Наприкінці 70-х років минулого століття знавців, пошановувачів та меломанів оперного мистецтва вразив вихід у світ гігант-диска, випущеного всесоюзною фірмою «Мелодія», під назвою «Арії з опер зарубіжних композиторів. Співає Анатолій Солов’яненко».
Тоді кожен, хто був обізнаний з класичним співом або ж небайдужим до нього, не йняв віри, що так майстерно, довершено і по-мистецьки ці добре знані кожному шанувальнику світового оперного мистецтва твори виконує не якийсь, можливо, навіть найвідоміший співак світової слави, а наш великий співвітчизник Анатолій Солов’яненко.
Ім’я цього артиста вже на той час стало чи не головним серед найславетніших тенорів України та СРСР. Його неймовірної тембральної краси, сили, експресії лірико-драматичний тенор у другій половині ХХ століття став яскравим символом співучої України.
Його голосом захоплювалися великі Лучано Паваротті та Пласідо Домінго. Він — оперний прем’єр, таланту якого підкорилися зоряні сцени «Ла Скала» в Італії і «Метрополітен-опера» у США.
Шахтарський Герцог
Диво-дивне, в майбутньому неперевершений майстер оперного співу народився 25 вересня 1932 року на сході України в місті Сталіно (нині Донецьк), що свого часу стало столицею шахтарської слави. Анатолій Солов’яненко додав до тієї слави й своє ім’я, отримавши при цьому титул «Шахтарського Герцога», а після смерті удостоїться своїм іменем прикрасити Донецький державний академічний театр опери та балету.
Зрештою, він постав у скульптурному образі єдиного в Україні пам’ятника, вкритого сусальним золотом і встановленого 31 травня 2002 року в Театральному сквері біля Донецької опери. Й образ Герцога з «Ріголетто» обраний для композиції не випадково. Свого часу Анатолій Солов’яненко дебютував на сцені Донецького театру опери і балету саме ним. А після гастролей в Іспанії з цією оперою одна з газет опублікувала статтю з назвою «Шахтарський Герцог».
Його, Анатолія Солов’яненка, загальновизнаного найавторитетнішою світовою мистецькою критикою найкращого Герцога (Дж. Верді «Ріголетто») ХХ століття радянська держава удостоїла найвищих нагород та звань — від Ленінської премії до народного артиста СРСР. Утім він, попри несамовиті утиски, так і залишився безпартійним (!).
За все своє творче життя цей великий співак жодного разу не опустився до рівня блюзнірського оспівування перших осіб держави, ідолів комуністичної системи, подвигів комуністичної партії та комсомолу, що в час, у якому він жив і творив, здавалося не реальним.
Зрештою, його, незрівнянного українського соловія-Солов’яненка не вдалося нікому, навіть найвищим партійним чинам, заховати за залізною завісою соціалізму від кращих оперних сцен Італії, Німеччини, Австрії, Японії, США, Канади, на яких цей великий українець здобув світову славу і визнання.
Досконало опанувавши методику «високого співу», що є основою італійської та французької вокальних шкіл, цей великий митець не розгубив фундаментальну основу, закладену в його спів та манеру виконання великим педагогом, відомим українським оперним співаком Олександром Коробейченком.
Анатолій Солов’яненко та Євгенія Мірошниченко.
Фото з сайта ukrinform.ua.
Мабуть, саме тому Анатолієві Солов’яненку, як нікому з інших його мистецьких побратимів, удалося своїм мистецтвом поставити в один ряд, гідний найвищих оцінок, звучання двох великих світових мов — української та італійської, які у форматі вокального мистецтва, завдяки цьому унікальному співакові здобули справжнє всенародне визнання.
Багатьох здивує те, що своє життя Анатолій Солов’яненко міг присвятити педагогічній діяльності, зокрема у галузі інженерної геометрії, фах з якої він здобув, закінчивши Донецький державний політехнічний інститут.
Після закінчення загальноосвітньої школи пішов туди навчатися за наполяганням батька Бориса — трударя гірничої шахтарської професії. Та поряд із вимогами щодо вибору майбутньої професії рідного батька ввійшла в життєву долю Анатолія і глибинна мудрість «другого батька», котрий став для Солов’яненка справжнім гуру у царині мистецтва, — Олександра Коробейченка. Вокальний педагог упродовж десяти років копітких занять з Анатолієм зумів розкрити в ньому справжній вокальний талант і дати йому зореносну перспективу для мистецького самоутвердження в майбутньому.
Зоряна хода сценами
Вокальна школа, засвоєна Анатолієм Солов’яненком у класі Коробейченка, виявилася настільки ґрунтовною, що тридцятирічного співака вже у 1962-му приймають до творчого складу Київського державного академічного театру опери та балету імені Тараса Шевченка. І це попри те, що на той час співак не мав закінченої спеціальної освіти.
Невдалою виявилася перша спроба вступу на вокальний факультет Ленінградської державної консерваторії імені Римського-Корсакова ще у 1952 році. Диплом про вищу вокальну освіту Солов’яненко здобуде у 1978-му, після закінчення навчання у Київській державній консерваторії імені Петра Чайковського, вже будучи у статусі народного артиста СРСР (!).
Опісля зарахування Солов’яненка в трупу Київського оперного театру на нього вже невдовзі чекатиме трирічне стажування в Мілані у класі відомого італійського оперного співака і вокального педагога Дженнардо Барра.
Ці заняття довершили формування Солов’яненка як оперного співака європейського класу, свідченням чому стала блискуча перемога Анатолія на міжнародному вокальному конкурсі, який щорічно проводиться в Італії, — «Неаполь проти всіх».
Повернувшись у 1965 році в Україну, Солов’яненко став незмінним прем’єр-тенором Київського оперного театру. Тут, на столичній сцені, він виконав оперні партії Андрія («Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського), Герцога та Альфреда («Ріголетто» та «Травіата» Дж. Верді), Надіра («Шукачі перлів» Ж. Бізе), Фауста («Фауст» Ш. Гуно), Рудольфа («Богема» Дж. Пуччіні), Туріду («Сільська честь» П. Масканьї), Ленського («Євгеній Онєгін» П. Чайковського), Володимира («Князь Ігор» О. Бородіна) та інші. Вони стали в історії вітчизняного оперного мистецтва еталонними.
Могила Маестро у Козині Київської області.
Незабутніми партнерами по сцені в цих операх в Анатолія Солов’яненка були, зокрема, такі відомі українські співаки, як Євгенія Мірошниченко, Гізела Ципола, Дмитро Гнатюк. Вони разом творили славу українського національного оперного мистецтва.
Неоціненним додатком до широкої географії гастролей Анатолія Солов’яненка став випуск із записом голосу співака доволі численної дискографії, що в період із 1965 по 1996 роки становила 18 платівок та аудіодисків з українською та світовою класикою.
Запис українських народних пісень у виконанні артиста в супроводі Українського державного оркестру народних інструментів під керівництвом Віктора Гуцала та Української державної капели бандуристів під керівництвом Миколи Гвоздя стали в цьому переліку чи не найрозтиражованішим аудіонабутком у творчій спадщині співака.
Тріумф, успіх, визнання і слава. Здавалося, що ці невідступні від постаті великого митця Анатолія Солов’яненка чесноти будуть якнайдовше супроводжувати його зоряну ходу сценами України та світу.
Ходу, що в кожній так легко взятій, навіть найвищій ноті, цим, сповненим неповторної краси, голосом справжнього соловія України, яка без жодних перешкод пролягала до кожного вдячного за його мистецтво серця, котре, за кожної нагоди почути цей дивовижний спів цілковито закохувалося у його звучання, аби вже ніколи й нізащо не відпустити чар цих звуків зі своїх обіймів.
Найвідоміші оперні театри Італії, США, Канади, Росії неодноразово пропонували Анатолієві Солов’яненку захмарні гонорари і контракти за одну лише згоду залишитися на їхній сцені. А він, великий українець, завжди поспішав у рідну його серцю Україну, туди, де йому, як ніде інде, на повні груди легко співалося про «Чорнії брови, карії очі», про місце «Там, де Ятрань круто в’ється», і де «Стоїть гора високая», про землю, над якою у зоряному небі в пору настання дивовижного надвечір’я починала владарювати «Ніч яка місячна», подібної якій не зустріти ніде у світі…
Утім, не в змозі знести після більш як тридцяти років самовідданої праці у рідному театрі інтриг та, як, можливо, здавалося співакові, особистої неприязні до нього керівництва театру, а можливо, й заздрощів до його незмінного сценічного успіху, зрештою, явищ, без яких, як відомо, ніде й ніколи не існував ще жоден мистецький колектив, Анатолій Солов’яненко все ж вирішує залишити столичну оперну сцену.
З того часу артист, який віддав театрові всього себе до останку, зосередився здебільшого на єднанні з неповторною природою України, оазу якої найглибше відчував у своїй садибі, у містечку Козин, що за 25 кілометрів від Києва, на розкішному березі Дніпра. Там 29 липня 1999 року раптово сценічна завіса життя великого українського співака Анатолія Солов’яненка закрилася назавжди.
А за якийсь час високо над землею, у сонячній системі одну з планет за номером 6755 назвуть іменем Анатолія Солов’яненка. І відтоді диво-планета зорить на увесь позаземний простір, кожним промінчиком свого космічного життя нагадуючи землянам славне ім’я, що належить Україні. Слава цього великого імені повік належатиме світові!
