Особливий погляд
У міжнародному конкурсі МОКФ-2019 кращою поки що, на мій погляд, є українська картина «Додому» Нарімана Алієва. Фільм, який уже отримав визнання — самим фактом запрошення від Каннського кінофестивалю (програма «Особливий погляд», друга за значимістю на цьому світовому кіночемпіонаті). 28-річний Алієв — кримський татарин, «Додому» є його повнометражним дебютом, до того він зняв кілька короткометражних стрічок.
Фільм реалізовано в одному з найтрадиційніших жанрів — роуд-муві. Це коли герой (чи герої) пересуваються в просторі, а з тим разом незрідка і в часі, в історії. Пізнаючи себе, себе і свій народ, скажімо.
Картина починається з того, що Мустафа (Ахтем Сеітаблаєв) забирає тіло свого старшого сина з київського моргу. Син загинув, поклав голову в зоні АТО, на Донбасі. Батько вирішив поховати його на батьківщині, в Криму. Оповідь підкреслено реалістична — з великою кількістю подробиць, деталей, жодна з яких не претендує на якесь вивищення, символізацію. Хоча міг, міг молодий режисер «крутонути» у бік красивих метафор, а чи біблійних асоціацій. Вони коли й виникають, то з причин іншого порядку — саме життя тут промовляє до нас глибинними сенсами.
Мустафа бере із собою в дорогу молодшого сина Аліма (Ремзі Білялов), київського студента. Доволі швидко з’ясовується: батько незадоволений тим, що обидва сини полишили звичний для кримських татар, для Мустафи, спосіб життя й отаборились у великому місті. Він вривається в квартиру молодої жінки, з якою загиблий син перебував у шлюбних відносинах, і демонстративно забирає Коран. Аліму він оголошує: той мусить повернутись до Криму, до традицій, до коріння свого роду і народу. В цій точці й розташовано проблемний вузол: повертатись треба, тільки як, у який спосіб? І до якого саме життя?
Фільм Нарімана Алієва виходить в український прокат 7 листопада. Не буду, звісно, переповідати фабулу стрічки. Скажу тільки: рекомендую її подивитись усім українцям. Вона напрочуд емоційна. Я дивився її крізь вологу завісу сліз, які набігали, одна по одній. Так шкода цих людей: і батька, що втрачає рідний ґрунт під ногами; і синів; зрештою, і нас, українців, яким так важко, упродовж століть і десятиліть, повертатись до себе, додому.
На пресконференції режисер розповів, що Ахтем Сеітаблаєв сам покликався зіграти цю роль. Бо, як пояснив сам актор, тут стільки близького і болючого матеріалу. Скажімо, його стосунки з батьком у чомусь схожі на ті, якими вони виглядають у фільмі. Батьки прагнуть зберегти традиції, зберегти свій маленький народ — незрідка через жорсткий контроль над дітьми. А ті живуть вже в іншому світі і в інших вимірах...
Можливо, це краща на сьогодні роль Сеітаблаєва. За мінімуму зовнішніх проявів — максимальна внутрішня напруга. А головне — це справді заражає високими й водночас земними емоціями.
Як купити Місяць?
Серед інших стрічок міжнародного конкурсу відзначу фільм «Сиротинець» афганської режисерки Шахрбану Садат. Попри скромність, власне, мистецьких завдань, картина дає цікавий зріз життя афганців на рубежі 1980-90-х років. 15-річний Кодрат потрапляє у дитбудинок, де виховний процес вочевидь зорієнтований на радянські методи. Вихованців навіть до Москви везуть, аби перейнялись духом великих комуністичних ідей. І дітям подобається, чого там, справді. Та потім приходять моджахеди, вбивають педагога, який напевно що чистив себе під образом нашого Антона Макаренка. І що лишається? Утопити свій внутрішній світ у вимірах Болівудських образів і сенсів життя... Бо ж підліток Кодрат понад усе любить дивитись болівудські стрічки, таким є тут зворушливий синефільський мотив.
А от італієць Паоло Дзукка у фільмі «Чоловік, який купив місяць» досліджує особливості національного менталітету на свій копил. Режисер живе між Сардинією і Римом, — сказано у фестивальній анотації. Тож і вирішив з’ясувати, що воно таке, от се острівне й автономне життя (Сардинія, звідки родом, має автономний статус). У фільмі на острів делегується агент з Північної Італії (Яколо Куллін) із завданням вирахувати, хто саме купив Місяць... Карколомні й доволі смішні пригоди, образ сардинійців, які тримаються поки що звичних поглядів на життя і навіть Всесвіт, із Місяцем включно...
Прагне стабільності життя і герой стрічки «Східняк» (національна конкурсна програма) молодого режисера, а власне дебютанта Андрія Іванюка (він чомусь побажав, аби у титрах його прописали як Енді Іва). Цього героя звуть Бородою, він є бійцем української армії. Сам родом з Донбасу, який вважає споконвічною українською територією, відтак його належить захищати від зайд. Що Борода і робить.
У головній ролі феноменальний Богдан Бенюк. І знову роуд-муві — бо ж історія розвивається головним чином під час поїздки Бороди й Режисера (так прозивається другий персонаж, якого зіграв Анатолій Макксимюк) по командира взводу. Перед нами Донбас — поруйнований як іззовні, так і зсередини, в душах людських. Скажімо, невеличка, але точно зіграна Катериною Степанковою роль жінки, яка уперто тримається законів мирного життя.
Що виводить із себе Бороду: військове життя заформалізовано, високі воєнні чини живуть своїм окремішним життям. Тільки як з цим боротись? Самою лишень риторикою, згуками й емоційними викидами навряд чи допоможеш.
«Східняк» має поширений серед дебютантів недолік — надмірний хронометраж. Десь посередині стрічка відчутно просідає, режисер полишає Бенюка сам на сам із фільмовими реаліями. Великий актор — він і є великий актор, але ж хочеться, аби й режисер активніше включався.
Усі на місці — і класики, і дебютанти
Повчитися є в кого. У класика, британця Кена Лоуча, скажімо. У фестивальній програмі «Гала-прем’єри» показали останню стрічку 83-річного режисера «Вас не було на місці» (в оригіналі Sorry we missed you, тобто «Вибач, ми так скучали за тобою»), яка нещодавно виборювала найвищі нагороди на Каннському фестивалі. Герой фільму Рікі (Кріс Гітчен) найнявся на роботу в компанію, яка займається доставкою поштових відправлень (щось на кшталт нашої «Нової пошти»). Хлопця беруть в команду. Відтак він дістає можливості добре заробити (а це важливо — сім’я героя досі навіть власного житла не має).
Водночас у головного героя вмикається режим підвищеної відповідальності за власну роботу. Та доволі швидко з’ясовується, що тут — режим роботи невільника на галерах. Бо прав у тебе жодних. І тільки сім’я може порятувати тебе, утримати на плаву. Щемливий, до сліз, фінал стрічки — коли родина, навіть підліток-син, який заходився було розгойдувати сімейний кораблик, огортають Рікі теплом і любов’ю... І це не зруйнований Донбас, це Британія, в якій, виявляється, так некомфортно, а іноді й просто страшно жити.
У рамках Одеського фестивалю працює і така важлива секція, як Індустріальний фільмовий офіс (Film Industry Office). Цей майданчик територіально розташовувався в готелі «Лондонська» і став місцем спілкування тих, чиїм покликанням є кіноіндустрія. Вона, як відомо, довго занепадала в Україні — так, що зійшла, було, на пси, і тепер поволі відроджується. Тому на часі — дискусії щодо напрямків розвитку кіно, яке в сучасному світі так стрімко модернізується, і пітчинги, вони ж конкурси проектів, де суддями є зарубіжні фахівці, що забезпечують магічний погляд іззовні. І майже інструктивні зустрічі з фахівцями різних напрямів — про те, до прикладу, як знайти потрібний фонд для фінансування проектів, чи дістатись якогось фестивального берега...
Скажімо, один із заходів був присвячений програмі ЄС «Креативна Європа», яка фінансує найрізноманітніші проекети — і кіноосвіту, і підтримку фільмів, і кінофестивалі, і тренінги, і доступ до ринків... Представники Болгарії, Словенії, Угорщини, Молдови поділилися своїми знаннями.
Звісно, що особливий інтерес викликали пітчинги. В них взяли участь як метри (сам Роман Балаян представив свій новий фільм «Ми тут... Ми поруч» — у пітчингу проектів, що перебувають на завершальній стадії виробництва), так і молоді режисери.
Серед найцікавіших, на мій погляд, — «_044» Никона Романченка, «Відблиск» Валентина Васяновича (його остання стрічка «Атлантида» нині в очікуванні найбільших світових кінофорумів), «Кого ти більше любиш?» Антоніни Ноябрьової, «Лія Палісіада» Валерії Сочивець і Філіпа Сотниченка, «Наші груди — наша зброя: Історія руху Фемен» Дарини Жук, «Перше вересня» Романа Бондарчука (нагадаю, останній фільм 37-річного режисера «Вулкан» цьогоріч отримав Шевченківську премію), «Ти — космос» Павла Острікова, «Утопія» Юрія Речинського... Усе це дуже перспективні кінематографісти, сьогоднішній і завтрашній день українського кіно.
Одеський кінофестиваль завершить свою роботу в суботу, 20 липня.
