Знаменитий радянський поет колись припустив, що якби в музеї революції виставили більшовика, який плаче, то не було б проходу від роззяв.
А от якби сьогодні в донецькому музеї виставили старого в сльозах, бажаючих споглядати такий експонат навряд чи віднайшли б.
Бо таку картину можна побачити зараз у кожній установі, де видають пенсії. І плачуть старі зовсім не через обстріли, а від безвихідної «вдячності» кремлівській владі та її місцевим маріонеткам.
Нещодавно люди похилого віку розчулились від надбавок до пенсій, анонсованих із 1 липня. У середньому аж на цілу тисячу рублів! Треба ж, додали, а не скоротили, аж до 3,5 тисячі рублів! Як тут не пролити вдячну сльозу?
Щоправда, почуття вдячності добряче псує та обставина, що ціни в магазинах, на ринках, в аптеках підвищили ще прудкіше, ніж пенсії. Тому на рівень добробуту прибавка пенсіону ніяк не вплинула.
Старим, як і в попередні п’ять років, хочеш-не хочеш, доводиться їздити на територію, підконтрольну легітимній владі. Без української пенсії просто не вижити. Не менше третини населення «ДНР» зводить кінці з кінцями саме завдяки виплатам в Україні.
Діти та онуки, замість того, щоб утримувати старих та немічних, щомісяця чекають, коли ті привезуть пенсію з українського боку. Як сумно жартують старенькі — регулярно «доять предків».
Якщо ж у когось і є бажання попрацювати, то тут просто нема де це зробити. Чимало підприємств, заводів стоять пусткою, розграбовані Росією.
Дехто дорікає тим, хто одержує пенсію в проросійській «ДНР». А якщо людині просто нікуди і нема за що виїхати, чи за станом здоров’я вона не в змозі це зробити? Як зронив ще один класик: «Вони відповідають за тих, кого окупували...».
Слід сказати, що поїздки на територію України не так легко даються старим. Не лише через дорожні витрати, а ще й через реальний ризик для життя. Нещодавно з’явилась офіційна цифра: тільки з початку поточного року на пунктах пропуску померло 25 людей похилого віку. Не витримали багатогодинних очікувань перепусток через лінію розмежування.
Пригадується, у довоєнні часи мешканці Донбасу вважали себе «сіллю землі», опорою держави, оспівували шахтарський труд у піснях. Але давно розгубили колишню шахтарську гідність: одні доять старих, інші штовхаються у пунктах видачі «гуманітарки»... Кремлівські діячі та місцеві ватажки, всучивши донеччанам російську зброю, загнали гордий робітничий клас Донбасу у глухий кут. Перетворили на жебраків.
Згадується принагідно відома пісня: «Поручик Голіцин, а может вєрньомся, зачем нам, поручик, чужая зємля?».
