Посмішка Будди в тіні парасолі: чим вражає «показова» азійська країна Лаос

До Луанг Прабанга прилітаємо надвечір. Емблема Visit Laos із зображенням лотоса зустрічає відразу на вході до аеропорту. Торік на державному рівні тривала промо-акція, яка показувала принади країни і заохочувала туристів з інших країн відвідати Лаос. Рік минув — емблеми залишилися. А бажання подорожувати в цьому напрямку в справжніх мандрівників тільки зміцніло.

Власне, туристам-гурманам не треба пояснювати, чому всі дороги в Лаосі ведуть до Луанг Прабанга. Бо хоча офіційною столицею країни є В’єнтьян, та все ж таки більшість культурних і духовних осередків зосереджені у цьо­му місті на півночі країни.

 

Аеропорт Луанг Прабанга нагадує буддійську пагоду. І в цьому є свій підтекст. Луанг Прабанг — місто храмів і монастирів. Понад 30 буддійських святинь для містечка з 50-тисячним населенням — це вражає. Багато з храмів мають поважний вік, кожен — свою родзинку й історичний спадок, а всі разом — протекторат ЮНЕСКО. Від 1995 року Луанг Прабанг — у Списку всесвіт­ньої культурної спадщини.

 

Луанг Прабанг нагадує музей. Більшість храмів зосере­джені на центральній вулиці міста. Йдеш — і очі розбігаються, не знаєш, до якого зайти в першу чергу. Ввійти можна до кожного, навіть якщо ви не збираєтесь молитися Будді. На іноземців тут не зиркають підозріло, але коли вже прийшли у святиню — дотримуйтесь етичних норм: залишайте взуття за порогом і не порушуйте тиші. 

 

Будда і його учні.

 

Королівський золотий Будда — так лаоською перекладається назва міста. До 1975 року, коли створили Лаоську Народно-Демократичну Республіку, Луанг Прабанг був столицею Королівства Лаос. Монархи пішли, а палац, де мешкали цілі династії представників «блакитної крові», — залишився. Тепер у колишньому королівському палаці — національний історичний музей. Тут зібрані артефакти, що ідентифікують кожну історичну епоху: від часів кхмерів, що населяли ці землі в Х столітті, до наших днів. 

Водоспад Куанг Сі: розчинитися в красі.

 

Навпроти Королівського палацу — храмова гора Пху Сі. Тут також є пагода, де можна спокійно віддатись медитації, і сади зі скульптурними композиціями Будди та його учнів. А з верхівки пагорба розгортається розкішний вид на місто. Заради цих краєвидів туристи долають 329 сходинок на гору. В умовах тропічної спеки це непросто. Але хто зупинить спраглих до нових вражень? Особливо на заході сонця, коли панорама з вершини Пху Сі — найбільш розкішна. Тоді тут ніде ступнути: скрізь туристи з фотокамерами. І на кожному їхньо­му фото посміхається Будда...

У Лаосі немає мегаполісів. Кожне місто нагадує радше село — і за атмосферою простоти й непоспіху, і з погляду архітектурного стилю. У Луанг Прабангу ми не побачили жодного сучасного будинку, а колишні колоніальні французькі споруди тут перетворили на готелі, ресторанчики, офіси. І тому таке відчуття, що ти приїхав додому. Дуже популярні ресторани просто неба — демократичні настільки, що ти сам можеш... приготувати собі їжу. Набираєш на свій розсуд і смак морепродукти, зелень, рибу чи м’ясо — і чаклуєш над примусом, який тобі поставлять на стіл. Дуже зручно! На набережній Меконга багато таких ресторанчиків. 

Ранкове годування монахів.

 

Увечері місцем екзотичної трапези для туриста стає також нічний ринок. Лаосці смажать тут рибу, ковбаски, шашлики, готують суп iз локшиною — і відразу подають зголоднілим. Сервіс — спартанський, але туристам подобається. Можна замовити фруктовий шейк: такі напої в Лаосі дуже смачні і недорогі. Нічний ринок Луаг Прабанга — улюблене місце зустрічі мандрівників і місцевих. Цікаво спостерігати, як центральна вулиця міста змінює декорації просто на очах: звичний рух припиняється, торговці розгортають свої намети, розкладають крам — футболки, світильники, сувеніри — і починають неспішно спілкуватися між собою. Або передивлятися новини в телефонах. Таке враження, що задля цього вони й приходять сюди кожного вечора — погомоніти про життя, а не «зіпхнути» товар туристам. Якщо нічого не вдалося продати — не біда. Згорнуть свій барвистий асортимент і повертаються додому. Завтра буде новий день — для чого хвилюватись?

Лаосці взагалі не мають звички нервувати. Вони не підвищують голос на співрозмовника, не сперечаються. Водії машин, що зіштовхнулися на дорозі, вирішують конфлікт спокійними голосами. Лаосці щирі, доброзичливі, простодушні. Між людьми панує мир і добросусідство, а не ворожість і суперництво. Традиційне вітання в Лаосі: «пай сай ма?» — звідки прямуєте. І це не прояв надмірної допитливості, а щира увага до ваших турбот. Фальш і нетактовність лаосець відчуває відразу. І якщо ви вмикаєте чванливість при знайомстві — залишитесь із власним гонором на самоті. Можливо, вам не відмовлять у спілкуванні, але душу точно не відкриють. Людяність — найбільша чеснота, яку тут цінують.

Такі особливості характеру лаосців формувалися віками, спираючись на заповіді буддизму. Чотири з цих заповідей наш місцевий гід, Самнанг, визначив як основні. Перша — готовність поділитися. Якщо маєш надлишок рису, риби чи фруктів — віддай сусіду, якому цього бракує. Друга заповідь: говорити тільки добре. В розмові не критикуй і тим паче не засуджуй іншого; кажи тільки приємні речі, бесідуй про добре. Допомагати ближньому і бути з ним люб’язним — третій важливий постулат. Якщо не можеш допомогти — підтримай людину щирим співчуттям, не відвертайся. І четверта заповідь: скромність. Не прогинайся перед тим, хто стоїть вище за тебе, і не гордися перед тим, хто є нижчим. Будь рівним і стриманим з усіма — такою є настанова Будди. 

 

«У вас таке красиве ім’я. Що воно означає?» — запитуємо свого нового знайомого. «Самнанг» означає «щасливий», — посміхається провідник.

Ми пливемо Меконгом. Наш вузький гостроносий човен м’яко ковзає поверхнею води, яка кольором нагадує какао. Самнанг розповідає, що впродовж століть Меконг був основною транспортною і життєвою артерією Лаосу. Тут усе залишилося майже так само, як у далекі часи... Молоді рибалки, які вудять рибу зі старих човнів; голі дітлахи, які плескаються на мілині; жінки, які принесли на берег випрану білизну, щоб сполоскати в річці. Вони дивляться на нас зацікавлено, привітно махають руками. І це не «постановочний номер» для туристів. Це Лаос і його щоденне життя. 

Меконг коричневий, бо таким є колір ґрунту на його дні. На протилежному боці річки бачимо слонів, які купаються. А на поодиноких пристанях, на дерев’яних помостах стоять люди з парасольками від сонця, очікуючи свої човнів. Слони в Лаосі — основа місцевої екзотики. Тварини живуть у природному середовищі, якщо забажають — приходять у місця, де на них чекають туристи. З’їсти принесений банан чи шматок бамбука? Чому ні? Хоч якась від цих туристів користь...

У селищі Сангхай тканину з бамбука прядуть на старовинних верстатах. Просто на вулиці — під здивованими поглядами туристів. Однак це селище на березі Меконга славиться ще одним екзотичним промислом. Тут виробляють самогон із рису. Напій «приправляють» змією, скорпіоном чи коброю: у кожну пляшку запаковують екзотичного гада. Прилавки з таким крамом нагадують виставку експонатів зоологічного музею. Туристи нарекли Сангхай селищем самогонників, а місцеву продукцію охоче везуть додому як сувенір. Чи п’ють його вдома? Самнанг каже, що пити лаоський самогон зі зміями не лише варто, а й корисно. Це радше настоянка, аніж звичайний «шнапс». До того ж, настоянка лікувальна. «Особливо корисна для чоловіків, — посміхається наш гід. — Діє, як віагра. Навіть краще!»

Слони — основа місцевої екзотики.

 

Сангхай показує нам невибагливі самогонні апарати, звідки «віагра» скапує просто до посуду. І запрошує до дегустації. Чоловіки вагаються. Тоді провідник запрошує жінок — скуштувати фруктових лікерів. Місцеві собаки ходять поміж прилавками і сонно позирають у наш бік. До речі, в Лаосі навіть собаки не гавкають. Теж буддизм сповідують, напевне.

Алкоголь, до речі, у Лаосі непопулярний. Не знаю, може, й тут «замішане» вчення Будди, але звички відпускати проблеми за склянкою оковитої лаосці не мають. Пиво — найміцніше, що п’ють у цій країні, та й то, за нашими спостереженнями, переважно... туристи. У Лаосі люблять чай (між іншим, місцеві сорти — дуже смачні!) і каву. Є навіть фруктова кава — чудовий лаоський винахід! До такої кави добре смакують печені на вогні... банани. Їх ми теж скуштували в селищі самогонників. 

Інше знакове місце неподалік Луанг Прабанга — печери Пак У. До них найзручніше дістатися Меконгом. Верхня печера — своєрідний храм. До нього ми потрапили під час спільної молитви: схилені в пошані до Будди віряни і полум’я десятків червоних свічок, викладених у формі... свастики. Виявляється, це один із символів буддизму, свого часу поцуплених фашистами. Храм у цій печері був ще до приходу буддизму. Лаосці поклонялися тут духам природи, вірили, що цей храм охороняє Меконг — річку життя. 

Дослівно Пак У — печери в гирлі річки. Колись тут полюбляла бувати королівська родина. На початку кожного року лаоські королі молилися в печері за щасливе майбутнє країни.

А в нижній печері зустрічає дивовижна колекція статуеток Будди — із дерева, каменю, металу. Статуетки належать різним часам і епохам: жителі звозили і продовжують доставляти їх до Пак У з усіх куточків країни. Містичне місце. Стоїш і відчуваєш, як погляди сотень Будд звернені на тебе. Але це добрі погляди. 

Біля буддійських храмів у Лаосі можна часто зустріти продавців маленьких пташенят у крихітних клітках. Ви можете купити пташку і випустити її на волю. Давня добра традиція обіцяє: коли зробите так — буде вам щастя.

Природні красоти — одна з візиток Лаосу. Гори, джунглі, дивовижні тропічні рослини, яких не доводилося бачити в інших куточках світу... І водоспади. У Лаосі їх багато, проте водоспад Куанг Сі, що за 30 кілометрів від Луанг Прабанга, — особливе місце. Прозора вода відтінку неба, що спадає кількома каскадами з гори, здатна змити вашу втому і забрати неспокій. Туристи це місце обожнюють. І готові бовтатися в природних басейнах хоч цілий день. 

Вода проходить природний фільтр із вапняку і карстових порід, після чого набуває небувалого блакитного кольору. Так пояснюють природознавці. Але романтики шукають іншого пояснення. І піднімаються на гору в пошуках Того, хто ллє цю воду на землю. Ми теж піднялися. Але нікого не зустріли — окрім дівчат, які позували для фото, примірюючи роль Мавок. А коли залишали це місце, зу­стріли чорних гімалайських ведмедів. Біля водоспаду Куанг Сі для них облаштували заповідник, рятуючи від браконьєрів. 

Кожен день на світанку вулиці Луанг Прабанга наповнюють люди в помаранчевих одежах. Це монахи, які виходять зі своїх монастирів і прошкують уздовж тротуарів, де на них уже чекають місцеві жителі. Починається ранкове годування монахів. Хідники встеляють домотканими доріжками, на них ставлять кошики з їжею. Переважно це рис і фрукти. Монахи ідуть ланцюжком уздовж тротуару зі спеціальним посудом, що нагадує алюмінієві бідончики з кришкою. До цих посудин монахам і кладуть їжу. Жителі роблять це, опустившись на коліна. Розмовляти з монахами не прийнято. Служителі Будди мовчки приймають дари і йдуть далі. Зазвичай це їхній сніданок, частиною якого вони діляться з бідними. Після цього повертаються до своїх мона­стирів. Ця давня унікальна традиція, що існує лише в Луанг Прабангу, приваблює туристів. Вони також хочуть узяти участь у церемонії, а підприємливі місцеві бабусі тут же поруч продають спеціальні «набори» для годування: клейкий рис і банани. Дехто з туристів намагається замість продуктів подати монахам гроші. Робити цього не можна, бо це порушує традицію. Годування монахів — не інсценізація, а частина їхнього життя. 

До буддійських монахів у Лаосі — особливе ставлення. Майже кожен чоловік у цій країні проводить у пагоді від кількох днів до кількох років. Вирушати на службу Будді можна вже в юному віці. Тому серед монахів багато дітей і юнаків. У скрутній ситуації, у важкі хвилини життя кожен може вдягнути помаранчеву тогу і усамітнитися в храмі. Часто трапляється, що люди зрілого віку, відчуваючи, що скоїли вчинок, який суперечить моральним нормам, вирушають на кілька тижнів у монастир для очищення. У Лаосі вважають: це їм зарахують у наступних перевтіленнях... До 1975 року, коли до влади прийшли комуністи, в країні діяв спеціальний королівський указ, який зобов’язував кожного державного службовця відбувати в монастирі п’ятнадцятиденний постриг. 

* * *

«Сабайді» — добридень, «лакон» — до побачення. Лаоські слова звучать, як пісня. 

У давнину Лаос називали «Королівством мільйона слонів і білих парасольок». У XIV столітті назву змінили. Даремно! Лаос такий і є: містичний, казковий, неймовірний... Лакон, любий Лаос! Ми повернемося. 

ДОВІДКА УМ