17 червня на 63-му році життя внаслідок тяжкої хвороби перестало битися серце уродженця села Хитці, що на Лубенщині, — письменника, літературознавця-дослідника, вченого, журналіста, краєзнавця, члена національних спілок письменників, журналістів та краєзнавців України, лауреата всеукраїнських премій імені Івана Огієнка, Бориса Грінченка, «Благовіст» та інших, викладача, доктора філологічних наук, професора Олексія Неживого.
34 роки наш земляк прожив у Луганську та через сумнозвісні події на східних землях України змушений був перебратися до Полтави.
Не записуйте, а слуха йте
«Потрібно, щоб людина займалася своєю справою. Я завжди хотів стати хорошим учителем української мови та літератури, був і зараз лишаюся ним», — говорив Олексій Неживий.
Навчаючись на заочному відділенні Харківського університету, він учителював у рідному селі, проте дітей у школі ставало все менше й менше, та й книг у сільській бібліотеці забракло.
Олексій Неживий перевівся на денне відділення тодішнього Ворошиловградського педагогічного вишу, а паралельно став літпрацівником в інститутській багатотиражці (хоч мав на ту пору всього 23 роки, проте йому соромно було брати гроші на прожиття навіть у близьких людей).
Якось новорічний випуск багатотиражки вийшов у синьо-жовтих кольорах. Хлопця тоді викликали на засідання ректорату, проте він знайшов, що відповісти: просто у друкарні, мовляв, не було іншої фарби.
Пізніше навіть теми кандидатської дисертації Олексія Неживого «Педагогічна спадщина Бориса Грінченка» не затверджували, оскільки останній, мовляв, був буржуазним націоналістом.
Із 1984 року Олексій Іванович викладав українську мову й літературу в Луганському національному педагогічному університеті. Він був дещо дивним викладачем, бо своїх лекцій дозволяв студентам не конспектувати. Натомість запровадив відеолекторій. «Ми не можемо викладати так, як у 80-х, — вважав професор. — Маємо йти в ногу з часом, увесь час змінюватися».
У нього була рідкісна наукова спеціальність — літературне джерелознавство та текстологія. Олексій Неживий першим в Україні захистив докторську дисертацію із цієї спеціалізації. Скажімо, він дослідив за рукописом Григорія Тютюнника, який передала до музею Івана Франка у Львові вдова знаного письменника з Полтавщини — Олена Федотівна (Олексій Іванович багато років листувався з нею й примудрився всі її листи вивезти з Луганська), що роман «Вир» увесь час друкується зі скороченнями.
Причому скорочено саме ті частини тексту, де йдеться про голод та репресії в Україні, тоталітарні ознаки тодішнього суспільства.
Матеріалізація літературної спадщини
Олексій Неживий постійно виступав на Луганському обласному радіо у програмі «Українська паралель».
Востаннє звертався з радіоефіру до луганців тоді, коли в місті виросли барикади, а приміщення управління СБУ вже захопили сепаратисти, — за тиждень до захоплення і радіоцентру: говорив про те, що українці — дуже древній народ, і радив чиновникам, які ратують за другий державний «язик», оволодіти хоча б однією державною мовою, бо вони, мовляв, не знають жодної.
«Добре подумайте, чому ваші прізвища закінчуються на «-ко», — очевидно, у вашого роду також українське коріння», — так український патріот намагався достукатися до сердець сепаратистів.
«Я весь час намагався сприяти матеріалізації всього, пов’язаного з видатними постатями Луганщини. От, скажімо, в Олексіївці Перевальського району, де наприкінці ХІХ століття Борис Грінченко створив українську школу, з моєї ініціативи й за моєю участю створено музей великого українського патріота, котрий обстоював вивчення, дослідження й поширення рідної мови. Я навіть жив там цілий місяць, — розповідав, як багато всього пов’язує його з луганським краєм, Олексій Іванович. — У 1988 році в селищі Щотове, яке підпорядковане місту Антрацит, створив музей Григора Тютюнника, свого часу майбутній письменник прожив там 10 років у свого дядька. Надзвичайною подією в моєму житті стало встановлення пам’ятника Григору Тютюннику. На Полтавщині його немає, а на Донбасі є — хіба це не дивина! Досліджуючи творчість Тютюнника, я написав дві книжки. Та головною вважаю третю, яка вмістила 125 листів письменника, його щоденники, записники, вперше зібрані під однією обкладинкою, половина з них опублікована вперше».
Унікальні видання — в маси
Під час одного з наших інтерв’ю він пригадував: коли заарештували голову «Просвіти» та редактора журналу «Бахмутський шлях» (єдиного періодичного видання, що виходило в Луганську з 1994 року українською мовою, у якому Олексій Іванович 10 років був заступником редактора й відповідальним секретарем на громадських засадах), дружина Людмила порадила йому: «Пора тобі виїжджати».
Отак він опинився в Полтаві. «Полтавщина — моя рідна земля, — говорив. — У Лубенському районі досі стоїть батьківська хата, біля неї садок, я за ними доглядаю. Увесь час туди їздив і їздитиму, доки й житиму».
«У Полтаві почуваюся немовби і вдома, і в гостях, — зізнавався Олексій Неживий. — Прожити в Луганську цілих 34 роки — це все ж таки багато. Хоч не сиджу й тут без діла. Почав досліджувати творчість Василя Симоненка, літературне й педагогічне краєзнавство. Подарував полтавцям електронне видання «Мить і вічність» — мене навіть грамотою Полтавської обласної ради й цінним подарунком (годинником) за це нагородили. Згадане видання здійснив за кошти від оренди земельного паю мого батька. Так я розпоряджаюся єдиною матеріальною спадщиною — думаю, батько на мене не образився б. Це видання унікальне — тут, зокрема, можете знайти щоденники й записники Григора Тютюнника, аудіозапис, на якому сам Григір читає свої твори... Мені повідомили, що в Луганську другий рік поспіль спалюють архів СБУ. А я ж працював там із документами, що стосувалися репресованих письменників. Мені шкода того архіву. Тим паче що я джерелознавець».
Олексій Неживий повертав Україні забуті чи напівзабуті імена. На непідконтрольній Україні території другої батьківщини (так він називав Луганщину) літературознавця-дослідника його прізвище занесли до так званих «розстрільних» списків.
Найкраще місце на землі — бібліотеки та архіви
«Мені здається, найбільше часу у своєму житті я провів у бібліотеках та архівах. Це найкраще місце на землі! — із сяючими очима стверджував Олексій Іванович. — Читачем став у першому класі. Неможливо забути першу книжку, яку взяв у хитцівській бібліотеці, — «Подорож у країну Навпаки» Василя Симоненка. У нас удома був «Кобзар» Тараса Шевченка. Я іще читати не вмів, а слухав його твори і плакав. Мій дід Антін, хоч і не був текстологом, говорив: «Цей «Кобзар» не такий, яким його написав Шевченко, — комуністи доклали до цього рук». Дід Антін, маючи двокласну освіту церковно-приходської школи, і то розумів, що ідеологія може втручатися в класичні тексти. То був мій перший текстологічний урок».
Останнім часом Олексій Неживий жив і тут, і там. Повернувся до викладання у своєму виші в Сіверськодонецьку (Луганський університет переїхав, так би мовити, «частинами» до різних міст), окрім того, колеги по перу обрали його головою Луганської обласної організації Національної спілки письменників України, він поновлював її діяльність у досить непростих умовах. А в Полтаві редагував створений заново літературний журнал «Криниця».
У Олексія Неживого понад тисячу публікацій, із них понад 300 — вагомих наукових праць із педагогіки та методики викладання української мови й літератури. А апогеєм своєї творчості сам автор вважав видання під однією обкладинкою творів двох братів Тютюнників: роману та кіносценарію — без будь-яких цензурних та редакторських правок.
«У мене так: усе, що запланую, збувається», — оптимістично заявляв Олексій Іванович під час нашої останньої зустрічі. На жаль, багато планів так і лишилися невтіленими в життя...
