Будив національний ген: за «совєтів» художник-шістдесятник Веніамін Кушнір не мав жодної персональної виставки

«Це вже третя виставка Кушніра в Музеї шістдесятництва, — зазначила завідувачка музею Олена Лодзинська. — Але вперше у нас представлено його знамениту картину «Кобза».

 

Свого часу Алла Горська привела десятки художників у Клуб творчої молоді (осередок ранніх шістдесятників, що діяв у 1960—1964 роках у Києві. — Ред.), а Кушнір очолював художню секцію КТМу і його роль у згуртуванні художників є дуже великою, крім того він «просував» виставкові проекти, влаштовував виставки». 

 

 

Народився майбутній митець на Різдво 1926 року в селі Рудка Дунаєвецького району Хмельницької області.

 

Мати художника походила з шанованої в селі заможної родини, двоє її братів воювали в УПА. Дух національної свідомості супроводжував Веніаміна з перших років життя, а ще — мамина пісня і вірші Шевченка.

 

Дитинство і юність минули на Поділлі. Саме тут він відчув себе художником, хоча його шлях до мистецтва був доволі заплутаний. (Першим учителем із фаху вважав викладача Дніпропетровського художнього училища Максименка, що під час війни жив у Дунаївцях).

 

Батько Веніаміна був кравцем, тож і сина віддав у науку до швейної майстерні. І, мабуть, саме звідси й міцно скроєні композиції художника... Митець згодом часто жартував: «Якби я став кравцем, то був би великою людиною». 

 

Та його кравецька кар’єра обривається призовом до радянської армії, де з нього намагаються зробити військового фельдшера. Через пів року, правдами й неправдами вирвавшись із лав армії, пробує себе на факультеті фізики Київського держ­університету, потім вступає до Політеху.

 

Але згодом міцно зачепився лише у Львівському інституті прикладного і декоративного мистецтва, де здобував професійну освіту в 1948-1953 роках у майстернях Р. Сельського, І. Гуторова, Й. Бокшая. Студентські роки пройшли у наполегливій праці, у пошуках власного стилю. 

 

Часто згадував однокурсників та гуртожиток, у якому жили по двадцять осіб в одній кімнаті. Разом із Кушніром навчалися Володимир Патик, Софія Каррафа-Корбут, Степан Коропчак та інші, які в майбутньому стали добре відомими митцями-шістдесятниками. 

 

На жаль, серед мешканців гуртожитку були й «стукачі», і цей факт сковував руки, заважав нормальному творчому розвитку. Тож молодь, познайомившись, вдавалася до езопівської мови; суперечки, у яких повинна народжуватися істина, рідко коли виходили за рамки дозволеного. Але Львів, попри все, залишав за собою прерогативу духовного П’ємонту України. Тим паче, не варто забувати, що в ті часи в довколишніх лісах ще лунали черги повстанських автоматів. І художні етюди в горах могли дорого коштувати...

 

Та, незважаючи ні на що, Кушнір із приятелем-горянином їздить по селах, багато малює, бере участь у гуцульських гулянках. Саме тут, у Карпатах, шукає і знаходить духовне коріння народу: в одязі, говірці, звичаях, архітектурі, іконописі...

 

У Львові Кушнір формується як художник і громадянин. Незважаючи на дискомфорт політичних реалій, там збереглося національне культурне середовище, домінує українська мова, та й сама архітектура старого міста кожним своїм вигином будить думку, виховує естетичне чуття. Саме там відчув він усю вагу відповідальності за долю нації. 

Як митець, він еволюціонує в рамках Львівської реалістичної школи, адептами якої були Монастирський і Труш. Вплив останнього відчувається в ранніх роботах Кушніра. Згодом, у нього з’явиться свій, ні на кого не схожий стиль, а поки що, піднявши комір старенького пальта, ходить на виставки, буває в Оперному, але частіше — на товарній станції, де розвантажує вагони й поповнює свій куций студентський бюджет.

У 1953 році, блискуче виконавши дипломну роботу «Універсали Богдана Хмельницького», Кушнір покидає Львів. Причина — не прописують. На запрошення свого однокурсника їде у Дніпропетровськ, де впродовж двох років викладає в художньому училищі, бере активну участь у виставках. Із 1954 року — член Спілки художників. Переїхавши у 1956-му до Києва, довго поневіряється без квартири й без майстерні. Грошей вистачає хіба що на пиріжок і воду з сиропом.

«Кобза». 1964 рік.

 

Як згадувала його дружина Галина Петрівна: «Був він тоді енергійний, веселий, красивий, мав багато друзів. Дуже любив музику, особливо класичну. Часто відвідував філармонію, концерти під відкритим небом. Та й малював він завжди під музику». 

 

Із 1959 року Кушнір нарешті при роботі: працює в колективній майстерні на території Києво-Печерської лаври. 

 

  У столиці художник створив свої великі полотна «Лісоруби», «Плотогони», «Червоні маки» — мова цих полотен символічна, з глибоким змістом, також вони відразу привернули увагу майстерністю, людяністю, щирістю. Етапним і вершинним полотном у цей період стали його «Трембітарі» (1961 р.) — це був символ-заклик, що збу­джував національну свідомість сучасників: ракурс, діагоналі трембіт, експресивно написане небо, колорит, трифігурна композиція. На диво, попри всю крамольність змісту, картину репродукують і тиражують в офіційно виданих листівках.

Загалом же шістдесяті роки багаті на враження, дружбу, пропозиції. Офіційні художники намагаються переманити його до свого табору, пропонуючи малювати на так звану сучасну тематику, адже «це швидко допомогло б піти вгору», говорили підлещуючись. Але перед Кушніром здіймаються інші вершини, на яких бовваніють постаті Гоголя, Шевченка, Мікеланджело. Високо піднята планка виключає будь-які поблажки до себе: художник багато малює, читає, відкриває нові літературні імена — благо політичний вітер потеплішав і щось таки вже друкується. Настільні книги — Біблія, Кобзар, Сковорода, а коло спілкувань — Симоненко, Сверстюк, Заливаха, Світличний, Горська, Зарецький, Танюк... Суперечки, розмови, в центрі яких минуле і майбутнє України.

У 1962 році Кушнір стає найактивнішим членом Клубу творчої молоді. На блискуче організованих вечорах разом з іншими пропагує українське мистецтво, забуті імена, класику. Начитаний, з філософським складом мислення, він про все має оригінальні і глибинні судження. На ці ж роки припадають найбільш матеріальні гаразди: спочатку отримує майстерню, а згодом і однокімнатну «хрущовку».

 

У майстерні завжди хтось є, завжди суперечка. Багатьох відвоював він для українського мистецтва, розбудивши національний ген, зокрема і у видатного українського художника Опанаса Заливахи. Глибокий розум, талант, вроджений аристократизм роблять Кушніра одним із найвпливовіших ідеологів шістдесятництва.

 

Після похорону Симоненка в грудні 1963-го, на якому був і Кушнір, з’являються перші ознаки стеження за ним. «Перші арешти припадають на вересень 1965 року, — згадувала дружина Кушніра. — Ми були тоді в Карпатах. По дорозі заїхали до Заливахи. Разом гостювали у художника Михайла Фіголя, де, як стало згодом відомо, нас через вікно сфотографував кадебіст. А коли вже поверталися з Карпат через Івано-Франківськ, знову пішли до Заливахи, але двері — запечатані. Як виявилося потім — його заарештували, тоді ж посадили й братів Горинів та Осадчого. Усе це якось підкосило Веніаміна. «Чому Опанаса посадили, а мене ні?» — переживав він...» Залишившись у більшій «зоні», Кушнір приречений на калічене спілкування з такими, як і сам, піднаглядними. Ті ж, хто зламався, при зустрічі переходять на інший бік вулиці. 

 

...Інтенсивно працюючи над своїми полотнами, Кушнір не забуває про заарештованих друзів: листується, надсилає книги, думає над тим, як побачитися з ними. Нарешті, випросивши у Спілці відрядження до Москви, нехтуючи власною безпекою, їде в Мордовський табір, аби хоча б через колючий дріт кількома словами перемовитися з хлопцями. Там його затримують, обшукують і, причепивши «хвоста», відпускають до Москви. І хоч невдовзі щасливо повертається з «відрядження» додому, радіти доводиться недовго: його не допускають на виставки й тим самим заганяють у фінансовий кут. Спілка якщо й купувала картини, то намагалася запхати їх якомога далі від людських очей.

Яскравими спогадами про батька поділився на зібранні його син. «Час показує, що треба нагадувати про наших батьків, наших предків, і про ті засадничі стовпи, на яких ще тримається українська цивілізація, — почав розповідь Іван Кушнір. — Батько був дуже скромною людиною. Через свою життєву позицію (не плазувати перед тодішньою владою) він за життя не мав жодної персональної виставки. Але через його майстерню на вулиці Філатова в Києві  пройшло доволі багато художників. Часто у майстерні батька збиралися художники й однодумці з КТМу, обмінювалися думками. 

До речі, його майстерня була навпроти дверей майстерні Валентина Задорожного, а через коридор розташовувалася майстерня Людмили Семикіної. Частенько Задорожній стукав у двері до тата й казав: «А ну, Веня, заглянь!» Батько не відмовляв і давав товаришу певні поради: «Валентине, вже забудь про свою дипломну роботу, адже в тебе є чудові й інші напрямки...» І згодом в роботах Задорожного можна було помітити динаміку розвитку від дипломного полотна до, скажімо, його неперевершеної картини «Земляки»! І таких, як Задорожний, через батькову майстерню пройшло багато. У художників, які потрапляли в коло, де Кушнір чимось ділився — відбувалися певні метаморфози: люди змінювалися, розвивалися.

 

Батька не треба було вчити, що Україна — це його Батьківщина й що його предки не запроданці, і не манкурти, а ті автевтони, які жили тут. Він не піддавав жодному сумніву, що мова — це зброя, а погляди — це основа! І коли йому «землячки» (як він їх називав) казали: «Веня, так может ты не умеешь Ленина рисовать?», батько іронічно посміхався й розумів, що це спокуса. Він ці фрази пропускав, лишав цей «пиріжок» адресатам, мовляв, «самі його їжте, це не моє!»... Тато не розмінювався на «сім шелягів» і вочевидь рухався лише у своєму напрямку, що безумовно не давало якихось побутових зручностей, адже гроші заробляла фактично лише мама. Бо коли закупочна комісія проходила повз картини художників і, зупиняючись біля батькової, казала: «О, чудова робота», та щойно дізнавшись прізвище автора — йшла далі! Уявляєте, що відчуває людина, яка малює, бачить свої роботи не в якомусь мистецькому просторі, а... вдома під стіною.

Пригадую самвидав, який «побутував» у татовій майстерні: передавався, читався й обговорювався. І ще зберігався, друкований на папіросному папірчику, на горищі дачі в томиках праць Сталіна на певних сторінках. 

...Колись Євген Сверстюк дуже гарно сказав: «Кушнір був офіційним... до певної міри». Свого часу «партия и правительство» покладали на Кушніра надії: він, окрім «Трембітарів», малюватиме щось «радянське». Але згодом отримали ще більше нерадянського — «Кобзу». 

 

Партноменклатура побачила, що ні — «кадр» не перекується й не буде малювати іконостаси з членів ЦК КПРС, а буде робити те, що схоче. І він би набагато щасливіше себе почував у Мордовських таборах серед однодумців, аніж на «волі» — у великій зоні, серед «армії» стукачів, шпиків і цинічних домушників, які в його майстерні на Філатова залишали недопалки. І ця велика зона багатьох, мов жорна, перетирала: хтось ламався, хтось розкаювався, ну а хтось втримувався — ціною здоров’я, психіки, зруйнованої сім’ї й багато чого іншого. 

Коли «вони» зрозуміли, що тато не піде в «обойму інструкторів ЦК», тоді його потроху стали ізолювати: його роботи цинічно ігнорували, а коли зрідка щось і купували, то відправляли десь на периферію. Як приклад, уже після батькової смерті Андрій Охремович і Юрко Бедрик десь у 1994-1995 роках буквально «визволили» дві татові картини: «Материнство» і «Наречену». Останню випадково знайшли в старій сільській хаті — нею господарі... затуляли вікно на горищі!» А деякі роботи потрапили, зокрема, в Московську область, в одну з військових частин.

Якось тато нам із мамою висловив побажання, своєрідний заповіт: він хотів, щоб колись одна з його картин потрапила до постійної експозиції в Національний художній музей України», — наголошує син художника. 

 

Сьогодні картини митця зберігаються у найвідоміших музеях України та в приватних колекціях. 

Свого часу Веніамін Кушнір творив для тих, хто мав сміливість дивитися і бачити. Але сьогодні можна стверджувати — він працював для нас, бо в його творах можна знайти відповідь на питання:чим для нас є Україна, за що в ній нам треба боротися і у що вірити!