Мужня «Фея»: волонтерка з Горішніх Плавнів доправляє допомогу нашим бійцям на передову з 2014 року

— За президентства ж Віктора Януковича почалося закручування гайок. Я провела кілька мітингів перед міською радою, щоб влада відчепилася від малого бізнесу. Бо нас так задушили податками, що ми вже й дихати не могли. Потім був Податковий майдан у Києві, — пригадує моя співрозмовниця, — а згодом і Євромайдан. Коли вперше туди приїхала, ще не знала, що стану його активною учасницею. А коли побили студентів, тут уже, як і багато хто, не мала вибору. Тож моя волонтерська діяльність розпочалася з київського Майдану: возила туди як гроші, так і теплі речі, продукти. Інші люди, знаючи, куди везу допомогу, долучалися й собі. А потім була війна. Ми й раніше здогадувалися про те, що вона неминуча: ще коли Росія напала на Грузію, було зрозуміло, що наступними будемо ми. Першого разу я поїхала до ракетників на Чонгар. А далі все закрутилося-завертілося... По суті, просто з Майдану перебралася на війну. Кожного тижня курсувала в зону бойових дій. Зараз їжджу дещо рідше. 

 

Жінка-оберіг.

 

— Ви примудрялися доправляти допомогу нашим бійцям у найгарячіші точки. 

 

— Так я тільки туди й їжджу. Бо привожу необхідні речі тим, хто їх замовив. У мене принцип: передати їх із рук у руки. Мій чоловік Олег Мороз, котрий сам воював, може підтвердити, що я привозила допомогу на самісіньку «нулівку». Чому не хочу лишати її у штабах, іще десь? Бо в такому разі не буду впевненою, що все дійде за призначенням. Що для мене ще важливо? Бачити, що речі, привезені мною, задіяні. Багато оптичних приладів тощо купила за власний кошт. І хлопці, коли демобілізуються, ці речі мені повертають. Скажімо, в мене є тепловізор, який, як «перехідний червоний прапор», передається від одних бійців до інших. Військовики, з якими контактую, — це настільки світлі люди, не заробітчани, яких, до речі, на фронті нині теж не бракує. Мої ж хлопці — це ті, хто перебуває там за покликом серця. Хоч, не приховую, у 2014 році було й таке, що от приїжджаю в одну з бригад, а всі вояки п’яні — запитують: «Закуску привезла?» Зі мною жарти короткі — відповіла: «Ви нічого не одержите». Розвернулася й поїхала. 

— Кажуть, ви не тільки п’яних вояків, а й цілком тверезих командирів «строїли». 

 

— Було й таке. Війна, як лакмусовий папір, проявляє кожного. Загалом я досить м’яка жінка, якщо мене не дратувати. Та от уявіть собі ситуацію: на «нулівку» приїжджає штабний командир, увесь такий при параді, у начищених берцях, вилазить зі свого джипа й починає на бійців горланити. Звичайно ж, не могла цього стерпіти й висловила все, що про нього думаю. Він потім дав розпорядження не пропускати мене на блокпостах. Попри це, мене скрізь пропустили, бо вже добре знали як волонтерку. 

— Кажуть, ви побували навіть у Донецькому аеропорту. 

 

— Так, лише раз. І ніколи б у цьому не зізналася, не маю жодних доказів, фотознімків. Чесно вам скажу: там було не до цього. Було настільки страшно, що ми швиденько розвантажили допомогу — і бігом утікати. А «здали» мене самі бійці. Якось ми підвозили хлопців на фронт, і один із них мене впізнав: «Ти «Фея»? А я «Кобра». Ти до нас у Донецький аеропорт приїжджала». Отак і просочилася інформація. 

 

— Був випадок, коли від прямого потрапляння міни водій вашого волонтерського автомобіля загинув у вас на очах... 

 

— Це трапилося під Горлівкою у 2014 році. Ми вже збиралися від’їжджати — і тут раптом почалося... Мій водій не зміг швидко вискочити, бо з його боку «заїдала» дверна ручка — автівка вже була старенька. На моїх очах в автомобіль потрапила міна. Мене бійці встигли витягнути й буквально кинули до бліндажа. Я ще не вписалася у вхід до нього й боляче вдарилася обличчям — ходила потім у синцях. Так, було таке... Але тоді подібні ситуації були не такою вже й рідкістю. Знаєте, скільки волонтерів загинуло на Донбасі? Понад сотню. Просто про це чомусь ніхто не розказує. Це одна з причин, через яку нас не хочуть пускати в зону протистояння. 

— Один із добровольців — Володимир Мусяк — розповів мені, що якось ви вивезли двох поранених. Але якою ціною! 

 

— Улітку того ж 2014-го в «Лугандії» під час нашого приїзду розпочався бій, у якому двох хлопців поранило. Ми з водієм їх вивозили — при цьому поїхали іншим шляхом (тоді ще добре не знали донбаських доріг) і вискочили... просто на блокпост із російським триколором. Знаєте, після цього мене ніхто не переконає, що на Донбасі немає російських військових. Розуміючи, що влипли в халепу, я вийшла з автомобіля й заявила: «Я «укропка», можете мене розстріляти!» Дивлюся — а переді мною молодняк, напевно, строковики. І один із них запитує російською: що ви, мовляв, робите в Ростовській області? Я, у свою чергу, запитую: коли тебе сюди везли, ти звернув увагу, якою мовою написані населені пункти? Він відповів, що вони їхали із заштореними вікнами. І тут підскакує командир: «Так, досить проводити агітацію. Їдь далі, там теж наші, я домовлюся, щоб і вони вас пропустили». Мені й Олег розповідав про випадки, коли бійцям 8-ї окремої автомобільної санітарної роти, у складі якої він служив, вдавалося домовитися з росіянами. Хоч загалом я їх ненавиджу. Аби змусити ненавидіти таку добру людину, як я, потрібно дуже постаратися. І вже на ту пору я їх не зносила, бо надто багато смертей бачила в зоні бойових дій (мушу сказати, що росіяни відповідають мені взаємністю: іноді в соцмережах таке про себе читаю). Але розповідаю, як було насправді. Між іншим, на другому російському блокпосту мені сказали: радій, мовляв, що не потрапила до луганських, бо вони б тебе на ремені порізали. 

 

Солодка «Ромашка» для мужніх чоловіків.

 

— Небезпека чатувала на вас не тільки в зоні бойових дій, а й у дорозі. Скажімо, вам доводилося й утікати від погоні. 

 

— То була не те що погоня. Два автомобілі нас просто «вели», найімовірніше, запримітивши на автозаправній станції при в’їзді до Красноармійська (нині Покровськ). Ми приїхали туди десь о 3-й годині ночі, дочекалися 6-ї ранку й рушили далі. І от бачу: за нами «хвіст». Урешті-решт, не витримала й зателефонувала бійцям 5-ї роти батальйону «Дніпро-1». Вони підскочили й «відрізали» ті дві автівки. Мені потім говорили, хто то був, але зараз уже цього не пригадаю. Насправді не пам’ятаю багато чого: коли переживаєш так багато подій, вони неминуче накладаються одна на одну. Загалом тоді на підконтрольну Україні територію міг заїхати хто завгодно. Пригадую, у Дзержинську (нині Торецьк) навіть місцеві діти підходили й занотовували номери автомобілів, коли бачили, що вони не донецькі. Загалом неприязнь у місцевих до нас страшна, і наша влада мало що робить, аби переламати ситуацію. Неодноразово відчувала це на собі. От якось приїжджаємо у Водяне — діти біжать і кричать: «Слава Україні!», а їхні батьки кажуть відкритим текстом: «Коли вже вас усіх повбивають?». Спершу було так образливо, а потім звикла. Перед Пісками є село Первомайське — так от, майже всі його жителі допомагали бойовикам будувати бліндажі, і тільки пара осіб були проукраїнськи налаштованими. Одна бабуся жила неподалік від передового блокпосту українських військ «Республіка Міст», то вона нашим бійцям і борщі варила, і пиріжки пекла. Аж от одного разу приїжджаю, а хлопці мало не плачуть: нашої баби Мані, мовляв, нема — загинула від вибуху мінометної міни... Зате коли на Донбас привозять допомогу від ООН, Червоного Хреста, волонтерів, місцеві гребуть усе один з-поперед одного. Інколи думаю, що вони не українці й не росіяни. Це нація, назва якій — «дай». 

 

— Скажіть відверто, вам буває страшно? 

 

— Звичайно. Ніколи не говорю, що я якась геройська тітка. І вважаю: у тому, що багато разів ризикувала життям, немає ніякого геройства. Просто в мене такий характер — от і все. Водночас щоразу, коли виїжджаю на безпечну територію, зітхаю з полегшенням: слава Богу. У Бога, щоправда, перестала вірити — після Дебальцевого. Як завжди, везла туди допомогу й потрапила в такий «заміс» — я взагалі «везуча»: вічно вскакую в якусь халепу. Бачила, як наші хлопці відступали в Іловайську й Дебальцевому. Відчувала при цьому таке безсилля, образу, біль... А приїжджаючи з фронту, помічала, що у волоссі стає все більше сивини, а на обличчі — зморщок. Я просто там старіла, помирала разом із хлопцями. Якось в Амбросівці потрапила під обстріл «Градів». Повернувшись тоді додому, сказала: все, більше не поїду туди, де стріляють. А через три чи чотири дні знову зібралася й вирушила в зону бойових дій. У 2017 році раптово перестала ходити. Прокинулася одного ранку й не змогла встати з ліжка. Ритм, який на ту пору витримувала, оте життя на колесах позначилися на самопочутті. Написала тоді засновнику туристичної кампанії «Феєрія мандрів» Ігорю Захаренку, разом з яким їздила в Піски, Тоненьке, Красногорівку, одне слово: «Здаюся». А він іще з 2014-го весь час агітував мене поїхати відпочити за кордон. І після мого лікування таки відправив мене в Єгипет. Через тиждень повернулася звідти зовсім іншою. 

— Зі своїм нинішнім чоловіком ви також познайомилися в зоні бойових дій? 

 

— Так, ми з Олегом одружилися зовсім недавно. До цього я теж була заміжня, але не склалося. Хоч зараз ми з моїм колишнім чоловіком — добрі друзі, допомагаємо одне одному, разом їздимо в зону бойових дій. Вважаю: якщо кохання минуло, потрібно одне одного відпустити. А щодо того, як познайомилась з Олегом, то з цим пов’язана цікава історія. Якось уже збиралася виїжджати з Пісок, хотіла тільки навідати полтавців. Телефоную Володимиру Страшку й запитую, де він. Як виявилося, той перебував в Опитному. «Заїдь до Карлівки, — порадив він, — там у церкві дислокуються наші земляки». Заходжу до підвалу церкви й запитую, хто з Комсомольська. Олег відгукнувся. Я підійшла й міцно обняла його. Залишивши бійцям якихось смаколиків, поїхала додому. Як виявилося, Олег потім із півроку мене розшукував, оббиваючи пороги волонтерських офісів, а дівчата, оберігаючи мене, не давали йому моїх координат. Я цікавилася в Олега, чим його зачепила під час тієї першої зустрічі. Він сказав, що його вразили мої очі: у них, мовляв, таїлося таке глибоке нещастя, горе. То був початок 2015 року. Можливо, все те, з чим стикалася на фронті, і справді відображалося в моїх очах. Олегу теж дісталося: ви знаєте, який шлях пройшла 8-ма санітарна рота. У 2017-му він пішов у зону АТО вдруге й цього разу воював у складі 72-ї окремої механізованої бригади в Авдіївці, у промзоні, де отримав контузію. 

 

— Попри те, що ваш чоловік неохоче відпускає вас у зону воєнного протистояння, ви, як і раніше, продовжуєте їздити туди. 

 

— Річ у тому, що бійці на мене вже чекають, бо, крім усього, для них спілкування зі мною — бодай якась віддушина. Вони завжди просять лишитися на ніч, аби мати можливість виговоритися. І я їх вислуховую, тобто виступаю ще й свого роду психологом. Багато чого про них знаю: хто перед війною недобудував камін, хто не повів, як мріяв, доньку до першого класу, кого не дочекалася дружина... Дорослі чоловіки, котрі пройшли через жорстокі бої, до речі, уміють плакати... 

 

— Зрозуміло, що волонтерська допомога була вкрай необхідною на початку бойо­вих дій на сході України. Але нині, на 6-му році війни, чи не пора волонтерам дати можливість проявити себе й державним мужам? Чи не образливо, що ви, по суті, підмінюєте функції держави? 

 

— Звичайно ж, образливо. Можу потягнути зі своєї сім’ї, але й тут уже витягла все, що можна. При цьому бійцям досі потрібні метеостанції (завдяки їм точність стрільби зростає вдвічі), труби розвідника, генератори (з ними взагалі біда), лазерні далекоміри, планшети. Та навіть радіостанції хлопці просять! Не розумію, чому всього цього не замовляє армія, я в цьому не розбираюся. Водночас не можу лишити вояків без необхідних речей, які вони просять. Розумієте? З одного боку, волонтерська діяльність — моя милиця, яку так хочеться викинути. З іншого боку, як ніхто розумію, що волонтерська допомога буде потрібною на фронті ще довго. Завжди кажу: як тільки стану непотрібною, піду, і ви всі про мене забудете. Сидітиму собі вдома й «поститиму» котиків та собачок у «Фейсбуці».  

 

— Коли їдте в зону бойових дій, досі приховуєте це від мами? 

 

— Та вона все одно відчуває. Оберігаючи маму, чого я їй тільки не плела за ці роки війни. Коли розмовляємо з нею по мобільному телефону і в розмову раптом вклинюються вибухи, вигадую, що то салют або колесо в автомобілі лопнуло, чи шафа в офісі впала. Повз проїжджають танки, а я заспокоюю маму: то, мовляв, трактори, це я поїхала по картоплю до фермерів. Та її важко обвести навколо пальця. Якось на початку весни вона стомлено запитала: «Оксано, які трактори? Надворі ж іще сніг лежить».