Осінь.Грошi полетіли...

      Податок на додану вартість є кайфом на всі часи та для всіх народів України. Ми вже й не згадуємо про те, що досі невідомо, яка все ж таки буде ставка того ПДВ: у вівторок Кабмін підготував для Президента проект чергового вето на закон, що передбачає пониження ставки до 17%... А от що точно відомо: до кінця цього року заборгованість держави з повернення переплаченого ПДВ його платникам упевнено обіцяє сягнути 3,7 млрд. грн. Це, власне, є одним з найнеприємнiших новорічних подарунків від бюджету-03 бюджетові-04.

      Нагадаємо: заборгованість у такому обсязі означає, що три з гаком мільярди гривень вилучено з обігових коштів підприємств та компаній. Причому найбільше від цього вилучення потерпають невеликі та середні підприємства — для них недоотримати 20% цих власних коштів часто-густо означає одне — банкрутство та припинення діяльності.

      Погасити борг держави з ПДВ — швидко і для всіх — не вдасться. Принаймні так твердять у Кабміні, і ваша авторка схильна вірити цим твердженням, оскільки чує їх не перший рік. Натомість буде (можливо) запропонована така система: погасити з бюджету борг невеликим підприємствам, для яких без компенсації ПДВ — повний «гаплик». Тобто розрахуватися протягом 2004 року з тими, кому держава винна, скажімо, до одного мільйона гривень. З рештою жадаючих (тих, хто має бізнес у металургії, хімії тощо) — трохи складніше. Їм пропонується повертати борг з бюджету протягом п'яти років, але вже з відсотками. Так, начебто держава взяла у них кредит на ті 5 років. Причому відсотки мають бути не меншими, ніж по звичайних банківських кредитах (на сьогодні це десь 19-21% на рік. У гривнях, звичайно). Підприємствам та компаніям, що з першого січня 2004-го погодяться на таку реструктуризацію, податківці гарантують (о, як звучить) на майбутнє — вчасне поверненння поточних ПДВ-компенсацій. Чи спрацює така хитра система — подивимося, але це принаймні хоч якесь світло у кінці боргового тунелю.

      Щодо ставки ПДВ у 2004-му. Уряд скаржиться на те, що знижується ставка податку на доходи громадян, та й податок на прибуток підприємств знижено з 30 відсотків до 25, то де ж ті доходи бюджетові взяти? Мовляв, не можна знижувати ставку ПДВ.

      Натомість усе більшої популярності в урядових кабінетах набуває ідея, жахлива й неможлива для малого бізнесу та «індивідуалів». А саме: підвищити платню за торговий патент (чи в чотири рази, чи у двадцять — ще не вирішили); разів у шість підвищити податок для підприємців — фізичних осіб; забрати — цього разу вже у юридичних осіб — право замість ПДВ сплачувати єдиний податок. У перекладі на мову економічної практики це означає закопати малий бізнес, та ще й зверху пострибати — щоб уже нікуди не виліз.

      Веселімося далі. Приватизація. Точніше, доходи від неї, які щороку стабільно залишаються такою собі кабмінівською мрійкою. Хоча приватизаційні доходи і не включено (слава Богові) до Загального фонду бюджету, але ці «мрійки» дещо дратують — і цього року, і, вочевидь, дратуватимуть року наступного. Звідки автори бюджетних проектів беруть ці цифірки — загадка. Але не з натури, це точно. Бо натурально — останній свіжісінький приклад: ФДМУ продав заводик у Дніпропетровську. Заводик робить залізничні цистерни. Так от, виручили за нього суму, що дорівнює аж двомісячному прибутку від продажу тих цистерн. Шановні, то, може, почекаємо до жовтня наступного року з плануванням доходів від приватизації? Поки політичні питання не повирішуємо...

      Під час верстки чергового бюджету пожвавлюється рух не тільки між ВР та КМ (із заходом до Адміністрації Президента): з регіонів, областей та міст їдуть, летять, телефонують до Києва знервовані ходоки. Щоправда, деякі «регіонали» вже вкорінилися у столиці й навіть заколосилися тут. Але ж не всі. «На місцях», як досі, за старою звичкою, люблять казати наші керівні кадри, з грошима як завжди — швах. Цього року місцеві бюджети по всій Україні недоотримали 2,4 мільярда гривень. А саме на них, на місцевих бюджетах, висить і «комуналка» і, великою мірою, «соціалка». Коментарі, я думаю, зайві. Хіба що, знов-таки, нагадати, що з цим кричущим недофінансуванням будуть зустрічати у регіонах і Новий рік, і новий бюджет.

      На місцях забiльшого нарікають на зниження ставки оподаткування доходів громадян. Хоча власне громадяни, якщо я не помиляюся, не проти були платити зі своїх доходів 13% замість тридцяти-двадцяти... Нині регіональні вимоги зводяться у цьому питанні до одного: знову підвищити ставку податку — мінімум до 15 відсотків. Кабмін схильний почути ці вимоги. Воно, може, і слушно, але чого ж було кукурікати про 13%, як сонце не зійшло? Народ може від цього смикання дуже стомитися платити податки...

      Остання на сьогодні з «дрібничок» — плановані доходи від продажу військового майна. Армія у нас таки скорочується, хлопців на строковій службі все менше, офіцерів — теж. Минулого року ухвалено закон про господарчу діяльність армії, а зиску щось не видно. Втiм, за оцінками експертів, за «мілітарні іграшки» можна було б виручити мільярд гривень. Не завадило б, еге ж?

      Непогано було б зберегти той невеликий, але позитив, що маємо. Скажімо, пропонується наступного року збільшити збір з операцій купівлі-продажу безготівкової валюти з 1 до 2 відсотків. Цього року при обміні готівки такого збору не було — і Нацбанк твердить, що «призупинення в поточному році норми збору 1% до Пенсійного фонду з операцій купівлі готівкової іноземної валюти позитивно позначилось на детінізації валютного ринку України. Середньомісячний обсяг операцій обмінних пунктів зріс з 65 млн. дол. до 250 млн. дол. США. А у річному розрізі зростання відбулося у 4 рази. Відбулась радикальна детінізація готівкового валютного ринку». Нащо ж гнобити такий позитивний результат?

      Але вернімося до планів підвищення збору до Пенсійного фонду України при купівлі безготівкової валюти з 1% до 2%. Фактично це є додатковим податком на імпортерів, а левова частка (три чверті) українського імпорту — енергоносії, сировина та інвестиційні товари. Отже, на завезення всього цього добра збільшаться не тільки витрати власне імпортерів — збільшаться й витрати підприємств — споживачів імпортованої продукції. Здавалося б, що там за різниця: один відсоток чи два? Але назагал по імпорту цей відсоток «тягне» на сотні мільйонів. Доларів. Оскільки втрачати підприємства не люблять (а хто любить?), то ймовірно, що разом із 2% на користь Пенсійного фонду одержимо чергову хвилю бартеризації, тінізації та решти неприємностей. Хвилю, може, й не глобальну, але навіщо псувати власний — й без цього не дуже сприятливий — інвестиційний клімат? А водночас — знижувати рентабельність імпортоорієнтованих та енергомістких галузей?

      І цю «пісню про село» почнемо, знову-таки, з останніх кабмінівсько-парламентських новин. Високі сторони дійшли згоди, що неврожай — це не зловорожі витівки хліборобів та всіляких агрофірм. Просто вищі сили, вочевидь, прогнівалися: може, на експортерів зерна, а може, й на все сільське начальство. І от (для того, щоб було не так боляче від нестачі хліба та борошна) тим, хто нині везе зерно в Україну, вирішено дати зелене світло. Світло виглядає так: імпортні поставки пшениці звільняються від мита та постачальники-імпортери не платять при ввезенні пшениці ПДВ (втім, мусять-таки його сплатити за півроку).

      Вочевидь, з'являться у продажу мінімум два сорти «соціального» — тобто дешевого, але поживного, висококалорійного, хліба. У свою чергу, місцеві адміністрації не мають прямо обмежувати ціни на «несоціальні» хліб та борошно. Натомість на ці товари пропонується встановлювати обмеження рентабельності — відповідно до затрат виробника: якщо для того, щоб зробити білу булку, він витратив 1 грн., то продавати її виробник має, наприклад, на 5 — і не більше — відсотків дорожче. І так до 1 липня 2004-го. Те ж регулювання, але виглядає трохи більш по-ринковому...

      І ще один суттєвий момент — треба, нарешті, зняти ці спецкордони між областями, які не дають можливості перевозити (продавати, купувати) хліб та борошно зі, скажімо, Донеччини, на, скажімо, Луганщину. Про що вже начебто і домовилися.

      Йдемо далі по селу. З першого січня 2004, у зв’язку з пенсійною реформою, буде запроваджено 32% відрахування до Пенсійного фонду із заробітної плати у сільському господарстві. Ці відрахування мають сплачувати роботодавці — агрофірми тощо. А щоб вони не захворіли з перенапруги, роботодавцям належить компенсація цих пенсійних відрахувань — компенсація, ясна річ, з бюджету. На це потрібно десь 900 млн. грн., а зважаючи на неврожай та депутатський популізм, остаточно вийде мільярда півтора. У бюджеті наступного року замість цих 1,5 млрд. заплановано 180 млн. Чорні діри трапляються, як бачимо, не тільки у космосі. Отже, цього року буде — скоріш за все — закладена ще одна неприємність для року майбутнього.

      А назагал 2003 року рідна держава «вкачала» у рідне село — і напряму, і опосередковано — більш як 14 мільярдів гривень. Через дотації на молоко-м'ясо, через компенсацію по ставках банківських кредитів, через закупівлі до Держрезерву. Власне, все як завжди. Крім одного: у 2003 продали сільгосппродукції на 22 відсотки менше, ніж минулого року. А це, якщо у гривнях, мінус 4 млрд. Так що найбільший, глобальний, «привіт» від неврожаю полягає у зниженні реального ВВП України на 12% від запланованого. Відповідно змінилися на вигляд і всі реальні макропоказники цього року. Наприклад, на сьогодні той же ж Пенсійний фонд недофінансований вже на 10%. Щоправда, і в уряді, і в Пенсійному фонді при плануванні майбутні доходи традиційно і свідомо занижують, так що 10% «мінус» — це поки що не катастрофа. Однак симптоми насторожують. Неприємно, скажімо, що знову почала зростати заборгованість держави бюджетникам.