«Темники». Повітові варіації

      Владний режим в Україні давно втратив би рештки того, що зветься «людським обличчям», але ж в очах Заходу нашим можновладцям так хочеться виглядати цивілізованими. А для цього треба постійно демонструвати відданість західним стандартам, у тому числі у сфері інформаційної політики. Де режим виступає прямим, хоча й недолугим, епігоном своїх попередників. Ті стверджували, що в нас цензури немає — і ці з усіх сил пнуться довести дану тезу.

      Взагалі-то коли людина без жодного натяку на присутність почуття гумору стверджує, що чорне є білим, це викликає цілком виправдане занепокоєння щодо його душевного стану. Навіть незалежно від мотивів її поведінки. Як на мене, «інтелектуалам» в Адміністрації Леоніда Кучми краще було б вигадати якісь причини для існування цензури, ніж узагалі її заперечувати. Але ж — Європа... І чиновники знайшли (їм так здається) потрібний хід. Коли їх якось спіймали на розсиланні так званиx «темників», вони вчепилися зубами в цей термін. Вони спробували епізод загального явища оголосити самим явищем, і тепер щоразу, коли їх звинувачують у застосуванні цензури, вони починають волати... про темники. Мовляв, ми їх не підписували, тому ніяких темників не існує — це все вигадка підступної опозиції.

      Самі собі ці хлопці здаються такими вже хитрими, такими винахідливими... Ну як ота мультиплікаційна Маша, котра варення з'їла, а кицьку Мурку підставила. Дуже цікаво, не зрозуміло лише, кого вони у такий дитячий спосіб хочуть переконати. Особливо в країні, де «телефонне право» визнано мало не офіційно (як, до речі, й корупція). Слід сказати, метода універсальна. У такий спосіб можна, скажімо, довести, що ніякого Бога не існує: адже жоден піп не наважиться заявити, буцімто бачив його на власні очі; тим більше не надасть завірений Всевишнім документ із цього приводу.

      Можна довести, що не існує ніяких протонів чи там електронів, бо хто ж їх бачив? Однак справа в тому, що приховані від людського ока процеси проявляють за їхніми непрямими впливами на навколишнє середовище. Існування енергії розщепленого атомного ядра наочно довели Хиросіма й Нагасакі. А існування прихованої цензури легко доводиться... ну, хоча б змістом передач українських телеканалів. Тим, що ми там бачимо й не бачимо.

      Дякувати Богу (чи Європі?), опозиційних політиків ми хоч іноді зустрічаємо на екранах центральних телеканалів, а трапляється й таке, що чуємо від них по кілька фраз (надійно ізольованих від контексту). Небезпечно, звичайно, зате в телечиновників є підстави час від часу прибріхувати, буцімто опозицію вони показують мало не частіше, ніж самого «гаранта». Натомість у провінції й такого рівня інтелектуальної сміливості не спостерігається — тут влада просто «рубає з плеча». Тобто всім, хто ставиться до неї критично, поява в ефірі або на сторінках контрольованої преси заборонена категорично. Так воно здається спокійнішим. Ось — останній приклад свободи преси в її «уєздной» редакції.

* * *

      Нещодавно в Луганську першу прес-конференцію давав голова обласного виборчого штабу «Нашої України» Олексій Данилов (президентська виборча кампанія офіційно ще не почалася, тому штаб працює на громадських засадах). Уже те, що про себе заявляє на «червоному» Сході країни патріотична сила, яка перемогла на останніх виборах, мало зацікавити і журналістів, і населення краю. Але й сам по собі Данилов — людина в Луганську дуже популярна. Луганський міський голова в 1994-1998 роках, позбавлений крісла в жовтні 1997-го внаслідок першого в Україні «путчу», влаштованого обласною владою. При ньому в місті вперше після періоду безладу почалося, точніше, продовжилося будівництво «соціально значимих» довгобудів: пологовий будинок, ляльковий театр, автоестакада перед залізничним вокзалом (нині мало не «візитна картка» обласного центру), кілька пам'ятників видатним луганчанам.

      Молодий, енергійний, підприємливий, і т.д., і т.п. Як сьогодні стверджують серйозні соціологи (тобто такі, хто на останніх виборах відмовився пророкувати перемогу на Луганщині «єдунам»), на останніх виборах мера обласного центру він мiг одержати перемогу. Влада це теж розуміла, і тому зняла Данилова з перегонів з допомогою підконтрольного суду. За сміховинною підставою, яку до того ж встиг спростувати Верховний Суд. Хто не пам'ятає: партію«Яблуко», в першій п'ятірці якої був i луганський екс-мер, Центрвиборчком намагався зняти з парламентських виборів. Верховний Суд перевірив декларації про доходи перших «яблучників» — і постанову ЦВК відмінив. Данилову в Луганську пред'явили те ж саме звинувачення, від якого він тільки-но відбився. У кандидата просто не залишилося часу на оскарження рішення місцевого суду у ВСУ... Отже, і з цього боку поява в ролі чільного представника «Нашої України» Олексія М'ячеславовича мала викликати неабиякий інтерес у всіх, хто цікавиться політикою. Оскільки «Яблуко» не є членом Блоку Віктора Ющенка.

      Журналісти зустріччю дійсно зацікавилися. За підрахунками прес-секретаря штабу Тетяни Ковтун, на прес-конференцію прийшли представники 26 газет, радіостанцій та телеканалів. Не кажучи вже про представників кількох партій і громадських організацій. Питання, які вони ставили Данилову, теж не свідчили про байдужість аудиторії, хоча іноді здавалися якимись дикими. На кшталт: «Як почуватиметься в проросійськи налаштованому регіоні Ющенко, котрий оголошує себе ворогом Росії». Чомусь у цьому середовищі вважається, що людина може любити Україну, лише відчуваючи ненависть до східного її сусіда; то чи не випливає звідси психологічно виправданий висновок, що наші прибічники «інтеграції» з Росією обов'язково мають ненавидіти Україну?

      Слід сказати, решта присутніх, навіть ті, хто представляв соціал-демократичні видання, жодної ворожості ні до «Нашої України», ні до її луганського представника не виявляли; радше навпаки. Зате пізніше її виявили їхні шефи. Ні того дня, ні наступного жоден телеканал словом не обмовився про прес-конференцію. Основна маса місцевих газет в області виходить у середу, але лише одна наважилася надрукувати про спілкування преси з колишнім мером. Чи слід уточнювати, що у близьких стосунках із владою це видання не помічене? Згадана вище Тетяна Ковтун сказала, що не бачила (на момент нашої розмови) тільки однієї чи двох газет. Отже, навіть якщо там щось і вийшло, рахунок явно розгромний — на користь повітової цензури.

      Чи хтось буде знову стверджувати, що влада і в цьому разі залишилася білою та пухнастою? Що три десятки чоловік (тележурналісти приїхали на машинах своїх телекомпаній, ще й з операторами) годину сиділи, ставили питання, слухали відповіді, щось записували, а після прес-конференції довго й жваво обговорювали почуте й побачене — лише для того, аби потім усім разом упасти в апатію? У такому разі треба в місті оголошувати надзвичайний стан і оперативно шукати збудника епідемії інформаційної анемії. Як на мене, шукати того збудника довго не доведеться. Можу навіть точну адресу підказати. А проте...

* * *

      Леонід Кучма переміг на Луганщині у 1994 році зокрема й тому, що йому намагалися затулити рота представники Кравчука. Тоді їм це не дуже допомогло, оскільки луганчани й без телебачення розібралися, хто є реальною альтернативою вкрай непопулярному Президенту. Зате в 99-му така ж тактика не допомогла в тому ж самому регіоні Кучмі. Влада з тих пір тут не мінялася, за невеличкими винятками. Тому їй можна тільки порадити: продовжуйте, хлопці, в тому ж дусі. Результат буде приблизно той самий: хто є реальною альтернативою режиму, народ знає вже зараз.