У Національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка наприкінці червня, 21-го, показали соту виставу «Увертюра, До побачення» за новелою письменника-патрона «Сойчине крило».
«Для історії театру ця вистава є певною мірою знаковою, і не лише тому, що ми звернулися до творчості нашого Патрона, Генія, Філософа Івана Франка, — розповідає завідувачка літературно-драматичною частиною Наталія Пономаренко. — 19 січня 2002 року на Водохреща її показом відкрився експериментальний сценічний майданчик «Театр у фойє», де відбувалися пошуки молодих режисерів, драматургів, сценографів, акторів.
Десять років потому, 19 березня 2012-го, цією виставою відкрилася Камерна сцена, з нагоди 75-річчя від дня народження багаторічного керівника театру, нашого Вчителя, Майстра режисури Сергія Данченка, і відтоді носить його ім’я. Заради справедливості не можна не зауважити, що найперший прем’єрний показ «Увертюри, До побачення» відбувся у січні 2000 року в Київській академічній Майстерні театрального мистецтва «Сузір’я». Прем’єра стала доленосною як для режисера Андрія Приходька, так і для виконавиці ролі Марії Наталії Корпан. Присутній на прем’єрі Сергій Данченко запросив митців до Театру імені Івана Франка».
За час, що минув від дня прем’єри, вистава «Увертюра, До побачення» побувала в численних гастрольних мандрах, представляла сценічне мистецтво України на багатьох міжнародних театральних фестивалях.
Як і на прем’єрній виставі, донині в головних ролях Остап Ступка, народний артист України, та Наталія Корпан, заслужена артистка України. Вони показують, як непросто зрозуміти у житті, хто твоя друга половина і чим обертаються запальні рішення і легковажність.
Головний герой зустрічає сороковий рік життя. (Для більшості чоловіків переломний вік, про це добре знає автор новели «Сойчине крило», яка вперше була надрукована у збірці у 1905 році, коли Іванові Франку виповнилося уже 60). Життя його відлюдне й егоцентричне.
Думає, зокрема, про улюблену музичну композицію «Россінієву увертюру до «Вільгельма Телля», виконану на фісгармонії; «Уайльдову статтю про Христа — що то такий майстер стилю і такий хоробливо-новочасний чоловік сказав нового на сю тему?» Є плани переглянути свіжі ілюстрації — і Jugend, і Liberum veto, й «Артистичний вісник». Іще й інша розкіш прилагоджена — цілий гарнітур нових валків до фонографу з піснями і розмовами різних знаменитостей.
Уважний глядач зі слів і гри лише двох акторів чітко змальовує в уяві побут, стиль життя і події переломного періоду межі ХІХ та ХХ століття. Усе це в обрамленні отриманого самітником листа з Порт-Артура від коханої Манюсі, яка називала його — Массіно.
Не маючи свого часу пристрасної відповіді на свої почуття, вона втекла з Генрисем, який насправді виявився брехуном і злодієм, що обікрав навіть батька дівчини.
І то був лише початок тяжких і принизливих пригод. Коли банда гастролювала в Одесі, Генрись пропав, а Маню забрав ватажок банди — Зигмунт, якого згодом арештували. Ще молоду жінку програли в карти... Потрапила вона й туди, де було чути відголоски війни.
«Герою послано було кохання як Дар Божий, але юнацький максималізм, той самий егоцентризм і внутрішня зосередженість на собі не дали змоги розгледіти, зрозуміти, що той Дарунок був Істиною, і тепер новорічна ніч перетворюється на болючу сповідь, де реальність межує з божевіллям, де спогади стають реальними, — каже Наталія Пономаренко. — Неможливо зрозуміти, ця жінка, що з’явилася на його порозі, — реальна особа чи хвороблива уява Масіно творить цей образ. Фінал вистави лишається відкритим… Знов лунає дзвіночок: це принесли листа чи прийшла Марія?...»
