Завершився ювілейний, десятий, Одеський міжнародний кінофестиваль. Закриття, уже традиційно, відбулося у знаменитому Оперному театрі.
Гран-прі, володар якого визначається глядацьким голосуванням, цього разу вибороли дві стрічки — український фільм «Додому» Нарімана Алієва і картина «А потім ми танцювали» грузинського режисера Левана Акіна.
Родзинкою закриття стало вручення фестивального «Золотого Дюка», за видатний внесок у кіномистецтво, французькій кіноактрисі Катрін Деньов.
Того ж суботнього дня до двох тисяч глядачів зустрілися з легендарною актрисою у фестивальному палаці, він же Театр музкомедії. Такий самий приз вручили і Михайлові Жванецькому, пригадавши, зокрема, як колись, наприкінці 1980-х, він робив кінофестиваль в Одесі — так само «дюківський».
Катрін Деньов: світло, радість, краса
Катрін Деньов по-справжньому вразила — навіть мене, котрий бачив на своєму віку багатьох зіркових кіногероїв. Абсолютна природність поведінки, найменшої «зірковості», доброзичливість і точність у відповідях, як правило, лаконічних.
— Які основні якості актора?
— Такі ж, як і в будь-якої людини: відкритий життєвий розум і багато терпіння...
— Які критерії вибору ролі?
— Головне — цікава історія, якщо так — можу погодитись на роль другого плану. Тож перше — це сценарій.
— Відомо, що ви любите поратись у городі. Кажуть, любите вирощувати помідори...
— Не мені вчити українців вирощувати помідори, бо українські помідори — найкращі у світі. Додому візьму звідси насіння чорних томатів...
— Назвіть п’ять найуспішніших стрічок за участі Катрін Деньов.
— О ні, не буду цього робити. Бо, знаєте, деякі фільми, які багато значили для мене, не мали успіху. І навпаки.
— Що надихає вас у житті?
— Моя допитливість, в житті мене так багато що цікавить...
— Чи є якийсь секрет вашого успіху в кіно?
— Випадок у першу чергу. І — покладайтесь у першу чергу на своє відчуття життя, на свій смак. Звичайно, що будьте наполегливими у досягненні своєї мети.
— Ви ніколи не працювали в театрі, не виходили на сцену. Чому?
— Я завжди дуже хвилююсь, коли виходжу на сцену. І долати це важко.
— Мені 24 роки. Що б ви порадили прочитати у цьому віці? Подивитись?
— Прочитати Марселя Пруста. Правда, це може зайняти кілька років. І фільми Жана Ренуара і Макса Офюльса.
— Як ви живете поза кіно, поза зйомками фільмів?
— У мене дуже просте життя, дуже природне. В кіно ходжу, газети читаю. Гуляю в своєму районі Парижа, де живу вже давно. Можу й на ринок піти...
На зустріч з легендою французького кіно зібралися близько
2 тисяч глядачів.
Фото з сайта oiff.com.ua.
— До чого варто прагнути у першу чергу?
— Філософське питання... Думаю, треба передусім бути у згоді з самим собою.
— Ви похвалили наші помідори. А ще дуже раджу покуштувати в Одесі наші кабачки. Якими трьома словами ви могли б охарактеризувати Одесу?
— Світло. Радість. Краса.
— Жерар Депардьє займається ще й виноробством. А вам не хотілось би?
— Та ні. Мені цікавіше займатися помідорами. Хай Жерар вино продукує...
А потім вийшла Ірма
На сцені Одеського оперного яскраво сяяла не тільки Катрін Деньов, а й наша Ірма Вітовська-Ванца. Її покликали, аби вона отримала приз від журі Національного конкурсу (його очолював французький кінокритик Ніколас Елліот) за кращу акторську роботу у фільмі «Мої думки тихі» молодого українського режисера Антоніо Лукіча.
Ірма Вітовська отримала
«Золотого Дюка» за роль матері.
Фото зі сторінки акторки у «Фейсбуці».
Ірма зіграла роль матері... Треба було бачити й чути, як сприймав глядацький зал величезного фестивального палацу гру Вітовської, коли показували цю стрічку. Про те, як приїздить син (він звукорежисер і полює за звуками, шумами), а мати його у повному роздраї. Їй уже трохи за сорок, щойно скінчився нічим роман з молодим італійцем, старий батько хворіє і т.д. А тут ще й син (Андрій Лігадовський), професія якого — вслухатися в те, як звучить навколишній світ, її просто не чує...
Ірма Вітовська не грає, вона живе-проживає кожну хвильку екранного часу. Її реакції на життєві колізії щоразу спонтанні і непередбачувані. Таке враження, що кожна її емоція, кожна репліка народжуються ось зараз, у той самий час, коли до неї обернулася камера. Я давно не отримував такої насолоди від гри актора чи акторки.
Фільм Антоніо Лукіча визнало кращим журі ФІПРЕССІ, отримав він і приз глядацьких симпатій (у національному конкурсі такий приз присуджено вперше).
Найкращим фільмом міжнародної конкурсної програми професійне журі, очолюване бельгійським режисером Петером Бросенсом, визнало грузино-шведську картину «А потім ми танцювали» — ту саму, яка отримала, разом з українським фільмом «Додому», абсолютну підтримку глядачів.
Стрічку Левана Акіна я, на жаль, пропустив. А от драматична історія батька, який везе тіло свого загиблого сина на батьківщину, до Криму, нікого не лишила байдужим. Фільм одного з найперспективніших українських режисерів Нарімана Алієва (він сам є кримським татарином) має запас універсальної мистецької та світоглядної потуги, бо ж він і про нас, українців, яким так важко дається кожен крок до самих себе.
Вітчизняні і світові тренди
Журі Національного конкурсу визнало найкращим українським короткометражним фільмом стрічку «Секрет, Дівчинка та Хлопчик» Оксани Казьміної. Володарем «Золотого Дюка» у номінації повнометражний фільм обрали «Тато — мамин брат», а його постановника, Вадима Ількова, визнали і кращим режисером.
Переможцем конкурсу європейських документальних стрічок стала весела й дотепна картина «Бо ми мужики» норвежця Петера Соммера. Загалом цей конкурс (його куратор — режисер Сергій Буковський) був позначений дуже високим рівнем.
Особливий інтерес викликав фільм «Зустрічі з Джимом» туркені Едже Гер — про 85-річного Джима Гейнса, американця, який більшу частину свого життя прожив у Європі (Британія й Франція), створюючи свій світ, до якого долучилися і долучаються сотні й тисячі людей.
Сам герой стрічки прибув до Одеси, і бесіда з ним по закінченні фільму явила фейєрверк позитивних (навіть суперпозитивних!) емоцій.
Особливе місце на Одеському фестивалі вже чималу кількість років займає секція кіноіндустрії — Film I—dustry Office. Тут обговорюються найважливіші питання розвитку кіно у всіх його сучасних проявах, тут проводяться конкурси проектів, які перебувають як на початкових, так і на завершальних стадіях свого розвитку. Однією з центральних подій стала панель «Світові тренди в креативних індустріях», за участі оскароносного американського режисера, сценариста та продюсера Білла Ґуттентаґа.
Серед переможців пітчингу грузинська драма Pa—optico—, проект Валентина Васяновича «Відблиск», трагікомедія «Перше вересня» Романа Бондарчука та «Ля Палісіада» Філіпа Сотниченка. Не дивно, адже це найцікавіші наші режисери, майбутнє українського кіно. Власне, це одна з традицій Одеського міжнародного — працювати на майбутнє.
