Про п’ять головних бичів відбитої в ворога території

Днями ось повернувся з «сірої зони», що передує лінії розмежування воюючих сторін у відповідності з досягнутими чотири роки тому Мінськими угодами. Для довідки: на приазовському узбережжі до переліку «сірозонних» включено селища Бердянське, Піонерське, Приморське, Сопине, Лебединське, Гнутове, Калинівка, а також ущент зруйноване курортне містечко Широкине.

 

Проїжджати сюди дозволяється, окрім корінних мешканців, тільки власникам тутешніх дач, військовослужбовцям ООС та акредитованим журналістам. Тож численні турбази, санаторії та піонерські табори (від яких, вочевидь, походить і назва одного з перелічених населених пунктів) спантеличено наразі вдивляються вибитими шибками у звабливу блакитно-хвилясту далечінь.

 

Водночас навряд чи можна сказати, що за промайнулий після референдуму період повсякденне життя місцевих громадян погіршилося.

 

Адже, по-перше, реально допомагає ціла низка відомих міжнародних організацій і благодійних фондів (серед яких, зокрема, фігурують норвежці, японці, Червоний Хрест ну й, звісно, всюдисущий Рінат Ахметов). По-друге, саме завдяки прифронтовому статусу всі причетні до цього села були оснащені працюючими вуличними ліхтарями, а декотрі й твердим дорожнім покриттям. А по-третє, існує поки що й прекрасна можливість досхочу собі черпати й гарбати з розташованих поруч воістину безмежних володінь Нептуна.

 

Отож зухвале морське браконьєрство процвітає тут буйним цвітом, обмежуючись хіба лишень рідкісними випадками, коли в негоду деякі з човнів таки перевертаються, а добряче вже піддаті горе-рибалки — «буль-буль-буль» на дно, заплутуючись разом із бичками чи крупнішою здобиччю у власних же сітях... 

 

Але особливо вражає, що навіть на мілині — й то не завше приймеш хоча б «жаб’ячу ванну», бо тут уже якраз цілковито хазяйнують креветочники, підступне знаряддя яких (у вигляді схованих під водою колючих кущиків і гострих рогаток) здатне до крові покалічити будь-якого малодосвідченого новачка, не кажучи вже про безтурботно-грайливу дітвору.

 

За повної відсутності колгоспів, радгоспів та фермерських господарств особисті присадибні наділи тут у всіх нівроку чималенькі, причому розташовані, як правило, по різних околицях села. Однак не виключено, що за умов багаторічного безвладдя (а з початку воєнних дій ні в межах Лебединської, ні Виноградівської, ані Широкинської сільрад місцеві вибори не проводилися, тому скрізь тут на керівних посадах — горезвісні «т.в.о.») більшість цих земель була захоплена самовільно. З худоби переважно тримають кіз, свиней та пернатих.

 

А от уже бджільництво — попри суттєву допомогу з боку Міжнародного Червоного Хреста (який безплатно виділяє всім охочим вулики й теплиці) — розвинене тут поки ще слабенько. Й головною причиною цього можна, вочевидь, вважати засилля конкуруючих комах: насамперед — дрібних білих метеликів та новоявленої для нас азіатської сарани, котра через занедбану екологію так хутко розплодилася, що без якихось спеціальних отрут (шкідливих, звісно, і для самих медоносів) із нею вже не впоратися!

 

Нарешті, ще один бич «сірозонного» буття — розкидані довколишніми полями й луками протитанкові міни. І хоча повсюди в офіційних джерелах наголошується, що вони становлять загрозу лише для важкої броньованої техніки, та однак під час регулярних тут сезонних самозаймань відбувається їх мимовільна детонація. Покоси ж чи хмиз, спонукані ще й на додачу жвавим південним вітерцем, спалахують зазвичай одразу на величезних площах, причому внаслідок згадуваного вже вище «владного вакууму» жодних розслідувань у цьому плані не проводиться. Хоча, на мою особисту думку, насправді підпалюють сушняк (чи то заради розваги, чи то на знак помсти) тутешні алкоголіки й наркомани, яких через хронічне безробіття розвелося в цих проблемних краях таки, либонь, побільше, аніж лиховісної залітної сарани.

 

Ну й, оскільки власним здоров’ям ніхто з порядних селян занадто ризикувати не хоче, — то й вимушені вони тихенько сидіти собі по своїх обжитих теплих обійстях, кидаючись гасити полум’я лише в останній момент — коли воно вже, бува, упритул підбереться до самісінького їхнього хліву. А ще суворо застерігають своїх малолітніх чад і прибулих зі столиці гостей (серед котрих, як ви вже, напевне, здогадалися, виявився й автор цієї статті) від необачливих вечірніх прогулянок манівцями, коли тут начебто активізуються гострозорі ворожі снайпери і холоднокровні хижі гадюки. Проте останню інформацію слід уже, як на мене, сприймати з певною дещицею здорового глузду!..