Доброволець і волонтер Мирослав Гай: «Навіть у своїй громадській діяльності ви впливаєте на політику»

— Я киянин, у Києві народився, вся моя родина звідси, окрім дружини, вона — з Закарпаття. Я закінчив київську школу, в 13 років вступив до державної театральної школи. Потім закінчив Національний університет театру, кіно і телебачення імені Карпенка-Карого, кафедра режисури телебачення, там же завершив асистентуру і все своє свідоме життя займався тим, що викладав журналістику, акторську майстерність. І, в принципі, мене задовольняло моє життя, тому що я займався улюбленою справою, непогано заробляв, знімався в кіно, працював на великоформатних шоу, таких як «Танцюють всі!», а також у театрі, на міжнародних театральних фестивалях... 

 

І все це помінялося з приходом Майдану — я на нього потрапив спочатку випадково, просто з цікавості, а потім став волонтером. Я не дуже вірив у перемогу Майдану, але підтримував ідею підписання асоціації з ЄС, підтримував сам вектор такого розвитку і був обурений тим, що Янукович відмовився від цього. На той момент я дуже добре заробляв, народилася дитина, ми з дружиною тільки почали займатися своїм житлом, взяли машину в кредит, — я поводився як типовий «середній клас», або бюргер. І мені було не до революційних забавок на той момент. Але на Майдані були студенти, мої студенти були, із Карпенка-Карого, були деякі викладачі, мої знайомі, і тому, коли з’явилися у «Фейсбуці» перші заклики допомогти, я почав ходити на Майдан — то занести продукти, то якісь ліки...

 

Одного разу,11 грудня, я розносив чай людям, які мерзли на Майдані біля вогнища, у мене зазвичай це забирало годину після роботи, і мені прийшла «есемеска», що сьогодні буде розгін. Я не зрозумів, кого зібралися розганяти, тому що навколо була одна молодь, декілька літніх диваків у козацьких костюмах, — там особливо і чоловіків не було... 

 

З українським прапором на найвищій точці Слов’янська, 2014 рік. 

 

Подумав, що це якийсь фейк, може, просто лякають, тому що таких попереджень про розгін Майдану на той час уже було досить багато. Але вирішив залишитися і постояти про всяк випадок. І дійсно: раптом Майдан дуже швидко оточує міліція, як у страшному кіно про боротьбу сил добра і зла, в чорних касках, чорних шоломах, і починають вичавлювати цих майданівців до сцени. Напевно, такого страху я не переживав і на війні, тому що навіть на війні вже не було так страшно, як у той момент. Адже доти в Києві не було такого, щоб міліція масово намагалася побити людей. Зараз я розумію, що це була просто штовханина, що вони нас витискали, що це не було побиття, але на той момент — перші газові гранати, перші світлошумові гранати, і я пам’ятаю, який страх стояв, тому що зі сцени Майдану лунали заклики до людей бути обережними, звернення до міліції з проханням не бити учасників мирної аркції. І, знаєте, я був упевнений, що ми програємо, але там три дівчини біля бочок стояли, грілися, я їм крикнув: «Тікайте, бо зараз буде побиття», а вони: «Ми нікуди не підемо!».

 

Фактично ми проборолися всю ніч, ми відштовхували міліцію, а коли хтось видихався, ми мінялися місцями. А вже вранці раптом кияни, які, виявляється, на наші заклики допомоги всю ніч ішли з різних кінців міста, прорвали кордон, зайшли на Майдан, наводнили вулиці. Ми перемогли! 

І в цей момент я зрозумів, що в Україні намагаються встановити диктатуру, у мене не було жодного сумніву, що це спроба узурпації влади і побудови поліцейської держави. Тому я вранці дістався додому, впав мертвий спати, трошки поспав, повернувся на Майдан і одразу ж записався до Самооборони. У мене не було жодних сумнівів, що в небезпеці не тільки країна, а й безпосередньо моя родина, і зараз треба відстояти країну та її європейський вибір.

 

У тому самому плащі зразка 1939 року. 

 

Першу ніч стояв iз Сергієм Нігояном на охороні Майдану. Потім був Автомайдан, потім був Автодозор, я брав участь майже в усіх боях серйозних на Майдані, родину евакуював, машину заховав, переселився до наметів. Там і Ендрю був, той, хто перший учив мене розбирати і збирати автомат, який потім загинув, на жаль, на Донбасі, і Сергій Нігоян, — у нашій Третій сотні взагалі найбільша кількість загиблих... Наша сотня була найбільшою. 

 

А потім була Національна гвардія, я пішов добровольцем на фронт. Потім, коли зрозумів, по ротації, що мені мало цієї роботи, я почав займатися забезпеченням армії: спочатку один батальйон, потім інший, потім довелося створювати фонд, потім ми почали так багато організовувати допомоги, що довелося формувати цілу команду. Потім я закінчив військовий університет, розуміючи, що при такому рівні війни та загрози потрібно мати освіту, я потрапив на найперший курс для АТОшників. 

 

У результаті я пішов у резерв, одразу записався, як тільки у нас почалися масштабні збори резервістів, я став заступником голови Ради воєнного резерву при Генеральному штабі, мене вже знали, тому що у нас були військові проекти співробітництва з Силами спеціальних операцій, iз цивільно-військовим співробітництвом. Я почав викладати лекції з інформаційної протидії в Академії СБУ як волонтер. Згодом почав консультувати іноземних фахівців, які теж займалися протидією в інформаційній війні. Життя кардинально помінялося. Ні про який театр вже й мови не могло бути, а вся моя діяльність була присвячена перемозі України в цій війні. 

 

У мене залишилася продакшн-студія, яку я створив ще до Майдану, «MIR&C° Productio—». Вона теж перекваліфікувалася тільки на перемогу, тому почали знімати фільми, у нас зараз ви­йшов фільм разом iз Сергієм Лисенком «Брати по зброї», торік ми зняли фільм про українських миротворців, «Миротворці. У горах Сванетії», про подвиг українців у Грузії, історію про те, як починалася агресія Російської Федерації на прикладі інших країн і який досвід Україна не врахувала ще у 1993 році. 

— Чому ваша продакшн-студія має таку назву?

 

— «Мир і К°». І благодійний фонд називається «Мир і К°». Чому Мир? Тому що в мене позивний «Мир» був на війні і на Майдані, і по життю я йду з цим позивним. І так називаються студія, фонд і різні ініціативи. Різних громадських ініціатив, у яких я або співкоординатор, або координатор, дуже багато. Ми брали участь і в отриманні Томосу, збирали разом з іншими ініціаторами листи для Вселенського патріарха Варфоломія в Константинополь, формували делегації, я тут знімав ролики. За ці роки роботи, пов’язаної з безпекою, пророблено дуже багато. 

У мене навіть всі відпочинки пов’язані з громадською діяльністю, я не можу собі дозволити поїхати кудись просто так.

— Такою — у справах — була й поїздка до США?

 

— Цього року мене запросили до Сполучених Штатів, де я ніколи не був, тому викроїв два тижні, поставив на всі наші проекти відповідальних і поїхав. А запросили мене ось чому. Цьогоріч зняли документальний фільм про Леоніда Кантера. Леонід Кантер — режисер, майданівець, теж викладач університету Карпенка-Карого, як і я, боєць батальйону Кульчицького (друга ротація після мене), мій друг iз 13 років. Він є автором таких знаних фільмів, як «Міф», переможця міжнародних фестивалів, та «Добровольці Божої Чоти», який бачили більш ніж у двадцяти країнах світу. Рік тому він укоротив собі віку за допомогою трофейної зброї, яку привіз iз Донецького аеропорту. І залишив заповіт зробити про нього фільм. 

 

Знаменита подорож «З табуретом через Гімалаї»: праворуч — Мирослав Гай, ліворуч — Леонід Кантер.

 

Цей фільм робив Ярослав Попов, мій друг, дуже хороший режисер. У стрічці я розповідаю про Леоніда, про те, що сталося, бо мені довелося робити ціле розслідування обставин його смерті. І тому організатори, які є або моїми друзями, або колишніми студентами, попросили мене поїхати з цим фільмом. Подумав, що це прекрасний привід зустрітися з українським комюніті і розповісти їм про війну, про те, що відбувається в Україні, про мистецтво, познайомитись, поговорити. Для мене це важливо, бо наша діаспора у світі є потужною рушійною силою, яка підтримує Україну, лобіює санкції проти Російської Федерації, допомагає чим може. Ми проїхали від Сан-Дієго до Сіетла, все узбережжя, і всюди зустрічалися з українцями, і я бачив велику кількість своїх співвітчизників, розумних, небайдужих, талановитих, які дбають про Україну. І зрозумів, що українці — це потужна сила не тільки в Україні, а й у світі. Ми багато чого можемо. 

 

— А що це за історія з ножами, через які мали проблеми в аеропорту? Їх вам повернули?

 

— Це ще від походів з Льонькою, а ми були в Тибеті, Єгипті, Непалі, Індії, ходили мандрівними театрами, у мене завжди з собою у рюкзаку є похідний ніж, а зазвичай, крім нього, ще є ніж у кишені (порізати ковбаси на бутерброд) і дуже часто є ніж у маленькому рюкзаку — раптом загубляться два інші. А взагалі я дуже люблю холодну зброю. А через теракти, які сталися в Європі, дуже прискіпливо ставляться до того, що є у вашому рюкзаку, і якщо в США я летів з однією ручною поклажею, а рюкзак здавав, то назад мені довелося зі своїм похідним рюкзаком іти як з ручною поклажею, і, відповідно, все, що у мене було, довелося або здавати, або переправляти поштою. Це радше комедія. 

— Там був цінний ніж iз кресалом.

 

— Так, це ніж, який зі мною всі п’ять років війни, похідний ніж, дуже якісний. Це ті речі, які завжди з собою — чи на полігон їдете, чи в АТО, чи в ліс — у вас завжди з собою має бути мінімальний запас амуніції.

— А військовий інститут який ви закінчували?

 

— Національний університет оборони України імені Івана Черняховського. Це був перший набір, куди запросили людей з вищою освітою, які пройшли АТО. Коли конкурс оголосили, у мене не було роздумів, я одразу пішов, склав іспити... Ми були першим набором цього університету, про що я не шкодую, тому що дивовижні викладачі дають необхідну підготовку. І я чесно скажу: якби все це знав у 2014 році, як і більшість людей, які воювали і воюють, то у нас було б набагато менше жертв. Знання рятують життя. Я такий інтенсив пройшов там!

 

— Скільки там треба навчатися?

 

— Не так і довго. Ми навчалися три місяці, ті, хто мав досвід бойових дій, але щодня і з ранку до вечора. Треба було кинути роботу, будь-яку діяльність і займатися тільки цим. Я знайшов таку можливість. І тепер я кадровий офіцер резерву. Я підписав контракт із 95-ю десантно-штурмовою бригадою. Там проходжу збори, якщо буде мобілізація — вирушу з нею на фронт. 

— Розкажіть більше про благодійний фонд «Мир і К°».

 

— Благодійний фонд ми заснували після того, як я по ротації повернувся і в 2014 році ми почали з моїм товаришем їздити на фронт просто допомагати, тому що самі пережили стан, коли на фронті не було нормальних речей, забезпечення, інструменту, іноді і води не було. Перші каски, бронежилети і тепловізори нам на війні надали волонтери. Нацгвардія дала мені плащ-намет зразка 1939 року. Спочатку допомагали своїм знайомим, але в якийсь момент кількість допомоги стала така велика, що потрібно було створювати юридичну організацію, аби все робити правильно й діяти в законному полі. Фонд існує досі, хоча деякі аналогічні організації вже припинили свою діяльність. Але якщо раніше ми займалися забезпеченням речовим (труси, шкарпетки), то зараз ми займаємося інформаційною підтримкою Збройних сил, комп’ютеризуємо армію, і це робота ґрунтовна, бо йдеться не про один-два комп’ютери, а це системне отримання заявок від частин, їх аналіз, обробка, пошук комп’ютерної техніки, її ремонт і передача на баланс. Стоїть у нас дев’ять передатчиків, які ретранслюють український радіосигнал на окуповані території. Фонд займається і переселенцями теж. Були в нас випадки, коли ми займалися онкохворими дружинами наших бійців, це, напевне, найважче, що ми пережили. У нас було декілька випадків, коли ми боролися за жінок, від яких усі відмовлялися, тому що вважали невиліковними, — це дуже складно, коли військовий на передовій захищає Україну, а його кохана дружина в такій біді. 

 

Цивільними дуже багато займалися у 2014-2015 роках, коли була просто навала біженців, гігантські черги стояли за отриманням гуманітарних вантажів, аж до того, що картоплю роздавали. В якийсь момент я зрозумів, що ми не витримуємо, ми не можемо займатися і цивільними, і військовими, і ми перейшли тільки на військових, але подекуди, якщо до нас звертаються цивільні, ми точково допомагаємо, якщо це якийсь проєкт, наприклад, перевезення дітей на відпочинок з лінії розмежування... 

 

Звичайно, ми співпрацюємо з великими організаціями, великим партнером «Нової пошти» є програма «Гуманітарна пошта України», ми так почали з ними класно співпрацювати! Тож у цьому році нам, думаю, вже не знадобиться їздити на фронт, тому що по всій лінії розмежування тонни вантажів розходяться і налаго­джено система, а ми ще встигаємо допомагати іншим волонтерам несистемним, з вирішенням їхніх логістичних питань. Ми навіть у позаминулому році разом iз Фондом «Свої» Лесі Литвинової стали тими фондами, які найбільше з усіх українських організацій провели вантажі по всій лінії розмежування, — а я був дуже здивований, бо не думав, що ми такими обсягами займалися. 

 

— Щодо переселенців — їх зараз менше?

 

— Ні, я не сказав би, що менше, немає такої катастрофічної ситуації, бо люди або влаштувались якимось чином, або повернулися назад, на жаль. Та зараз ситуація поліпшилась. Але люди все одно в складній ситуації, тому що в нас були випадки, коли ми з тієї території забирали правдами-неправдами людей, нещодавно забирали літню жінку, в неї перелом шийки стегна, літня, вона ніяк не хотіла переїжджати, але так трапилося, що стала лежачою. І ми знаходили людей, які з тієї території могли її сюди привезти, — це ціла операція була. Я вам скажу, що люди досі живуть у дуже складних умовах. 

 

Волонтерський рух не є замінником держави аж ніяк, ми просто закриваємо подекуди «дірки» і чекаємо, коли держава зможе вирішити системно конкретну проблему, і переходимо на інший рівень. І в цьому наша допомога, а не в підміні держави. Якщо в 2015 році я брав спальники, труси, рейтузи чоловічі і жіночі, розвозив, то зараз на часі робити високотехнологічні проєкти або займатися допомогою пораненим, або інформаційною підтримкою держави. Тому що інформаційна машина Російської Федерації діє. І розбудова держави — там, де тільки можеш, там і допомагаєш. 

— А пораненим як ви допомагаєте?

 

— Ми допомогли вилікувати декілька бійців від гепатиту С. Перший раз ми з цим зіткнулися тоді, коли до нас звернувся Біляєвський військкомат Одеської області і повідомив, що в них хворіє боєць, славний, нагоро­джений, отримав інфекцію після поранення. Вони телефонували навмання, сказали: «Ми зверталися до всіх, а передзвонили тільки ви». В шпиталі цьому бійцю сказали, що терапія коштує дев’ятсот тисяч. Я почав цікавитися цим питанням, і виявилося, що в держави є абсолютно безкоштовна програма з лікування учасників бойових дій, і коштує вона не 900 тисяч, а 30 тисяч, ми організували допомогу. Вилікували одну волонтерку, яка займалася пораненими, і двох бійців. 

 

Був випадок, коли брали хлопця, взагалі дитину. Його маму вбило в місті Щастя. Під час мінометного обстрілу цивільних кварталів мама з хлопчиком забігли до бомбосховища, воно було в іншому під’їзді. Батько хлопчика — інвалід, поранений у ноги, на милицях, і коли мама вибігла за ним, маленьким осколком від снаряда їй влучило в скроню. Це сталося буквально за декілька днів до першого вересня, а хлопчикові треба було йти до першого класу. Я, маючи широкі зв’язки по всій лінії фронту, знайшов телефон бабусі цього хлопчика, зателефонував, виявилося, що дитина хворіє на нервовому ґрунті. Шукали способів допомогти, і «Охматдит» виявився готовим узяти його безкоштовно. Наше завдання — організувати все. У нас таких випадків уже пристойно на рахунку. 

 

— Я часто бачу вас по телебаченню і думаю про політичне життя і вояків. Зараз уже не йдеться про «хлопців, які при­йдуть з фронту і всіх позміщують iз посад».

 

— Це дуже наївно. І я ніколи не думав, що хлопці з передової — це єдина панацея для держави. Але або ви займаєтеся політикою, або політика займається вами. І якщо ви хочете впливати на життя країни, на те, що відбувається навколо, ви починаєте займатися громадською діяльністю. Якщо громадської діяльності у якийсь момент вам замало, вам доведеться піти в політику, тому що ви, починаючи впливати на маленькому рівні, так чи інакше, навіть у своїй громадській діяльності впливаєте на політику — ви лобіюєте закони. У мене — три пролобійовані закони, я — заступник голови Ради воєнного резерву. Це теж до певної міри політика, військова політика. Ми допомагали в правках і лобіюванні у підготовці Закону про воєнний резерв. 

Я займаюся інформаційною діяльністю, ми знімаємо фільми, які впливають на думку громадян, на їхні почуття — це до певної міри теж політика. 

 

І відповідно у вас просто накопичується кейс виконаних справ і з вами починають рахуватися як з людиною, яка щось помітне робить сама, не залучаючи до цього ніяких мільйонних статків, ресурсів, правильно налагоджуючи роботу. Я впевнений, що мають бути воїни в політиці. Тому що якщо взяти політичний досвід Сполучених Штатів Америки, там дуже велика кількість ветеранів, які мають досвід бойових дій, стали великими політиками, наприклад, Керрі, Маккейн — це патріоти, які найбільше підтримували Україну за останні часи. Навіть Рейган мав військовий досвід. Я вважаю, що люди, які відслужили в армії, які пройшли бойові дії, заслуговують бути в політиці, бо вони ризикували заради цієї країни найціннішим — своїм життям і майбутнім своїх родин, які могли свого батька не побачити. 

 

Але недостатньо тільки бути солдатом, щоб займатися політичною діяльністю. Треба все ж таки мати певний рівень компетенції, треба читати закони, вивчати регламенти, треба вивчати історію і діяльність тієї ж Верховної Ради, і треба розуміти, що після війни не буде простих рішень. Дуже багато нарікань на президентів — усіх. Бо в нас люди досі думають, що президент відповідає за все, а потім дуже дивуються, що це не так. Я думаю, що в політиці буде більше людей із бойовим досвідом — це добре. А ще треба, щоб вони мали ще й досвід розбудови, громадської діяльності і конкретних вчинків у мирному житті.