Наразі за різних форм примусової ізоляції на території Російської Федерації і тимчасово окупованих районів Донецької та Луганської областей, анексованого Криму перебуває понад 120 українських громадян.
Майже 4 тисячі наших співвітчизників мають складний досвід полону. Про те, яким має бути обов’язок держави і суспільства перед військовополоненими, заручниками, політв’язнями, звільненими з полону та членами їхніх сімей, днями в «Укрінформі» розповідала глава офісу уповноваженого президента України з питань реабілітації учасників АТО Наталія Зарецька.
Полон — не соціальний ліфт
Передусім вона зазначила, що терміни «бранці Кремля» та «військовополонені» стали частиною нашої буденності. Так само частиною буденності, але вже родин тих, кому пощастило повернутися із запоребрикових катівень та буцегарень, є емоційний, поведінковий та інші експортовані з неволі елементи, що інфікували побут сімей колишніх в’язнів.
Звісно, існують певні викличні речі, з якими стикаються такі люди. Зокрема, це страхи перед стигматизацією та упередженим ставленням до власної персони в соціумі, трудовому колективі (тим паче, військовому), під час комунікування з державними структурами. Відомо, що в Україні наразі не створено державного органу, уповноваженого вирішувати цю проблему в комплексі. Хоча загалом зроблено багато.
— Допомога таким людям — питання не лише держави. Наприклад, працедавці опиняються перед вибором — узяти на роботу когось із досвідом перебування в полоні чи ні. Але маю запевнити працедавців: коли виберете в колектив таку особу, ви допомагаєте їй більше, ніж будь-хто, адже даєте шанс стати самостійним і незалежним у житті, — зауважує Наталія Зарецька.
Основна ідея реабілітації після полону, яку доцільно запроваджувати, — відновлення почуття гідності й контролю над власним життям і відповідальності за нього. Найскладніше адаптацію після полону, за словами вповноваженого, проходять ті, хто і доти не надто давав раду собі.
— Полон — не соціальний ліфт, який автоматично героїзує того, хто потрапив у заручники. Краще їх називати експертами з виживання. І кожен із них потребує поваги до досвіду перебування в надскладних обставинах, — переконана пані Зарецька. — Подібна героїзація болюча для тих, хто справді здійснив Вчинок і пройшов через серйозне випробування. Але багато таких епізодів не є публічними. Це зачіпає тему справедливості.
Десятки сімей в Україні чекають на звільнення своїх рідних.
Фото з сайта radiosvoboda.org.
На часі — формування єдиної політики щодо осіб, які перебувають у примусовій ізоляції, звільнені з-під неї та членів їхніх сімей. Це потрібно для координації всіх дотичних до згаданої проблематики державних органів, аби вони могли реалізувати цілісний процес, спрямований передусім на звільнення наших людей. А потім — і на ефективний їх супровід. Проте кожен полонений має цілком самостійну історію, до якої іноді важко підібрати загальні рішення.
Наталія Зарецька констатує: інформаційне поле навколо теми полону перевантажене великою кількістю фейків, почасти зухвалих і поширюваних через тих, від кого їх менш за все очікуєш почути. Зокрема, і представників волонтерської спільноти. Укупі з некоректним піаром — фото на тлі звільнених, інтерв’ю з ними, коли ці люди перебували в надто емоційному, слабо контрольованому стані, це є потужним чинником впливу на спільноту заручників Кремля. Інша проблема — провокування страхів, амбіцій, ревнощів тощо в колишніх полонених, оскільки не всі вони отримують однаковий обсяг уваги й допомоги. Тобто визріли серйозні передумови появи спеціалізованої державної програми, що включатиме постізоляційний супровід експолонених, з елементами оздоровлення, реадаптації, зокрема професійної. Таку практику слід поширювати на всіх, незалежно від часу звільнення.
Мужність тих, хто витримав уполонення, варто гідно відзначати
— З точки зору фахівців, які працювали зі звільненими з полону та членами їх сімей, ми радимо нашим посадовцям, які ухвалюють стратегічні політичні рішення в державі, наступні моменти. Передусім потрібно постійно використовувати термін «військовополонений» щодо наших військовослужбовців, які перебувають у примусовій ізоляції, — наголошує Наталія Зарецька. — Таке визнання є відданням належного нашим військовим, подяка за захист кожного з нас. Інший нюанс у тім, що слід виокремлювати військових заручників від інших полонених, бо одна з принципових норм міжнародного гуманітарного права полягає в чіткому розмежуванні статусів комбатантів і цивільних осіб. Полон — це завжди багато бруду. І питання кожного з них — чи вдається цей бруд не пустити всередину себе або чи вийде очиститися від нього. Пройти полон, зовсім не змінившись, практично неможливо. Наше завдання і держави — допомогти людині цей досвід справді перетворити на ресурс. Враховуючи, що з близько 4 тисяч осіб із таким досвідом приблизно половина є військовими, країні справді потрібен комплекс захисту та постізоляційного супроводу колишніх полонених.
І мужність тих, хто витримав полон, теж варто гідно відзначати. Деякі країни мають різного роду відзнаки за продемонстровану гідність у полоні. Не обов’язково це має бути військова нагорода. Ідея Зарецької полягає в тім, що приклад тих, хто був стрижнем, допомогою іншим, слід відзначати.
Варто зауважити, що в Україні існує недержавний Знак народної пошани — Хрест Петра Калнишевського «За гідність у полоні». Ним нагороджують військовослужбовців ЗСУ, Нацгвардії, СБУ, Держприкордонслужби, УДО, добровольчих збройних формувань та волонтерів, які в бою були взяті в полон і не зрадили присязі, виявивши взірець мужності й незламності. Нагадаю, що військовополонені українські моряки, захоплені росіянами в Азовському морі, нагороджені
державними нагородами: орденами Богдана Хмельницького III ступеня і «За мужність» III ступеня, а також медаллю «За військову службу Україні».
Ті, хто потенційно можуть потрапити в полон, мають розуміти, як там поводитися
— Історії полонених мають різну ступінь публічності. Чи не найбільш публічна — історія військовополонених моряків. І те, як держава захищає їхні інтереси, є маркером для тих силовиків, які продовжують службу, але потенційно можуть втрапити у схожу ситуацію. Отже, вони повинні розуміти, по-перше, як поводитися в полоні, а по-друге, чітко знати про свою гарантовану захищеність. Наскільки ваші пропозиції можуть набути формату правових норм, профільного законодавства? — запитую в пані Зарецької.
— Ми чудово розуміємо: всіх військовослужбовців слід на системному рівні готувати до можливого перебування в умовах примусової ізоляції. Чим краще вони до цього підготовлені, тим із меншими особистими втратами виходитимуть з таких ситуацій, — відповідає пані Наталія. — Водночас усе, що пов’язано з полоном від часів Другої світової війни, і досі було достатньо табуйованим. Так, великий вплив мав наратив «гранати у кишені», який у сучасному сприйнятті має негативний контекст. Нами вже підготовлені пропозиції і передані новообраному керівництву країни щодо організації відповідної політики на рівні держави. Відпрацьовано із силовими відомствами питання і майбутньої підготовки персоналу до умов примусової ізоляції, а також низки заходів, зокрема у Збройних силах, які доцільно застосовувати до військових, котрі повертаються з полону.
Бо лише сам такий факт зовсім не є чинником для звільнення військового чи підставою для будь-яких звинувачень. Це підстава для об’єктивного з’ясування кожної індивідуальної ситуації, зокрема про скоєні щодо цієї особи в полоні злочини. Також слід покращувати комплекси дипломатичних, військових, цивільних практик, спрямованих на звільнення таких людей. І одразу після звільнення має працювати механізм супроводу та реабілітації. Пропозиції нами частково вже підготовлені й перебувають на розгляді. Але багато аспектів цієї роботи треба організовувати практично з нуля. І це теж частина реформування армії, яка виходить із пострадянської моделі. Ми буквально шукаємо для того драйвери. І ми відкриті до взаємодії з усіма силовими відомствами, зокрема і Міноборони, для якісного відпрацювання всіх необхідних механізмів.
