Лохвицька ОТГ: як працює одна з найкращих об'єднаних громад України

Райцентр Лохвиця має багату історію. Це й не дивно, адже наступного року відзначатиме своє 700-ліття. До цієї дати Національний банк України збирається випустити пам’ятну монету номіналом 5 гривень із написом «700 років першої писемної згадки про місто Лохвицю». Поміж старовинних будівель у місті збереглася навіть синагога, побудована в ХІХ — на початку ХХ століття на кошти відомого місцевого підприємця й мецената Евеля Дунаєвського. Нині вона належить до комунальної власності громади. От тільки що з нею робити, в Лохвицькій міській раді достеменно не знають.

 

— Обійнявши посаду міського голови у 2015 році, я дуже швидко зрозумів, що потрібно об’єднуватися, бо лише за цієї умови можливий якийсь розвиток, — розповідає 47-річний голова Лохвицької ОТГ Віктор Радько. — Так почалися перемовини з 11 сільськими радами нашого району. На жаль, згоду дала тільки одна з них — Васильківська. 

 

— А чому інші не побажали об’єднуватися? — цікавлюся. 

 

— Подивіться в декларації сільських голів — і там знайдете відповідь, — радить Віктор Іванович. — Дуже бажає до нас приєднатися Хейлівщинська сільська рада Чорнухинського району, однак, на жаль, не має з територією нашої громади спільної межі. Згідно з опитуванням, і населення сусідніх сільських рад хотіло б приєднатися до Лохвицької ОТГ, але перешкоджають сільські голови й депутати. Думаю, багато хто зрозумів, що реформу децентралізації потрібно завершувати в адміністративний спосіб. Бо це вже вимога людей. 

 

Після об’єднання Лохвицької міської та Васильківської сільської рад найперше, за словами Віктора Радька, провели аналіз бюджету: як витрат, так і доходів. На його основі ухвалили рішення впроваджувати енергоощадні заходи. Адже тільки на енергоносії громада витрачає 5—6 мільйонів гривень на рік. Енергоощадні ж заходи вже на початковому етапі дають змогу зекономити 3—4 мільйони. Ці кошти можна спрямувати на розвиток громади. 

 

 

Торік поряд із приміщенням міської ради збудували пробну котельню, витративши в цілому 450 тисяч гривень. Досі його опалювала київська приватна структура — це не влаштовувало керівництво ОТГ, бо послуга влітала в копієчку. У новій котельні компактний котел працює в автоматизованому режимі на біопаливі — пелетах. Їх поставляли з Київщини, нині ж організовують місцеве виробництво.

 

— Аби обігріти 550 квадратних метрів будівлі міської ради, потрібно десь 120 кілограмів якісних пелетів на добу, — інформує очільник ОТГ. — Із метою економії на вихідні котел виключали. Якщо порівняти з витратами на газове опалення, економія становить приблизно 30 тисяч гривень на місяць. Приємно й те, що вперше в холодну пору року ми працювали в комфортних умовах, бо до цього в кабінетах було холодно. 

 

Отак прийшло розуміння, що цей досвід можна поширити на всі об’єкти соціальної сфери. І нині в ОТГ будують іще 5 таких котелень — у трьох школах та двох дитсадках.

 

— Реформа децентралізації змусила нас рахувати кожну копійку. От у нашій музичній школі працювали сторожі — приходили ввечері й усю ніч солодко спали. Ми ж вирішили обладнати охоронну систему, встановити сигналізацію (зараз ці роботи на завершальній стадії) — це дає економію для бюджету десь 300 тисяч гривень на рік. До обрання міським головою я 10 років у Лохвиці обіймав посаду директора комунального підприємства, тож добре знаю, що до 2015 року бюджету міської ради вистачало лише на виплату заробітних плат, — пригадав Віктор Радько. — Міська рада не мала змоги нічого ні ремонтувати, ні будувати. У 2015 році нарешті з’явилися хоча б якісь кошти. Проте якщо тоді бюджет становив десь 19—20 мільйонів гривень, то нині маємо близько 110 мільйонів (із них власних надходжень — 65—70 мільйонів). Отож стало набагато цікавіше працювати.

 

 

За останні три роки в Лохвиці збудували вісім нових доріг. Нині планують завершити асфальтування окраїн. Бо такий підхід, за якого проводять капітальний ремонт центральних доріг, а люди, котрі живуть на окраїні, 40—50 років його взагалі не бачили, міський голова вважає неправильним. І на сьогодні в райцентрі лишилися тільки дві вулиці, що не мають асфальтного покриття. Загалом в ОТГ розробили програму з будівництва доріг, розраховану на 5 років, і стараються її дотримуватися. Щорічно на підтримання доріг витрачають приблизно 7 мільйонів гривень, однак цього, бідкаються, недостатньо. 

— Із держбюджету на ремонт автошляхів місцевого значення щорічно виділяють значні суми коштів, а в підсумку маємо бездоріжжя. Скажімо, ми до Полтави їздимо через Пирятин, хоч цей шлях на 30 кілометрів довший. Найкоротша дорога через Миргород, але ж до нього доїхати просто неможливо — там узагалі «екстрим». При цьому ми не маємо права ось такі вбиті дороги ремонтувати, — бідкається Віктор Радько. — Із цією проблемою зверталися не до одного уряду — просили передати нам не лише дороги місцевого значення, а й кошти, передбачені державою на їх ремонт. Бо якщо торік на ремонт доріг місцевого значення із держбюджету виділили 660 мільйонів гривень, то в нашій ОТГ вдалося відремонтувати лише невеличку ділянку автошляху (сума витрат — 3 мільйони гривень), та й то завдяки спритності керівництва, яке встигло підготувати документацію. Нинішнього ж року наші дороги взагалі не потрапили до переліку автошляхів, що потребують ремонту, бо його затверджує комітет Верховної Ради. А люди звертаються із претензіями до нас. Я вважаю: на території ОТГ має бути один власник як доріг, так і іншої соціальної інфраструктури. І якби нам передали автошляхи місцевого значення, підкріпивши фінансуванням на їхній ремонт, за моїми підрахунками, через 5—6 років у нас скрізь було б нове асфальтне покриття. 

 

Далі знайомимося з місцевим КП «Лохвиця-сервіс». Його директор Сергій Турчин говорить, що, коли обійняв цю посаду в 2016 році, підприємство мало всього 9 одиниць техніки, причому два транспортні засоби зовсім не працювали. І от тільки за рік автопарк поповнився на сміттєвоз, асенізаційну машину, екскаватор, причіп до трактора, незамінний для служби благоустрою автомобіль «Геркулес» на триколісному шасі — загалом придбали техніку на 6,5 мільйона гривень. Та найцікавіше те, що в Лохвицькій ОТГ впровадили індивідуальні контейнери для сміття, які встановлюють у приватних домоволодіннях (тепер за цим досвідом до Лохвиці приїжджають представники інших об’єднаних громад). Контейнери роздають власникам садиб безкоштовно і стверджують, що досі не було жодного випадку їх пошкодження чи крадіжки. 

 

— Я побачив це в Німеччині, де в кожному дворі приватного сектору стоять чотири такі контейнери. Так живе вся Європа. Тож навіщо винаходити велосипед, якщо його вже винайшли? Ми закупили 2 тисячі контейнерів, і тільки 300 з них люди ще не розібрали. Але, думаю, дійде й до того, коли всі без винятку укладатимуть договори на вивезення непотребу, — прогнозує Віктор Іванович. — Іншого шляху просто немає. Плата за цю послугу становить 8,25 гривні на місяць на одного мешканця. Головне те, що послуга є самоокупною. Індивідуальними контейнерами користуються й жителі сіл, що входять до ОТГ, бо, на моє тверде переконання, на периферії люди мають одержувати такі ж послуги, як і в місті. У перспективі у дворах стоятимуть по два контейнери — це даватиме змогу вдома сортувати сміття.

 

Краєвиди Піднебесної.

 

Багато коштів, за словами голови ОТГ, вкладають і в систему водопостачання та водовідведення, внаслідок чого всі відчули поліпшення її якості. Зокрема, дуже великі витрати пов’язані з ремонтом водогонів. Цього року завершують підключення багатоквартирних будинків до централізованої каналізації, якої мешканці не мали 40—50 років (нечистоти з вигрібної ями вивозили автомобілем-асенізатором). 

 

А тепер наш шлях пролягає до села Криниці, що входить до Лохвицької ОТГ. Воно розташоване за шість кілометрів від Лохвиці. Колись тут було потужне садове господарство. 

 

— Потім сталося так, що контрольний пакет акцій викупив неефективний власник — підприємець Юрій Зуб, який тримає в заручниках усе село, оскільки не хоче передавати будівлі Будинку культури, школи, інші об’єкти інфраструктури на баланс ОТГ, — окреслює проблему міський голова. — У підсумку всі ці приміщення стоять закритими.

 

Раніше й сільський ФАП був у приміщенні школи, що належить Юрію Петровичу. Коли школу закрили, його перестали опалювати. Таким чином, постало питання про існування пункту першої невідкладної медичної допомоги. 

 

— Лишити село, де проживає 400 осіб, без ФАПу ми просто не могли. Єдине ж приміщення, яке мали в Криниці, — це чотирикімнатна квартира у двоповерховому будинку. От і вирішили переобладнати її на фельд­шерсько-акушерський пункт — повністю за бюджетні кошти міської ради. Вартість ремонту сягнула 400 тисяч гривень, — повідомив Віктор Радько.

 

Немає лиха без добра. Завідувачка ФАПу Наталія Рубашенко говорить, що на новому місці навіть краще. Адже фельд­шерсько-акушерський пункт тепер у центрі села, а це зручніше як для його відвідувачів, так і для самої Наталії Вікторівни, яка не лише приймає пацієнтів у своєму кабінеті, а й ходить на виклики. У відповідь на запитання, чи має у своєму розпорядженні якийсь транспорт, завідувачка ФАПу сміється: «У селі транспорт один — велосипед». 

 

— Напишіть і про мене, — просить молодший медичний працівник (а по-простому санітарка) Марія Рубашенко. — Я на це заслужила, адже 1 вересня виповниться 40 років, як працюю у Криничанському ФАПі (за цей час змінилося 18 медсестер). Починала із зарплати в 52 гривні. Нині маю половину мінімальної ставки, попри це працювала б і далі, але нещодавно отримала повідомлення про скорочення у зв’язку з реформою медицини. Це дуже сумно, адже медсестрі буде важко самій і надавати медичну допомогу, і вести господарство.

 

Віктор Радько пояснює, що у зв’язку з пілотним проектом із реформи медицини, що стартував на Полтавщині, з держбюджету на утримання лікувальних закладів почало надходити значно менше коштів. Таке враження, підозрює, що нагорі всі витрати хочуть перекласти на місцевий бюджет. Журналісти зауважили, що пілотним проектом якраз і передбачено співфінансування з місцевого бюджету. «Я розумію, що передбачено, — парирував Віктор Іванович, — але ми змушені закривати важливі програми й натомість утримувати ту ж районну лікарню».

 

В об’єднаній громаді думають про майбутнє, а тому активно розвивають сферу освіти. За словами Віктора Івановича, коли створили ОТГ, з’явилася можливість оперативно розв’язувати проблеми навчальних закладів. Аби продемонструвати досягнення, журналістам влаштовують екскурсію до опорного навчального закладу — Лохвицької гімназії №1, що входить до 15 кращих шкіл Полтавщини. Її директорка Наталія Лисенко зазначає, що будівлі гімназії 30 років і за весь цей час у ній нічого не ремонтували. За останній рік зміни відчули як учителі, так і учні: зроблено скатний дах, замінено всі вікна та двері, відремонтовано актову залу. 

 

 

— Ми були просто вражені тим, що маємо кошти на поточні витрати й можемо придбати найнеобхідніше, — зізнається Наталія Іванівна. — Бо досі роками жили (не побоюся цього сказати) на батьківські та вчительські гроші. Зараз узагалі відмовилися від внесків батьків. Минулоріч і ремонт класних кімнат робили винятково за кошт міської ради. Та найбільшим подарунком для нас стала оця актова зала, на її ремонт витратили 200 тисяч гривень і ще 130 тисяч — на закупівлю стільців. Тепер колективу гімназії (а це понад 700 учнів та 70 учителів) є де збиратися. Нині ведеться ремонт приміщення бібліотеки — оскільки там протікав дах, її тимчасово перемістили до спортзалу, проте оте «тимчасово» розтягнулося на цілих 15 років. Далі — у дворі гімназії зроблено футбольний майданчик зі штучним покриттям. Поряд із ним невдовзі з’явиться й універсальний спортивний майданчик. Розробляється проект капітального ремонту їдальні. Найближчим часом розпочнемо й ремонт усіх 9 туалетів. А найголовніше — у нас буде власна котельня, на неї вже також виготовляють проектну документацію. Коротко кажучи, тепер ми постійно відчуваємо підтримку, і нам навіть не віриться, що плани, які не виконувалися десятиріччями, тепер активно втілюються в життя.

 

Очільник ОТГ вважає, що всім закладам потрібно надати більше повноважень, аби їхнє керівництво брало на себе відповідальність за все, що тут відбувається. Тому в міськраді розглядають питання про те, щоб гімназія мала свою бухгалтерію і її директор керувала бюджетом. Віктор Радько мріє й про те, щоб ось такі спортивні майданчики, як у гімназії № 1, були в усіх школах об’єднаної громади. Уже наступного тижня один із них почнуть будувати в Лохвицькій загальноосвітній школі № 3, нині там косять траву.

 

Лохвиця — велосипедна столиця України. Тож цілком логічно, що в загальноосвітній школі № 2 з’явилася крита велостоянка. Усе завдяки тому, що минулого року взяли участь у проекті «Велосипедом до школи» й виграли. Директор школи Олеся Солохіна пригадує, що раніше велосипеди стояли на шкільному подвір’ї під усіма деревами.

 

— Протяжність нашого мікрорайону — 5—6 кілометрів. Тому багато учнів добираються до школи велосипедом, а дехто з  учителів — скутером, — пояснює вона. — На веломайданчику поміщається близько 50 велосипедів, хоч він і розрахований на меншу кількість. Дітям це дуже зручно. Біля школи будується й автопарковка, вона нам теж украй потрібна.

 

Олеся Юріївна, як і її колега, наголошує, що зі створенням ОТГ у навчальному закладі відчули суттєві зміни: повністю обладнали кабінет практичного психолога, закупили холодильник і морозильну камеру для їдальні, а також придбали бойлер, телевізор, зробили ремонти класних кімнат та закупили меблі для першокласників, зараз узялися за капітальний ремонт котельні, яка працюватиме на пелетах (на нього виділено 1 мільйон 200 тисяч гривень із місцевого бюджету).

Їдемо до села Васильки, що за 7 кілометрів від Лохвиці. За словами голови ОТГ, до об’єднання територія Васильківської сільської ради не мала ніякого розвитку. У населених пунктах не було навіть вуличного освітлення, школа підлягала закриттю. Тепер тут стало жити веселіше. Минулого року в інфраструктуру села Васильки вкладено десь 4 мільйони гривень. Тільки на вуличне освітлення в сільській місцевості витратили близько мільйона гривень. Попри це частково неосвітленими досі лишаються вулиці у двох селах.

 

Заради збереження у Васильках школи, де нині навчаються всього 30 учнів, її зробили філією Лохвицької гімназії №1. «Я противник закриття шкіл — не можна 6—7-річну дитину везти автобусом за кілька кілометрів до навчального закладу іншого населеного пункту, — аргументує Віктор Радько. — Початкова школа має бути в кожному селі».

 

Аби ефективніше використовувати приміщення школи, розраховане на 192 учні, частину його відвели під дитсадок, який нині відвідують 20 дітей, а ще планують перемістити сюди старостат. «За рахунок інфраструктурної субвенції, а також, не приховую, депутатських коштів нам удалося замінити в цій будівлі площею 1 тис. 500 квадратних метрів усі вікна та двері, а ще — реанімувати спорт­зал, що 15 років узагалі не опалювався. Тепер на черзі ремонт їдальні, даху, теплових мереж. Завдяки соціальній угоді з компанією «РАЙЗ» придбали два комп’ютери, а також ноутбук і телевізор», — перераховує Віктор Іванович. Завідувачка Васильківської філії Надія Цапко додає, що, попри всі труднощі, така школа має право на існування.

 

На території ОТГ розташовані і дві столітні школи Лохвицького земства, які спроектував у стилі українського модерну архітектор Опанас Сластіон. Одній із них, що в селі Гаївщина, знайшли застосування — там, за словами голови ОТГ, буде дитсадок. Уже замовили проектно-кошторисну документацію в Майстерні архітектора Івана Бикова, вона обійдеться громаді в 400 тисяч гривень. 

 

— А яка доля іншої школи Опанаса Сластіона? — допитуюся. 

 

— Річ у тiм, що вона розташована в селі Христанівка, де проживає всього 100 жителів. Вкласти в її реконструкцію 4—5 мільйонів при тому, що в нас шкільні туалети в жахливому стані й не скрізь є вуличне освітлення, було б просто нерозумно. Я часто говорю, що нині наша об’єднана громада переживає віконно-дверний період. Така проза життя — спочатку маємо розв’язати нагальні проб­леми, — окреслює пріоритети Лохвицький міський голова. — До того ж поки що не визначилися, що там має бути. 

 

Утiм дехто, схоже, вже давно визначився. Зовсім випадково ми здибалися з місцевою активісткою Оксаною Олійник. Разом із чоловіком та двома дітьми Оксана переїхала до малого села Христанівка зі столиці, відкрила там магазин, а також гостьовий будиночок для тих, хто мріє відпочити від міської суєти. Це саме вона дала Христанівці влучну назву Піднебесна — через те, що село розташоване на узвишші. Хтось скаржиться на те, що в глибинці немає роботи. У Оксани ж настільки широке коло інтересів, що вона змушена навіть визначатися з пріоритетами: викладає англійську мову у Васильківській школі-філії, до того ж у Лохвиці навчає англійській групу дорослих, працює як психотерапевт через відеозв’язок, є менторкою проекту «Школа 3.0. Об’єднані громади», що впроваджується Центром інноваційної освіти «Про. Світ»… Аби скрізь встигнути, переміщається на власному автомобілі.

 

— Ми хочемо створити у Христанівці цікавий інтерактивний музей історії села, використавши для цього приміщення столітньої школи Сластіона, — ділиться невгамовна Оксана Олійник. — Уже зібрали понад тисячу фотографій із сімейних архівів христанівців. Міська рада не готова допомагати фінансово, але ми підписали меморандум про співпрацю, згідно з яким можемо використовувати будівлю, про яку йдеться, під музей. Нині в сластіонівській школі працює команда небайдужих людей: сьогодні вони білять стелю, доводять усе до ладу. Нам пощастило, що там є одна кімната, яка замикається на ключ, — із неї можна й почати.