Після літнього затишшя в міста України знову повертається концертний сезон. І якщо в Києві артист може розповідати в колі родичів чи фанатів різні казки про свої концерти, гонорари і кілометрові лімузини, реальну картинку популярності й вартості співака дають гастролі. Автору «УМ» вдалося зустрітися із «страшною» людиною, яка все знає про реальну ціну блиску кожної окремої зірки. Чи можна заробляти на українських виконавцях, хто з них на сьогодні найдорожчий, як музиканти зазвичай проводять вільний час, перебуваючи в чужому місті — про це та багато іншого розповідає Андрій Гулима, власник бар-клубу «Діана», який влаштовує левову частку концертів у Тернополі.
— Пане Андрію, коли ви почали займатись організацією концертів?
— У сфері шоу-бізнесу наш бар-клуб працює з 1998-го року, але це не є наш основний заробіток. Ми зайнялися цією справою радше заради іміджу та з цікавості. Бо заробити на організації концертів не так уже й легко. Якщо не врахувати якусь дрібничку, можна втратити досить серйозні гроші. Це дуже ризикований бізнес.
— Чи часто трапляються концерти, після яких ви залишаєтесь у мінусах?
— Практично кожен другий (іноді кожен третій) концерт є збитковим. Можна не вгадати з ціною на квитки, помилитись у рейтингу виконавця, переоцінити очікуваний ажіотаж довкола певної особи. Бо дуже популярні виконавці не всім по кишені. Скажімо, на концерт Леонтьєва не продалося 100 квитків, на Мойсеєва — 200, на концерт Розенбаума — 150 квитків. Тоді як на просторах СНД ці артисти без проблем збирають аншлаги.
Тернопіль — місто дуже специфічних смаків. Тут іноді буквально нехтують якимись розкрученими проектами, натомість виконавці, від яких не чекаєш чогось особливого, вистрілюють з неабияким успіхом. Скажімо, за 2002-й рік Степан Гіга зібрав у Тернополі одинадцять аншлагів. Це сенсацiя для шоу-бізнесу, і я не знаю, як це пояснити.
— А чи трапляються провали через перенасиченість концертами певного тижня, коли організатори одне одному «переходять дорогу»?
— Три концерти за місяць — це оптимальна кількість для Тернополя. Чотири вже буде забагато. Зараз у Тернополі залишилось лише дві структури, які серйозно займаються організацією концертів. Це підприємець Володимир Дармограй та бар-клуб «Діана». Наша структура проводить концерти розкручених, усім відомих зірок, а пан Дармограй працює переважно з українськими виконавцями. Завдяки такому розподілу ніхто нікому не заважає. Тому особливих накладок не трапляється.
— Чи можна сьогодні влаштовувати концерти українських виконавців з таким же матеріальним успіхом, як розкручених російських?
— Деяких можна. В першу чергу, це — «Океан Ельзи», значну популярність має Таїсія Повалій. Ці виконавці вже вийшли на якісно новий щабель: і за рівнем виконання, і за розміром гонорарів. У цьому ж ряду — Софія Ротару, «ВВ». Очевидно, непогано можна заробляти і на Степанові Гізі. Він, до речі, з однаковим успіхом гастролює як у нас на Заході, так і на Сході України. Решта виконавців поки що не можуть зібрати зал. З часом ця ситуація покращиться, але наразі неможливо запрошувати до Тернополя переважно українських виконавців, як того вимагає місцева влада. Проте років через п'ять це може стати реальністю — коли ми перестанемо відставати від російського шоу-бізнесу.
— Що суттєво змінилось за ті п'ять років, що ви працюєте на цьому специфічному ринку?
— З'явилось більше українських виконавців, на яких приходить глядач. З'явилась можливість привозити будь-якого виконавця, вистачило б тільки грошей. За цей період істотно зросли гонорари українських спiвакiв. Якщо ціна Валерія Меладзе фактично не піднялась, то гонорар «Океану Ельзи», для прикладу, зріс у 10 разів і зараз складає 5,5-6 тисяч доларів. Гонорар Ірини Білик п'ять років тому був мізерним — від 500 до 1000 доларів, а зараз він на рівні Валерія Меладзе — 6-7 тисяч доларів. Те саме стосується Таїсії Повалій.
— У кого з українських виконавців зараз найвищі гонорари?
— У «Океану Ельзи», гонорар яких постійно зростає — десь на 10 відсотків у рік, у Таїсії Повалій. Приблизно на цьому ж рівні — Ірина Білик, Андрій Данилко, «ВВ». Потім іде група виконавців другого ешелону, в яких фінансова планка — до 5 тисяч доларів. Це Пономарьов, «Скрябін», Могилевська. Вони дещо відстають від першої групи, але популярні в певного кола слухачів.
— Глядачі безпосередньо бачать виконавця лише на концерті. Натомість ніхто не уявляє, чим вони займаються впродовж дня після приїзду до Тернополя, та й загалом, яка процедура передує їхньому приїзду?
— Спочатку ми телефонуємо і домовляємось про концерт із продюсерами виконавця. У день концерту зустрічаємо усю делегацію на Об'їзній і супроводжуємо їх до місця проживання. Зустрічаємо автомобілем представницького класу, поселяємо в «Галичині» або готелі «Тернопіль». Годуємо у нашому закладi, нашою кухнею, затишним і теплим прийомом всі завжди залишаються дуже задоволеними. Після сніданку виконавці, як правило, повертаються до готелю відпочивати, хоча дехто виявляє бажання поїхати на природу або просто прогулятися парками. Іноді ще влаштовуємо прогулянку історичною частиною міста. Тоді хтось намагається маскуватися, іншому, навпаки, приємно, коли його впізнають і просять автографи. Влаштовуємо також прямі ефіри на радіо, щоб слухачі могли ближче познайомитися з артистом. Після ефіру знову повертаємось у готель. Звідти на 18-ту годину виконавець приїздить на репетицію. Після концерту вечеряємо в «Діані», де десь до півночі чи першої години ділимось враженнями. Далі — нічліг у готелі, вранці — сніданок і проводи делегації у чергове місто туру або ж додому.
— Після такої тісної опіки в організаторів зав'язуються дружні стосунки з виконавцями?
— Так, ми періодично спілкуємось, зустрічаємось в інших містах. Дуже хороші стосунки склалися з Валерієм Меладзе, Кларою Новиковою, Борисом Мойсеєвим. Це багатогранні особистості, з якими дуже цікаво спілкуватися. Приятелюємо з «Океаном Ельзи», ми провели вже шість їхніх концертів.
— Кого з виконавців плануєте запросити цього року?
— 23 жовтня до нас з новою програмою, в якій братиме участь струнний квартет, приїде Валерій Меладзе. Зараз його спільний з «ВІА Грою» кліп стоїть на першому місці в російських рейтингах. Планували в кінці жовтня влаштувати концерт Андрія Данилка, але міське керівництво нам заборонило проводити цей захід, позаяк політичні партії виступили проти. Вони переконані, що Сердючка паплюжить українську мову. Хочемо знову привезти Олександра Розенбаума — минулоріч його майже тригодинний концерт справив на всіх дуже пристойне враження. Цю людину варто знову почути. В кінці року запросимо «Океан Ельзи», а вже з Нового року, під різдвяні свята, — Таїсію Повалій.
Усе життя я соромилась співати. І на те були всі підстави: відчувала, що неправильно відтворюю мелодію, голос здавався якимсь «глухим», нецікавим. Але парадокс у тому, що з дитинства саме спів надзвичайно вабив мене: весь вільний час я слухала музику. Можливо, та любов передалася від тата. Він самостійно вивчився грі на декількох народних інструментах, завжди натхненно співав у колі друзів. >>
Ось уже півтора місяця найпопулярнішим музичним хітом в Україні є Державний Гімн. Ще ніколи не звучав він так часто і так масово. Його виконанням були позначені трагічні передранкові години 30 листопада та драматична ніч 11 грудня. Він палко лунав із вуст кожного, хто приходив на Майдан. З ним зустрічали Новий рік півмільйона українців. >>
Раніше, ще до середини грудня, на Майдані раніше суворо дотримувалися традиції щогодини співати «Ще не вмерла». Чоловіки знімали шапки і разом із жінками прикладали руки до серця, виконуючи Гімн України. Новий закон Майдану всім настільки сподобався, що заради виконання Гімну переривалася будь–яка робота, розмова, дискусія. >>
У Японії, коли дитина йде до школи, вона знає 300 народних пісень. В Україні навіть не кожен студент може підтримати своїм голосом співочу компанію. У школах на «народознавство», де б мали вчити звичаї та обрядові пісні, виділяється одна година на тиждень, і то не всі вчителі ставлять перед собою мету розспівати молоде покоління. >>
Для тих, хто не сприймає фольклор у чистому вигляді, музиканти подають етномузику у сучасних обробках. Буває, слухаєш якусь рок–ватагу з роззявленим ротом від захоплення, і навіть не підозрюєш, що цю пісню музиканти привезли з експедиції з Полтавщини чи Карпат. >>
Здається, лише ці корифеї українського рок–панку знають, що таке справжні «танці». У далекому 1987 році квартет молодих зухвалих хлопців уперше вийшов на фестивальну сцену Київського року–клубу і зіграв так, неначе знав, що на наступну чверть століття місце легенд українського року вже їм забезпечено. >>
