Позбавитися прислужників імперії: приклад Євгена Чикаленка для національного пробудження українців сьогодні

У всі віки кожна нація відрізнялася від іншої насамперед власною самобутньою мовою. Самодержавний російський режим спеціальними указами (а їх було упродовж 300 років понад сто) забороняв українську мову в публічній сфері, в освіті, книговиданні, сценічній діяльності, богослужінні. Російський царизм нищив світочів української культури.

 

Він замордував Тараса Шевченка. Але своїм талантом, стражданнями та геніальною творчістю Шевченко зупинив зведення російським царизмом українства до рангу малоросів. У своєму наказі царський міністр Валуєв писав: «Никакого отдельного украинского языка не было, нет и быть не может, а есть некультурное сельское наречие...» Тарас Шевченко довів, що є окрема українська мова, а отже, існує окрема українська нація.

 

У часи життя Євгена Чикаленка, сто років тому, українська мова все ще вважалася «мужицькою». Більшість освічених людей в Україні її цуралася — спілкувалися «язиком». Українці масово ставали великоросами. Багато з них міняли свої прізвища.

 

Читаємо «За двома зайцями» Михайла Старицького: Голохвості ставали Голохвастовими. Сірко вже був Сірков, а Розумний — Разумков. Складно повірити, але майбутній голова Центральної Ради Михайло Грушевський і Головний отаман військ УНР Симон Петлюра та Гетьман України Павло Скоропадський у спілкуванні з оточенням та в сім’ї були, як тепер заведено говорити, рускоязичними.

 

Євген Чикаленко був не з таких. Ще з ранньої молодості він пройнявся розумінням збереження української нації. Він скрізь і всюди користувався лише «мужицькою» мовою. Усе своє життя присвятив лише одній справі — національному відродженню українців.

 

У своїх виступах і статтях говорив про «національне пробудження». Для цієї справи витрачав чималі кошти (а Чикаленко був дуже успішним землевласником завдяки застосуванню найсучасніших на ті часи технологій). 

 

Патріот Євген Чикаленко казав, що проблема української нації полягає в тому, що вона «недоформована». Усвідомлюючи, що будь-яка нація, її ідентичність формуються насамперед окремішньою мовою, свої кошти він витрачав на підтримку і поширення української мови.

 

Зокрема, профінансував видання низки словників. За його гроші вийшов донині знаменитий словник Бориса Грінченка. Він писав для селян книжки про те, як слід господарювати на землі, і роками чекав дозволу царської цензури на друкування їх українською мовою.

 

Саме Євген Чикаленко заснував і протягом восьми років за власний кошт видавав єдину в російській імперії щоденну українськомовну газету «Рада», навколо якої гуртувалося і виховувалося все українське. Видання стало підґрунтям Центральної Ради і Української Революції 1917—1921 років, 100-річчя якої тепер відзначається. 

 

Ще Євген Чикаленко заснував фонд підтримки українських письменників. Він фінансував творчість М. Коцюбинського, І. Франка та інших українських світочів. Також фінансово підтримував українські навчальні заклади. 

На жаль, меценатство сьогодні в Україні не в моді. На часі більшою мірою все те, що пахне прибутками. І казно­крадство та розкрадання державного бюджету. Сьогоднішні товстосуми і грошові мішки люблять ховати гроші в офшорах. Євген Чикаленко був іншої породи. Він не крав у держави і в людей, а навпаки — великі статки віддавав своїй нації, розвиваючи і пропагуючи її культуру. 

 

Сучасні олігархи донедавна витрачалися здебільшого на підтримку культури іншої держави. Флагманами були телеканали «Інтер» та «Україна». Останні роки, за президент­ства Петра Порошенка, ситуація трохи змінилася. Допоміг Майдан — і Верховна Рада проголосувала квоти для української мови. Телебачення почало бути схожим на українське. Проте з обранням Володимира Зеленського знову відчувається відкат. Багато прислужників Росії чекає, коли нова влада почне скасовувати норми нового мовного закону та згаданих квот, на це не раз уже натякали. 

 

Ті політичні сили в Україні, які усвідомлюють історичну відповідальність за збереження української нації і її мови, не можуть не бачити, що політика нового панівного класу в Україні збігається з політикою і практикою російського царизму та російського шовіністичного більшовизму, який наприкінці тридцятих років фізично і морально знищив весь цвіт української національної інтелігенції. Практика путінської Росії щодо «защиты русскоязычного населениия» має ту ж саму мету, яку мають наші товстосуми й олігархи, — не допустити українського національного відродження. Казно­крадам і корупціонерам легко ловити золоту рибку в національно каламутній воді, тому вони будуть чинити впертий опір українському національному відродженню. 

 

Якби Євген Чикаленко жив сьогодні, він, напевне, сказав би, що головна проблема української нації полягає в тому, що, Україна — як створена українцями держава — вирвалася з пазурів російської імперії і вийшла з неї, але російська імперія не вийшла з України. Вона залишила в ній свою мову, церкву з цілою армією заляканих, задурених і куплених Московським патріархатом та відданих ідеї «русского міра» попів. 

 

Російська імперія залишила в самостійній Україні потужну резидентуру, яка вже протягом майже тридцяти років розхитує Україну зсередини, розшматовує її та розсварює українців. Провідна роль тут відводиться п’ятій колоні Москви. Погляньмо лишень на список першої десятки «Опозиційної платформи». Там оголосили про твердий намір розвернути Україну в бік Росії і скасувати Закон «Про забезпечення функціонування української мови як державної». Цей закон налякав їх, бо він нарешті відкриває шлях поверненню українців до своїх національних витоків, до національної мови і культури. Закон спрямовує Україну до національної держави європейського зразка. Саме тому в Москві та в її київській платформі «За Життя» так пильнують за поведінкою молодого українського президента, чекаючи, куди ж він поверне в національному питанні: чи підтримає «русскій мiр» Путіна і московського патріарха Кирила, а чи не гальмуватиме розпочате президентом Петром Порошенком національне відродження 

українців? 

Володимир Зеленський і його молода та ще політично «зелена» команда не мають зеленого поняття щодо змісту і гостроти національного питання в сучасній Україні. Новий президент має підтримати ту частину українських політичних діячів, яка хоче збудувати справді українську, справді європейську і справді соборну Україну. 

 

Українська мова як єдина, як спільна для всіх сущих в Україні державна мова не розшиває Україну, як про це брешуть перевертні, а зшиває та об’єднує її. За роки Незалежності вона вже її зшила і вже об’єднала, бо в Україні немає людини, яка б не володіла нею пасивно, тобто не розуміла під час читання чи слухання різних текстів. Мільйони українців спілкуються російською не через погане володіння українською мовою, а за колоніальною звичкою та інерцією. Так, мовляв, «прівиклі». 

 

Те, як скоро всі українці перестануть соромитися і цуратися своєї мови, залежатиме від поведінки влади і її перших осіб, зокрема від президента. Якщо він сам повсюди, включно з його рідним Кривим Рогом, користуватиметься лише державною мовою, земляки гаранта згадають, що вони таки українці. Якщо президент закличе українців не цуратися своєї мови, а любити і вдосконалювати її, він тим самим закладе інвестицію у вічність. Йому нелегко даються публічні виступи державною мовою. Але це швидко минеться завдяки практиці. Навчилися ж доброї української мови 

Ю. Тимошенко, А. Кінах, В. Янукович, Л. Кучма та інші відомі «східняки». 

 

У своєму програмному виступі у Верховній Раді у 1994-му вперше обраний президент Леонід Кучма зачитав втиснуті нині втiкачем з України Дмитром Табачником у текст його промови такі слова: «Незабаром я маю намір внести пропозицію про запровадження в Україні російської мови як другої державної». Після цих слів один із народних депутатів голосно вигукнув: «Ганьба!!» Тоді керівництво «Просвіти» за ініціативою її голови Павла Мовчана добилося зустрічі з президентом.

 

На ній ми просвітили Леоніда Кучму, пояснивши йому, як і задля чого Росія віками нищила в Україні українську мову і насаджувала тут свій «язик». Ми пояснили президентові, що якщо «русский язык» стане в Україні вторым государственным», то через рік він стане не «вторым», а «первым», а через два роки він уже буде фактично «единственным государственным», а наша українська мова стане наймичкою у власній хаті, а Леонід Кучма буде президентом однієї з московських губерній. 

 

Леонід Данилович погодився з нами і навіть розповів, як на його очах витіснялося з Дніпропетровська все українське. Пообіцяв більше дурниць не говорити і навіть сказав, що заважати просвітянам не буде, а буде за можливостi нам допомагати нагадувати українцям, що вони українці, а не хохли й малороси. Пізніше за поданням «Просвіти» Кучма підписав Указ про запровадження в Україні Дня української писемності та мови. А ще пізніше написав книгу «Україна — не Росія».

Володимир Винниченко якось писав у своєму листі до Євгена Чикаленка: «Настане час, Євгене Харлампійовичу, коли будуть шукати місце, де Вам пам’ятник поставити». Нині з огляду на розпочате національне відродження й оголошену війну казнокрадству та корупції і час настав, і місця для пам’ятника меценатові вистачає. На недавно проведеній у заступника Київського міського голови, секретаря Київради Володимира Прокопіва нараді дана вказівка відповідним службам підготувати після консультацій зi спеціалістами проект рішення Київради.

 

Представники Просвітницького Центру імені Євгена Чикаленка запропонували три варіанти розташування пам’ятника: 1) наприкінці виходу із Золотоворітського скверу навпроти буд. №6 на Ярославовім Валу, де меценат упродовж восьми років видавав газету «Рада»; 2) поруч iз пам’ятником Михайлові Грушевському біля будинку Центральної Ради, яку першим скликав Євген Чикаленко і початок роботи якої він спонсорував; 3) на початку алеї, що на перетині вулиць Антоновича і Льва Толстого. 

 

Представники просвітницького центру висловили надію, що настане час, коли їм вдасться перейменувати вулицю Льва Толстого на вулицю Чикаленка, оскільки в Москві Толстой «має» одну скромну вуличку на місці його колишнього помістя, а в Києві він має аж шість топонімів: площу, станцію метро, вулицю в центрі Києва та дві і провулок на Лівому березі. На пам’ятнику Чикаленку будуть викарбувані його слова: «Легко любити Україну до глибини душі. А ви спробуйте любити її до глибини кишені».