що Медведчук був агентом КДБ. Міжнародні і вітчизняні експертизи підтвердили автентичність аудіозаписів, зроблених Миколою Мельниченком.
Настійливо вимагав би викликати в суд самого Медведчука, щоб допитати його про обставини співпраці з КДБ, у тому числі й про його участь у судових процесах над літераторами-дисидентами Юрієм Литвином і Василем Стусом, у яких він був адвокатом, призначеним КДБ, і які він отримав «гонорари» за «успішно проведений процес».
На судовий процес запросив би десятки вітчизняних і зарубіжних журналістів та провідні телеканали України. Згідно з вимогами закону, суддя б змушена була вести судове засідання у відкритому режимі в присутності журналістів і телекамер. І цього, мабуть, найбільше боявся Медведчук, як кажуть в народі, як чорт ладану.
Утаємничений розгляд справи, на моє глибоке переконання, відбувся також і через те, що на 21 липня були призначені позачергові парламентські вибори. А в першій трійці списку «московського окупаційного» блоку «За життя», поряд із Рабіновичем (агентом КДБ під псевдонімом «Жолудь») був ще один агент КДБ під псевдо «Соколовський» (звертаю вашу увагу — за твердженням самих голови СБУ Деркача і президента України Кучми!!!) — кум воєнного злочинця Путіна — Медведчук. А це вже очевидний перебір!
Тому і потрібно було швидке спростування суду за спрощеною процедурою. Не встигло, як кажуть, чорнило висохнути на рішенні суду, як підконтрольні Медведчуку телеканали почали масово його тиражувати, акцентуючи увагу, що спростована неправдива інформація генерала СБУ Омельченка.
Вище викладене та отримана мною інформація дає підстави зробити ще один висновок, який, на мою думку, не виключає, що між суддею Букіною і Медведчуком (або його представником Кириленком) відбулася домовленість про проведення спрощеного позовного провадження (прихованого від суспільства), без повідомлення учасників справи і без виклику їх до суду. Чого вартувала ця домовленість, якщо вона була, можна лише здогадуватися.
Ще одна дивина. Рішення у справі Солом’янський суд виніс 24 червня. Згідно з супровідним листом суду, підписаним секретарем Кривулько С.В., зазначене рішення на 4 аркушах в цей же день було направлено відповідачу — приватному підприємству «Україна молода».
А тепер увага! Згідно з накладною Укрпошти судове рішення від 24.06.2019 р. було доставлене адресату більш ніж через місяць (!) — 25.07.2019 року і в цей же день представник «УМ» розписався в його отриманні. Черепаха швидше б доставила кореспонденцію!
На конверті, в якому було рішення суду і супровідний лист, на поштових марках стоїть дві нечіткі відмітки поштового штампу — дати відправлення і надходження судового рішення адресату, які неозброєним оком неможливо прочитати (необхідна експертиза, щоб установити ці дати). Виникає запитання: так коли ж на справді було відправлене судове рішення, якщо воно блукало між сусідніми районами Києва понад місяць?
З публікації в газеті «УМ» (за 16-17 серпня, випуск № 91) під заголовком «Суддя розминулася із канцелярією...» довідався, що при підготовці апеляційної скарги на рішення Солом’янського суду представник газети, маючи на те законне право, хотів ознайомитися з матеріалами справи і сфотографувати їх. Але працівник канцелярії суду повідомив, що доступу до справи немає, оскільки суддя Букіна та її помічник — у відпустці, а здати справу, як належить за законом, до канцелярії не встигли. І лише 27 серпня, коли вже минув строк подачі апеляційної скарги, «УМ» змогла ознайомитися з матеріалами справи в суді і вимушена була друкувати спростування, про що я і дізнався з газети.
А «Жолудь» і не заперечує!
У рішенні Солом’янського суду від 24 червня зазначено, що представник позивача Медведчука звернувся з заявою від 08.02.2019 р. до Галузевого державного архіву СБУ та до СБУ для отримання інформації, поширеної мною 5 лютого в ефірі на телеканалі «Прямий» про те, що я «бачив і тримав у руках облікову карточку агента КДБ Медведчука». Зауважу, що зазначену картку «я тримав у руках» і вивчав її разом з підполковником СБУ Анатолієм Єрмаком в архіві весною 1993 року. За яких обставин це було, розповім у деталях далі.
З архіву СБУ надійшли дві, як під копірку, ідентичні відповіді (від 12.02.2019 року і 28.03.2019 року), що «...будь-яких документів про співробітництво Медведчука В.В. з органами державної безпеки СРСР-УРСР не виявлено».
Усміхнемося разом на стандартну (шаблонну) відповідь СБУ чи його архіву, яку в подібних ситуаціях за роки незалежності України вони надали десятки, якщо не більше разів. Це класичний штамп-відповідь СБУ: «На ваш запит повідомляємо, що будь-яких документів про співробітництво (або співпрацю) такої то особи (вставляється прізвище, ім’я та по батькові або ініціали) з органами державної безпеки СРСР-УРСР не виявлено».
Наголошую для аматорів у подібних справах. Ні за яких обставин спецслужби не дають письмової відповіді громадянам чи державним органам (в тому числі суду, прокуратурі, поліції і т. д.) на їхній запит, чи була така-то особа їхнім таємним агентом. Ця інформація — винятково для внутрішнього користування, та і то далеко не для всіх структурних підрозділів КДБ, а тепер ФСБ чи СБУ. Ще раз уважно прочитайте відповідь. У ній зазначено, що «будь-яких документів...не виявлено», але не сказано, що Медведчук «НЕ БУВ АГЕНТОМ КДБ СРСР-УРСР»! А це, як кажуть в Одесі, дві великі різниці!
Приведу декілька прикладів для кращого засвоєння матеріалу суддями і учасниками майбутніх судових процесів на цю тему.
За роки незалежності України були непоодинокі випадки (про них ви можете прочитати в інтернеті), коли в ЗМІ з’являлися публікації про те, що такий-то народний депутат або посадова особа була агентом КДБ. В окремих із них навіть були надруковані ксерокопії документів, у тому числі й підписка про таємну співпрацю з органами державної безпеки, яка засвідчувала про вербовку особи. У підписці було вказано прізвище, ім’я, по батькові агента, його псевдонім, під якими він зобов’язувався надавати письмову інформацію, стояли його підпис і дата
вербовки.
Ось, наприклад, фотокопія рукописної підписки агента КДБ Галини Миколаївни Стеців під псевдонімом «Тереза» і фотокопія документа про її роботу, які були оприлюднені в ЗМІ весною 2008 року. Спочатку для багатьох це була сенсація, інформаційна бомба. Народні депутати робили запити на ім’я голови СБУ про надання інформації, чи був їх колега або інша, вказана у публікації особа, агентом КДБ. До запиту додавали копію статті, в якій була ця інформація і фотокопії зазначених документів, і очікували на офіційне підтвердження. Яке ж було їх розчарування, коли вони отримували відповіді ідентичного змісту, які отримав представник Медведчука: «На ваш запит повідомляємо, що будь-яких документів про співробітництво (прізвище, ім’я та по батькові або ініціали) з органами державної безпеки СРСР-УРСР не виявлено».
Із народних депутатів знаю лише Вадима Рабіновича, який, коли у ЗМІ з’явилися публікації, що він був агентом КДБ під псевдонімом «Жолудь», публічно підтвердив, що його дійсно завербували під час відбування покарання у виправно-трудовій колонії суворого режиму. Був засуджений до 14 років позбавлення волі за розкрадання державного майна в особливо великих розмірах. Після виходу з колонії в 1990 році, за словами Рабіновича, він відмовився від подальшої співпраці з органами державної безпеки, і КДБ буцімто видав йому довідку «Про припинення співпраці».
Усміхніться. Таких довідок КДБ нікому і ніколи не видавав. Хай це буде черговим жартом Рабіновича, який, за власним визнанням, перебуваючи під арештом, понад рік успішно симулював божевілля. Уявляєте: Рабінович бігає по залу парламенту і розмахує довідкою КДБ «Про припинення співпраці з органами держбезпеки»?
Згідно з чинними на той час нормативно-правовими документами КДБ СРСР, право санкції на виключення з агентурного апарату агентів (резидентів) мали начальники головних управлінь, самостійних управлінь і відділів КДБ СРСР, голови КДБ союзних і автономних республік, начальники крайових і обласних УКДБ. Рішення про це приймали, виходячи з конкретних умов і обставин, які склалися з агентом (резидентом). Безпосереднім начальникам оперативних працівників право затверджувати постанову про виключення агента з агентурного апарату надавалося у зв’язку з вибуттям агента в інший район Радянського Союзу, якщо органом КДБ за новим місцем проживання його використання було визнано недоцільним.
Після виключення агента з агентурного апарату його особова і робоча справи здавалися в архів на зберігання, якщо представляли якусь цінність. Якщо ні, то знищувалися, в тому числі й у зв’язку зі смертю агента. Ніяких довідок про припинення з ним співпраці агенту на руки не видавали. Вчіть матчастину, панове!
Григорій ОМЕЛЬЧЕНКО
