Кобзарська дипломатія: попри брак коштів етногурт «Крачкивка» дав 17 концертів у семи країнах Західної Європи

— Коли ми оселилися в селі, Юрко почав співати разом із бабусями зі знаного місцевого фольклорного гурту «Древо», бо його давно цікавив традиційний спів, — пригадує дружина Юрія Фединського — 31-річна полтавка Марія. — Я бувала на їхніх репетиціях, виступах, проте тоді навіть не думала, що колись і сама співатиму та гратиму. Адже спершу старший син Мирослав був маленьким, потім народилися близнюки Наталя й Адріана... Та згодом до Юркового кобзарського табору почали приїжджати з усіх-усюд люди, залюблені в кобзарство. Вони з таким завзяттям музикували та співали, що я й собі почала потроху награвати на басові й наспівувати традиційних крячківських пісень. Із часом зрозуміла, що оте заняття мені до душі і що я просто повинна це робити, аби споконвічна традиція не перервалася. Усвідомивши це, настільки захопилася! Щодня вчила ці щемливі давні пісні, виконуючи при цьому іншу роботу, якої в селі непочатий край. Отак вивчила дуже багато старовинних версій пісень. До того ж хотіла унаслідувати й традиційну манеру виконання. Тож коли щось не так співала, бабусі з гурту «Древо» мене підправляли. 

 

Питання, із ким співати, вирішилося якось само собою. Річ у тiм, що вже кілька років у Крячківському кобзарському таборі Олег Бут та його рідна сестра Оксана вчать його учасників традиційного способу гри на старовинних музичних інструментах, а також танцiв із точки зору традиції. Олег проживає в селі Нові Петрівці на Київщині (і, до речі, долає 142 кілометри до кобзарського табору на велосипеді). Оксана — у самій столиці. Вони мають свій фольклорний гурт традиційної музики «Буття», якому невдовзі виповниться два десятиріччя. Із 1997-го по 2005 рік брат і сестра активно їздили у фольклорні експедиції Україною, роблячи записи автентичних пісень, інструментальних награвань, а також традиційних танців. 

 

— Кілька унікальних записів, зокрема, вдалося зробити на Полтавщині, — розповідає Олег Бут. — Нині народних музик-«струнників» уже важко зустріти. А тоді в селі Веселівка Диканського району нам пощастило познайомитися з Петром Плескачем (на жаль, його вже сім років немає серед нас), котрий свого часу спеціалізувався в народному інструментальному ансамблі грі на скрипці-«повторці». Оскільки Петро Якович був талановитим музикантом, то показав нам, як грати не тільки на скрипці-«повторці», а й на першій скрипці та басі. І зараз оті знання, які здобули в експедиціях, застосовуємо для того, аби відтворювати полтавський стиль троїстих музик.

 

 

Оскільки і Юрій із Марією, і Олег із Оксаною знають багато старовинних пісень із різних регіонів України, то, збираючись після закінчення занять у кобзарському таборі біля вогнища у дворі, співали їх разом. Потім мали гуртом кілька виступів у Полтаві та Києві. Ось так, по суті, і народився їхній гурт. У ньому Олег грає на скрипці, Оксана — на цимбалах, Юрій — на кобзарських музичних інструментах або барабані, Марія — на басі. До них долучився й танцмейстер Віктор Чуприна, який під час виступів проводить майстер-класи українського традиційного народного танцю. Було вирішено назвати гурт «Крачкивка» (саме такою була назва села до «совєтів»), бо основу репертуару складають саме крячківські кобзарські пісні, барокові канти тощо. 

 

— Чому очолив гурт «Крачкивка»? Бо, мабуть, уже настав такий час, — посміхаючись, пояснює Юрко Фединський. — До цього я мав унікальний досвід: двічі їздив кобзарювати у США — останнього разу проїхав фактично цілий континент від Орландо до Монреаля, Сіетла, Сан-Дієго й назад. Перед цим побував у таких центрах української діаспори, як Нью-Йорк та Чикаго. І скрізь, де представляв змайстровані власноруч кобзу, бандуру й торбан, виконував кобзарські пісні, це сприймали з непідробною цікавістю. 

 

Для 11-місячної доньки Оксани Бут Лелі це були перші у житті гастролі.

 

Відтак постало запитання: куди має пролягти наступний маршрут? До того ж, як зробити виступи ефектнішими й урізноманітнити репертуар? Урешті-решт Юрій вирішив представити за кордоном не тільки кобзарські пісні, а й полтавський багатоголосий спів, козацьке бароко, традиційні танці. Із ким можна поєднати всі ці жанри? Відповідь з’явилася сама собою: звісно ж, з Олегом та Оксаною, які і грають, і співають, і танцюють. Було вирішено, що вони вирушать підкорювати серця жителів європейського континенту. 

— Але чи можливо розробити кобзарський маршрут для гурту? Маєте розуміти, що це не звичні для всіх гастролі. У мене немає менеджера, який би займався організацією наших концертів, продажем квитків на них, бронюванням готелів тощо. Ми створили промосайт, проте не мали ані спільних записів пісень, ані фотознімків гурту. Аж раптом приходить один фотограф і пропонує свої послуги. І от тут потрібно зауважити: так, ми не маємо мене­джера, який би влаштував гастролі, але в нас є Бог! У нас немає значних коштів, але Господь може влаштувати все таким чином, що вони з’являться, — переконаний Юрій Фединський. — Можна сказати, що ми розширили ідею кобзарської практики. Як усе відбувалося? Через «Фейсбук» я зв’язуюся з українцями за кордоном і запитую, чи не хотіли б вони познайомитися з виступом українського фольклорного гурту. При цьому наголошую: наші концерти безкоштовнi, і все, що нам потрібно, — це якесь приміщення і слухацька аудиторія. Хоч загалом ми не орієнтувалися тільки на українську аудиторію. Наша принципова позиція така: будь-хто із громадян країни, в яку їдемо, має право познайомитися з нашою творчістю. Виходячи з цього, і був розроблений маршрут. Далі треба сідати в автомобіль і їхати. Але ж на будь-яку поїздку потрібні кошти. Ми мали, може, доларів 200. Цього вистачило, щоб записати декілька дисків і доїхати до Польщі.

 

Під час концерту в органній залі консерваторії Мюнхена.

 

Розрекламований у соцмережі гурт мандрівних митців «Крачкивка» успішно виступив в Українському домі у Варшаві, в культурному центрі в Перемишлі, у нічному етноклубі(!) в Кракові. У Вроцлаві музиканти грали і співали просто неба в центральній частині міста — для цього їм навіть видали спеціальний дозвіл. Після Польщі були Німеччина, Бельгія, Франція, Італія, Австрія, Словаччина... Окрім того, мандрівні музиканти перетнули Швейцарію (і навіть скупалися в озері в Альпах), хоч запланованих концертів там і не мали. Загалом три тижні провели, вважайте, на колесах.

 

 

— Після концертів ми продавали диски із записами пісень у нашому виконанні, брали й пожертви, як свого часу кобзарі, потім сідали в автівку і їхали далі. Часто доводилося переїжджати з одного міста до іншого вночі, — продовжує розповідь Юрій Фединський. — Звісно, були побоювання, чи вистачить цих коштів на те, аби покрити витрати на неблизькі переїзди. Скажімо, відстань від Брюсселя до Парижа ми подолали за 7 чи 8 годин, звідти до Дюссельдорфа також їхали, здається, 7-8 годин, потім на нас чекав неблизький шлях до Мілана, Венеції... То була надзвичайно втомлива подорож. Та ми хочемо гартуватися, як колись гартувалися кобзарі. І на запитання, чи це взагалі можливо, я б дав однозначну відповідь: так, можливо і потрібно. Ми мали 17 прекрасних концертів. Інколи на них збиралися сто місцевих жителів, інколи — 30-40, але ніколи не було зайвих, випадкових людей! До речі, з нами були й діти: ми взяли найменшу дитину — трирічну Лесю (трьох старших залишили з бабусею в Полтаві), а Оксана — свою 11-місячну доньку Лелю, для якої «виступати» разом із матір’ю — звична річ. Під час наших виступів малеча гралася то з мікрофоном, то з незадіяним музичним інструментом — і це також стало свого роду «родзинкою», хоч ми цього й не планували. 

 

Фото на згадку в Кельнському університеті.

 

— Після кожного концерту нам вдавалося продати від 10 до 40 дисків, — конкретизує Олег Бут. — Виручених коштів вистачало на те, аби поїсти й заплатити за бензин на подальшу подорож. У такий спосіб нам вдалося з мінімальними витратами здійснити ось такий вояж по Європі, про який хтось інший міг би тільки мріяти. Дуже тепло нас приймали в Німеччині. У Берліні ми виступали в ресторані «Одеса-мама», господарі якого з Одещини. Ці люди були настільки гостинними, що викликали в нас велике бажання викластися по повній програмі. А нагодували нас так, що ми ледве встали із-за столу. У Грайфсвальді ми давали концерт у танцювальній залі, у Кельні — в університеті, у Мюнхені — в органній залі консерваторії, де панувала особлива атмосфера. То була кафедра медієвістики, яка спеціалізувалася на музиці Ренесансу, бароко. А крячківський спів має дуже багато паралелей із бароковою та ренесансною музикою — мабуть, більше, ніж із будь-якою іншою. Тому цими людьми керував професійний інтерес, і вони слухали нас дуже уважно. Іще на мене справила велике враження Італія. У Мілані ми виступили для двох українських громад. А от у Тієне більшість наших слухачів були італійцями, а тому краще реагували на українські традиційні танці. Тож ми вирішили не переобтяжувати їх журливими піснями. Загалом щоразу підбирали репертуар відповідно до уподобань аудиторії. Скажімо, якщо виступали перед церковною громадою (а ми мали чотири виступи в церквах Бельгії, Франції, Австрії та Словаччини), то там була заборона на танці — це й зрозуміло. У такому разі ми віддавали перевагу бароковим пісням, багатоголосому співу. Хоча в бельгійському місті Гент священник виявив ініціативу, дозволивши потанцювати у дворі храму. Відтак у Генті навіть представники церковної громади танцювали традиційні українські танці, а сам отець грав на барабані. 

«Фейсбук» тепер рясніє фотознімками з концертів мандрівних музик з України та відгуками про них. «Учора сповна насолодилися виступом автентичного гурту й відкрили для себе новий світ української музики, яку так намагалися змусити нас забути в радянські часи, — пише користувачка цієї соцмережі Lena Gromyk. — Зокрема мали змогу послухати музику козацького бароко й побачити музичні інструменти, на яких грали кобзарі, згадали й танці, уже давно забуті. Ці музиканти не стилізують своєї музики під фольклор, не вдягають у нові шати, аби краще сприймалася на сценічних майданчиках, а просто співають так, як це робили їхні предки сто, двісті й більше років тому. Подивившись у вічі цим талановитим людям, починаєш розуміти, що це навіть не стиль їхнього життя, а сенс, що йде від самого серця».

«Дякую вам за те, що до нас приїхали, за те, що ви такі неймовірні. За море емоцій і позитивного настрою, які ви нам подарували, виконуючи свої ангельські пісні. За вашу українськість, простоту й відкритість, за правду, яку ви несете по всьому світу. Ви робите надзвичайно велику й важливу справу», — висловлює подяку Вілен Адамський, котрий навчається в Кельнському університеті. 

 

— Юрко був переконаний, що все вдасться. У нас із ним таке світосприйняття: ми віримо, що якщо робимо щось добре, Господь якимось чином усе влаштує так, що весь світ нам у цьому сприятиме. Найцікавіше те, що так і відбувається насправді, — ділиться Марія Фединська. — От і під час нашого вояжу Західною Європою ми тільки раз ночували в наметах біля річки Вісла та ще пару разів — у салоні автомобіля. В основному ж, скрізь, де ми влаштовували концерти, люди часто пускали нас на ночівлю до своїх домівок, пригощали вечерею. І це також було підтвердженням того, що ми робимо щось справді вагоме, потрібне. Та й під час виступів відчувалося, що люди цього потребують. Європейці не завжди розуміли, про що ми співаємо, але відчували серцем, що це щось глибинне, справжнє. Були такі, котрі говорили: ми й не знали, що в Україні взагалі таке можливо. Останній наш виступ був у словацькому Пряшеві. Поїхали туди тому, що в нашого танцмейстера Віктора Чуприни там живуть родичі за материнською лінією. Його дядько гостинно приймав нас у себе вдома. Так от, у Пряшеві на наш концерт зібралися корінні жителі, представники старої інтелігенції — вони настільки уважно слухали наш спів, Юркову гру на кобзі. А загалом я б сказала, що кожен наш виступ був унікальний. 

 

— Ми переживали, аби в нас вистачило коштів хоча б на бензин. А в результаті ще й трохи заробили. Це прекрасний досвід для інших фольклорних гуртів, — підсумовує Юрій Фединський. — І я звертаюся до них: не чекайте, поки вас запросять, їдьте у світ і пропагуйте українську культуру, справжню, глибинну Україну. Аби в європейців була можливість відчути через нашу музику, спів, танці, хто ми такі насправді. Це культурна дипломатія, альтернатива путінській брехливій пропаганді, яка робить нас фашистами. І якби росіяни знали справжню, глибинну Україну, можливо, їм важче було б окупувати наші території. От ми дали один із концертів у нічному етноклубі Кракова, під час якого я розповів про свій кобзарський табір, і одного молодого чоловіка все це настільки вразило, що він загітував іще чотирьох поляків, і вони всі разом приїхали до Крячківки. Один із них прихопив із собою ліру, співав під її акомпанемент, а ми слухали. Уже встиг­ли вивчити один польський кант, внесемо його до свого репертуару. Отак розширюється наш простір. До того ж відбувається культурний обмін: ми вирушаємо за кордон, і якщо нам вдалося зацікавити європейців, вони їдуть до нас. Це дуже важливо — щоб Україна не була в ізоляції. І коли немає ізоляції, тоді навіть до Крячківки їдуть з усієї Європи.

 

Юрій Фединський разом з Олегом Бутом збираються невдовзі відправитися на козацькі гастролі в Канаду. Юрко зізнається, що через постійну зайнятість за їх організацію ще не брався, хоча заздалегідь знає, що все у них вийде. «Звісно, квиток на літак дорогий, — посміхається. — Але ж ми під час євротуру, хоч і не планували заробити, усе ж таки вийшли на «плюс», тож у нас є кошти. Тепер маємо прекрасну нагоду їх вкласти».