72-річна Людмила Юкальчук з Полтави рятує кинутих напризволяще тварин і птахів

— Через собак свого часу змушена була поміняти чотирикімнатну квартиру на будинок, — розповідає Людмила Миколаївна. — І тоді всі пси були підібрані, а загалом у різні часи їх нараховувалося і 12, і 15. Дуже важко було їх усіх тримати на четвертому поверсі. Тричі на день доводилося виводити гуляти. Під’їзд у будинку прибирала тільки я. І всі співмешканці дуже добре до мене ставилися. Особливо стали поважати після одного випадку, коли квартиру на другому поверсі мало не пограбували злодії (там мешкала жіночка, котра переїхала з Далекого Сходу, працювала директором ресторану, відтак усі знали, що вона заможна). Так от, злодюжки вже зламали двері, а я якраз випустила на прогулянку двох догів і трьох коллі, тож любителі легкої наживи з матюками кинулися навтьоки. І тільки пізніше прибули правоохоронці.

 

Раніше, ділиться своїми спостереженнями співрозмовниця, якщо домашні улюбленці губилися, люди їх шукали — не раз було таке, що підібраних нею тварин забирали їхні власники. Проте останнім часом жінка не може пригадати подібного випадку. 

 

— От у мене прекрасна молода вівчарка, — показує Людмила Миколаївна. — Буквально місяць тому знайшла її у провулку Кооперативний біля магазину м’ясокомбінату — худу, голодну. Оскільки в мене й так ціла зграя собак, зателефонувала волонтерам однієї із зоозахисних організацій. Ті відповіли, що притулок і так переповнений і тварин їм уже ніде тримати.

 

Відтак змушена була забрати пса додому, дала оголошення — ніхто не відгукнувся. Тепер у мене дві вівчарки. Одну якось прилаштувала до нібито серйозної жіночки, так вона за півтора місяця її чотири рази губила. Тож я вибачилася й забрала назад. Із кожним моїм вихованцем пов’язана якась історія. Дворняжку Ніку, яка, як бачите, увесь час ходить слідом за мною, разом із двома іншими цуценятами знайшла в коробці на мосту. Усе було розраховано так, щоб цуцики, вилізши з коробки, одразу ж булькнули у воду. Люди ж у нас «добрі».

 

Домашніх тварин усе частіше й підкидають. Восени сусідка (у грудні її не стало) знайшла у своєму дворі трьох дворняжок, я забрала їх до себе. Якось на Новий рік мені підкинули одразу 11 собачат (оце такий був новорічний сюрприз), а буквально тиждень тому — оце руде кошеня. Гарне таке кошеня. Проситиму зоозахисну організацію «Право на життя» допомогти знайти йому дім. У мене ж уже вік (восьмий десяток розміняла). Розумієте?

 

Пухнасте руде кошеня дрімає на сонечку, примостившись у гамаку. Навколо ж розгулюють «пухнастики» різних відтінків і порід. Є навіть безшерстий сфінкс на кличку Боня, також підібраний. Щодо собак пані Людмила попереджає: «Не бійтеся, вони не кусаються, тільки стрибають — можуть хіба що одяг забруднити. До речі, собаки з котами й лелеками живуть напрочуд мирно. Сама тільки новенька Лінда спершу виявляла до птахів певну цікавість, проте згодом зрозуміла, що в нас ніхто нікого не займає».

 

— А як у вашому обійсті з’явилися лелеки? — цікавлюся.

 

Людмила Юкальчук пригадує, що першого птаха знайшла наприкінці листопада шість років тому біля полтавської митниці. Побачивши його, була просто вражена, адже родичі птаха вже давно відлетіли у вирій. Як виявилося, лелека не міг літати.

 

— Я його підібрала. Перезимував він у мене в будинку на другому поверсі, навесні ж зробила для нього вольєр із невеличкою водоймою. А п’ять років тому випадково потрапила до Крутого Берега — північно-східної околиці Полтави. Неподалік зупинки громадського транспорту збирала шовковицю. Раптом бачу: стоїть лелека зі зламаним крилом. Підібрала і його — так у мене їх стало двоє, — продовжує розповідь Людмила Миколаївна.

 

А троє вже величеньких лелеченят у неї з’явилися зовсім недавно. Як виявилося, десь під Диканькою буря знесла лелече гніздо, пташенята впали на землю, і батьки до них більше не повернулися. Оскільки про жінку, котра звалила на себе нелегку ношу  догляду за безпритульними тваринами, вже багато хто знає, Людмилі Миколаївні зателефонували й попросили забрати пташенят.

 

— Приїхала на автівці сім’я з двома дітьми. Ознайомившись з умовами, в яких перебувають мої лелеки, нові знайомі згодом привезли пташенят, лишивши 2 тисячі гривень на їхнє харчування.

 

Лелеченята ростуть, ненажери хіба ж такі — з’їдають два кілограми риби на день. Проте я виявила, що в одного з них зламана лапка,— бідкається жінка. — Тож помістила його окремо від інших. А тепер збираюся понести до ветеринарної клініки на вулиці Південній, 4, послугами якої користуюся вже понад 20 років. Там є хороший ветлікар Максим Анатолійович (прізвища, на жаль, не знаю), він має от-от приїхати, і його вже повідомили про те, що є такий клієнт зі зламаною лапкою.

Дізнавшись, що Людмила Юкальчук була торговельним працівником і з травня цього року отримує пенсію в розмірі 1 тис. 666 гривень (а до цього отримувала взагалі 1,5 тисячі), дивуюся, як же вона, маючи у своєму розпорядженні такі мізерні кошти, примудряється прогодовувати своїх численних підопічних. Любителька тварин пояснює, що раніше, коли ціни на продукти були значно нижчими, це не становило великої проблеми.

 

— Раніше було легше: кілограм бичків коштував сім гривень, а нині — 34. Кілограм крупи можна було придбати за три гривні, а зараз — за дев’ять (причому купую найдешевшу — на круподерні), — порівнює Людмила Миколаївна. — 30-кілограмовий мішок крупи на тій же круподерні (на зиму закуповую одразу 15—20 мішків) коштує 185 гривень, а на день варю її щонайменше п’ять кілограмів. Оскільки природний газ нині також дорогий, то й витрати його влітають у добру копієчку. Тому, відверто кажучи, не відмовлюся від будь-якої допомоги.

 

Бо вона мені не зайва. Цього року пішли із життя стара алабаїха і хвора на саркому лабрадориха (остання помирала дуже тяжко, я навіть ночувала з нею у дворі), але натомість, як уже говорила, з’явилися дві вівчарки — це також собаки, які вимагають багато їжі. Як досі знаходила вихід із ситуації? Мала власний автомобіль, то продала його — уже й проїли. У тепличці вирощувала кімнатні рослини і продавала — раніше люди охочіше їх купували.

 

Проте цієї зими тепличка не витримала товщі снігу й завалилася. Оце нещодавно дві останні сансевієрії продала. Влаштувалася було працювати на половину ставки у шкільній їдальні — у підсумку щодня мала 1,5—2 відра харчових відходів (отоді мої підопічні розкошували). Проте так тривало недовго, бо у школі помінялося керівництво, і нова директорка сама поклала око на недоїдки, відтак я змушена була звідти піти.

 

Лише двічі від безвиході зверталася по допомогу до волонтерів, які возять прострочені продукти до полтавських притулків для бездомних тварин, однак ті пояснили, що зв’язані умовами договорів із великими магазинами. А був же час, коли я працювала у м’ясному кооперативі й на власному автомобілі відрами відвозила відходи до Центру захисту живої природи «Юний європеєць». Загалом дуже давно допомагаю виживати тваринам, бо їм доводиться вкрай нелегко в нашому жорстокому світі.

 

Пані Людмила не може зрозуміти торговців, котрі тримають високу ціну на продукти доти, аж поки ті не зіпсуються: «За кордоном за три дні до завершення терміну придатності ціну на харчові продукти знижують наполовину, останнього ж дня товар коштує 20 відсотків від первинної вартості. А в нас практично нічого не переоцінюють. Поїдьте й подивіться, скільки прострочених продуктів викидають на Макухівському сміттєзвалищі. Там безпритульні собаки не їдять моєї каші — це вже перевірено. А чому б не переоцінити такий товар і не продати за копійки? Можливо, когось із малозабезпечених він якраз і виручив би».

 

Допомагає ж Людмилі Миколаївні, за її словами, тільки близьке оточення. От, скажімо, сусіди, котрі брали в неї й собаку, і двох кішок, за можливості підкидають пару сотень гривень. Буває, добрі знайомі привозять то овочі, то кістки для собак — хто що може. І молода сім’я, котра доставила лелеченят, пообіцяла, що підтримуватиме матеріально й надалі. Але таких, зізнається жінка, небагато. Запитую в пані Людмили, чи можу написати, що вона згодна віддати тварин, яких прихистила, у добрі руки.

 

— Тільки ж якщо справді в добрі, — наголошує вона. — Що стосується прилаштування моїх підопічних, то тут я дуже важка людина. Бо не довіряю співгромадянам. А як можна їм довіряти після того, як вони викидають домашніх тварин на вулицю? Що й казати, люди бувають безжалісними щодо братів наших менших. Тож, коли віддаю собаку чи кота, деякий час спостерігаю, як за ними доглядають. Якщо бачу, що люди надійні, лишаю їх у спокої. Якщо ж помічаю, що щось не так, рішуче забираю тварину. Якось жінка з райцентру Карлівка (до речі, вчителька) взяла в мене ротвейлера, бо її син від першого шлюбу дуже хотів мати собаку. Через якийсь час я навідалася до них — і замість свого Блека побачила саму шкіру й кістки. Пса посадили на ланцюг за будинком і, схоже, забули про нього.

 

Я приїхала з кашею, тож нагодувала його і... забрала із собою. Та жінка, аби мені перешкодити, викликала свого першого чоловіка, підняла на ноги чи не половину населеного пункту, мене навіть до потяга не пускали, але я все ж таки сіла у вагон. Після того Блек прожив лише місяць... Був випадок, коли я віддала лайку мешканцям одного з будинків на вулиці Пушкіна в Полтаві. Потім прийшла, побачила, в яких жахливих умовах вона перебуває, повернула гроші, які ті люди дали мені на крупу, й забрала собаку. Одній жіночці віддала пса, а вона у травні померла, тож і цього разу змушена була повернути його на своє обійстя. Розумієте, я відповідаю за цих тварин. От у мене просили вівчарку в Харків,  не віддала її тільки тому, що не зможу туди з’їздити й проконтролювати.

 

Нині головне, за словами небайдужої полтавки, — «підняти на лапи» лелеченя зі зламаною кінцівкою (до речі, за послуги ветеринарної клініки жінка також завжди платить, скільки може). А потім треба думати, куди б прилаштувати птахів.

 

— До мене приїжджав керівник готельно-ресторанного комплексу «Глухомань», що біля села Нижні Млини неподалік від Полтави, готовий був забрати птахів, але я не віддала, бо переконана: там, де є бізнес, немає нічого святого. Збираюся мотнутися на Харківщину — в екопарк Фельдмана, щоб подивитися, в яких умовах живуть його мешканці. Якщо і з екопарком нічого не вийде, маю запасний варіант — думаю звернутися до Всесвітнього товариства захисту тварин, — ділиться планами Людмила Юкальчук.

 

— Я б сказала, що тварини кращі за багатьох двоногих створінь. Бо вони вже приходять у світ із любов’ю до нас. А нам потрібно все життя вчитися любити, — розмірковує далі пані Людмила. — Декому ж, щоб навчитися любити когось, окрім себе, і цілого життя не вистачить.