Історію треба знати...

Напередодні Дня перемоги на одному з антиукраїнських каналів прозвучав окрик «А помните сорок первый год!..» Розмірковуючи над цим «криком душі», виникла думка відповісти через наймасовішу в країні газету. Автором цього окрику був постійний спікер каналів 112, «Ньюзван» соціаліст Кива. Важко сказати, чи були на цій передачі присутніми ті, хто насправді пам’ятає 41-й рік, але Кива не міг його пам’ятати з простої причини — на той час він ще навіть не народився. Для таких завсідників антиукраїнських телеканалів, як Шуфрич, Кива, Рабінович, Пальчевський, для яких ці канали завжди гостинно відкриті, я, як людина народжена до війни, хочу сказати, що, на відміну від них, добре пам’ятаю, що відбувалося 78 років тому — у 1941-му. Перед цим хочу нагадати цим «спікерам», що Друга світова почалася не в 41-му, а 1 вересня 1939 р., коли німецькі війська напали на Польщу (на той час у лавах Війська Польського воювало 110-120 тис. українців, які проживали на теренах Західної України). Буквально через 10-12 днів радянські війська почали окупацію Польщі вже з другого боку. Запорукою «успіху» анексії Польщі можна вважати спільний парад радянських і німецьких військ у Бресті в 1939 р. А вже 22 червня 1941-го Німеччина напала на Радянський Союз. Успішний наступ фашистських військ підтвердила битва у трикутнику Луцьк—Дубно—Броди 23-29 червня. Голодні, роззуті, погано озброєні проходили через наше село радянські воїни, а селяни, в тому числі й моя мама, виносили на дорогу хто що міг, підгодовуючи солдатів, які відступали. Ось таким був 41-й рік, пане Кива!

Ще страшнішими були бої за Київ 23-26 вересня, які завершилися «котлом» під нашою столицею, в який потрапило 660 тисяч (!) наших воїнів. Це був результат тої страшної агресивної політики Сталіна і його партії, яким мало було Польщі у вересні 1939-го, тому вже наприкінці того ж року вони напали на Фінляндію. За наказом Сталіна з українців було сформовано дві стрілецькі дивізії, які вирушили у Країну Суомі, одна з цих дивізій потрапила в оточення і загинула. Ця ганебна війна тривала всього лише пару місяців (до березня 1940-го), але в ній ні за що загинуло 40 тисяч українців.

Згадуючи війну 1939-45 рр., подібним до Киви спікерам потрібно знати й говорити, що це був найкривавіший збройний конфлікт у світовій історії, який забрав життя від 50 до 80 мільйонів жителів землі, зокрема українців загинуло 8-10 мільйонів. Завершення цих кривавих подій у СРСР відзначали 9 травня, а також 3 вересня — днем перемоги над Японією. Для тих, хто не вчив історію, нагадаю, що у травні 1947 р. вересневий день перемоги над Країною Східного Сонця було скасовано й оголошено робочим днем. Наприкінці того ж 1947-го скасували як вихідний день і 9 травня — тоді президія Верховної Ради СРСР у документах згадувала про «свято перемоги над Німеччиною» як пересічну подію з маленької літери. Звісно ж, ветерани війни, яких на той час були мільйони, святкували цей день як могли, з власної ініціативи — держава їм не заважали, але й не допомагала. Про «безсмертні полки» ж узагалі не йшлося. На мій погляд, такий принцип вшанування полеглих і відзначення дня перемоги мав би діяти і зараз, а не обсмоктувати тему перемоги, використовуючи цю дату у власних цілях. Хоче пан Кива святкувати день перемоги — хай святкує, але нехай не нав’язує мені.

День перемоги не святкували і за Хрущова, коли ж побудова комунізму забуксувала, то потрібно було знайти привід вихвалятися своїми здобутками, тому й вигадали святкування Дня перемоги. У 1961 р. Києву присвоїли звання міста-героя, а через чотири роки по тому — нагородили й Москву цим званням. Путінська ж Росія перетворила 9 травня на головне свято країни — «Дєнь Побєди», змушуючи навіть діток у садочках, обв’язаних «колорадськими» стрічками, марширувати під воєнізовані пісні. Ідеологи Путіна, заготувавши мільйони георгіївських бантиків, нав’язавши своїй країні «безсмертні полки», через ось таких «спікерів» на антиукраїнських каналах на кшталт Киви, Влащенко, Голованова та інших задурманюють голови довірливих українців, закликаючи виходити й нам на так звані марші «безсмерних полків». Нагадаю, що така середньоазійська країна, як Казахстан, цього року заборонила своїм жителям виходити на подібні марші. Наша найдемократичніша Конституція дала кожному громадянину «право на свободу совісті, світогляду, віросповідання», тож не посягайте, пане Кива, на моє право обирати, які дні святкувати і яким чином.