На кінофестивалі в Одесі змагаються фільми з Ахтемом Сеітаблаєвим, Богданом Бенюком й Ірмою Вітовською

Судіть самі. У фестивальній програмі є велика міжнародна конкурсна програма (до речі, переможець якої визначається глядацьким голосуванням), і в ній обов’язково є українська картина. Цьогоріч це фільм «Додому» Нарімана Алієва, стрічка, яка вже встигла побувати в Каннах. Ахтем Сеітаблаєв грає батька, кримського татарина, який втрачає сина, що загинув у бою на Донбасі. Він вирішує поховати його у Криму...

Йдемо далі. Маємо ще конкурс повнометражних фільмів і доволі цікавий ряд картин. На перегляд яких, до речі, не так просто потрапити. Хотів я, скажімо, узяти квиток (а це тільки через інтернет) на стрічку «U311 «Черкаси» Тимура Ященка — однак ніц, немає жодного, і це за кілька днів до показу. Матеріал фільму — історія корабля, що 2014-го потрапляє в російську пастку, однак не здається. Це перша повнометражна стрічка режисера, який навчався професії у Стокгольмі, потому закінчив кіношколу у Лодзі...

Ще один учасник національного конкурсу повнометражних стрічок — «Східняк» 32-річного дебютанта Андрія Іванюка з Богданом Бенюком у головній ролі. І знову війна на українському сході. Один день із життя військовослужбовців. «Це не тільки отримання унікального життєвого досвіду, а й своєрідний культурний обмін різних соціальних прошарків і ментальностей»,— так анонсують картину її автори. 

А ще у тому ж конкурсі соціальні драми «Тато — мамин брат» Вадима Ількова (богемний співак і художник опиняється у незвичній для себе життєвій ролі) і «Панорама» Юрія Шилова (героя стрічки відправляють на пенсію, й одразу виникає чимало досі незнаних проблем). 

У мистецтві реалізує себе і центральний персонаж фільму «Мої думки тихі» Антоніо Лукача. Вадим — молодий композитор і звукорежисер, він полює за звуками і згуками життя. У цьому полюванні в нього виникає несподіваний партнер — мама, яку грає Ірма Вітовська. Режисер уже перемагав в Одесі дуже цікавим короткометражним фільмом «У Манчестері йшов дощ», напевно змагатиметься за перемогу й нині. 

Прикметною особливістю презентованих у конкурсі фільмів є увага їхніх авторів до сучасного життя. Нове покоління режисерів має смак до вивчення самих себе (не випадково ж серед персонажів стільки митців за професією), до складних рефлексій і аналітики. Що ж, може тим самим і наше спільне життя почне змінюватися, а то іноді враження, що совітські моделі й установки ну ніяк не хочуть полишати нас. Це відчуття употужнилось нині, коли поповзом пішли у наступ медведчуки і бойки, бійці за «свєтлоє прошлоє». 

 

Цікавим обіцяє стати, і це вже традиційно, національний конкурс короткометражних фільмів. Серед найочікуваніших стрічок — «Знебарвлена» Марини Степанської, «Int. Kitchen. Night» (такою є оригінальна назва) Аркадія Непиталюка, «Різдвяні історії» Валерії Сочивець та Філіпа Сотниченка.

На відкритті фестивалю (уже традиційно його прийняв Одеський театр опери і балету) відзначили одразу два ювілеї — 10-ліття самого фестивалю і 100-річчя Одеської кіностудії. А ще показали фільм «Прекрасна епоха» 39-річного французького режисера Ніколя Бедоса. Така модна нині гра з часом... Герой пірнає в минуле, точніше — намагається його реконструювати. Фільм, головним чином у першій його половині, надто перевантажений діалогами, події розвиваються аж надто стрімко. Потому все уповільнюється, аж до добре прорахованого фіналу. Прикрасою картини є участь у ній зірок — Фанні Ардан, Даніеля Отея, Гійома Кане.

У міжнародній конкурсній програмі найцікавішим поки що видається фільм данійської режисерки Май Ель-Тухі. Дві країни серед виробників стрічки — Данія й Швеція, а відтак не дивною є присутність духу Інгмара Бергмана. Бо ж «криком і пошепки» оповідається історія кризи сім’ї. Анне (Трюне Дюрхольм) і Петер (Магнус Креппер) живуть у щасливому і, на вигляд, гармонійному шлюбі, в якому секс займає цілком достойне місце. Двоє дочок, улюблена робота. Аж раптом приїздить Густав (молодий шведський актор Густав Лінд був гостем фестивалю), син Петера від першого шлюбу...

Приїздить і потроху вмонтовується у нове для нього сімейне життя. Одначе контакт Густава з батьком має хворобливий характер, синові важко вибачити зраду, попри те, що їй уже чимало років. І тоді до справи береться Анне, чиєю професією і є важкі, соціально невлаштовані діти. Береться так, що, зрештою, спокушає Густава, між ними починається роман, чиї сексподробиці подаються на екрані. Зрештою, стає зрозумілим: Анна зачала складну комбінацію, у фіналі якої скомпрометований Густав має залишити їхнє сімейне гніздо. Хоча й вона, соціальна режисерка, не може прорахувати все... 

Традиційною родзинкою Одеського фестивалю є суботній показ фільму (як правило старого, німого, у супроводі великого оркестру) на Потьомкінських сходах. Цього разу — американська картина «Козаки» 1928 року, режисерів Джорджа В. Гілла та Клеренса Брауна. Історія сина козацького отамана Лукашки (Джон Гілберт), який — за відомою казковою схемою — спершу відсиджується «в тилу», а вже потім заходжується бити ворогів (а це турки головним чином) на повну. Одначе поки він виявляє нехіть до бойових походів і змагань, у нього проблеми з коханою дівчиною Мар’яною. 

Ті проблеми посилюються з появою посланця московського царя, який повідомляє, по-перше, що цар милостиво бере всіх козаків під свій, сказати б, «патронат», а по-друге, всіляко заохочує до змішаних шлюбів й відтак збагачення московської крові. Я одразу ж почав шукати тут сучасних алюзій — й одразу ж знайшов: ті самі бойки-медведчуки з об’явою милостей московського царя-батюшки. Добрий він, батюшка той, особливо ж до козаків. І до дівчат наших — он уже Мар’яну готові забрати до Москви. Добре, що Лукашка отямлюється й відбирає кохану дівчину, усе добре закінчується... 

У картині багато українських танців і співів, які й озвучив Одеський симфонічний оркестр. Керував ним американський композитор і диригент Роберт Ісраел. Він повідомив публіці, що 130 років тому його дід, звісно що одесит, почимчикував до Гамерики. Відомо надто, що Гамерика без одеситів ніяк би не відбулася — таки да, й один із нащадків цю історію й проілюстрував. 

Особливою популярністю користується фестивальна секція «Фестиваль фестивалів». Тут презентовано переможців найбільших світових кінофорумів 2019-го — «Паразити» корейця Пан Джун Хо («Золота пальма» Канн), «Синоніми» ізраїльтянина Надава Лапіда («Золотий ведмідь» Берлінського фестивалю), «Між двома водами» іспанця Ісака Лакуести (переможець фестивалю в Локарно)...

Серед них і фільм «Біль і слава» класика, іспанця Педро Альмадовара (виконавець головної ролі Антоніо Бандерас отримав у Каннах приз за кращу чоловічу роль). Прийнято вважати, що 68-річний Альмадовар поступово втрачає форму, повторюється — ну, з режисерами таке трапляється, коли їм за шістдесят. 

Перше враження — що й тут будуть повтори. Така знайома (перша асоціація, звісно, класичне феллініївське «8 1/2») історія кризи режисера. Бандерас справді грає літнього кінорежисера і сценариста, який зробив чимало фільмів,що стали славою іспанського кіно. Нині ж він у певній прострації — ще й тому, що пішла з життя його мати. До того ж, пристав на важкі наркотики, до того ж, постійний головний біль...

Доволі швидко відчуття вторинності історії зникає. Хоча б тому, що воно витісняється іншим — усе оповідане є автентичним, виростає з життя, фантазій і снів самого автора. Є тут дитинство, де мама (Пенелопа Крус) утворює життєдайний центр, в якому й зароджується душа художника, Сальвадора Мальо. Є сучасне життя, яке наробило стільки дірок у самому режисерові. А тут реставрують його старий фільм «Смак» і запрошують на показ до фільмового архіву. Сальвадор знаходить виконавця ролі у тій стрічці, Альберта Креспо (Ас’єр Есендіа), і вони разом подумки, фантазійно, повертаються в часи молодості, наповненої хуліганськими викликами традиційній моралі та естетиці. А ще Альберт читає мемуарний текст Сальвадора і ставить моновиставу за її мотивами. 

І тут повертається ще один сюжет, пов’язаний з любовним романом замолоду. З того минулого зринає коханець, і вони зустрічаються, аби коротко пригадати чар тих стосунків. У підсумку, творчий імпульс повертається до Сальвадора — він пише сценарій, який — на наших очах, у фіналі — починає перетворюватись на фільм. 

Таке собі освідчення Альмодовара в любові — до життя і кіно, яке, власне, і є тим життям. Фільм, до речі, невдовзі, виходить в український прокат. 

А фестиваль в Одесі триває — до наступної суботи.