Ветеран батальйону «Айдар» Руслан Кашаюк рятує побратимів від привидів війни мистецтвом

До війни Руслан жив, як усі. Їздив на заробітки, як багато волинян. Не задумувався, братський чи не братський народ російський. Бо його більше Європа цікавила. Та й в Україні роботи вистачало. Через загострене почуття справедливості життя не завжди складалося рівно. Бо міг заступитися навіть за бомжа, якщо того ображали даремно. І по «кумполу», як жартує, надавати міг. Були періоди відчаю і зневіри. Саме вони привели його на якомусь етапі в монастир, звідки почалося його духовне самопізнання. 

 

— Два роки ніс послух у монастирі в Криму. Бог дає нам випробування по мірі того, скільки можемо нести. І навіть твій настоятель не дасть тобі більше зробити, ніж ти можеш. Бо він відповідає за тебе, і це, у першу чергу, відповідальність духовна. Через деякий час мені сказали: «Ти не будеш тут. Не твоє це». І добре, що повернувся додому, бо в сестри чоловік важко захворів, треба було допомагати, — згадує Руслан ті роки. 

 

— На Майдан теж пішли через загострене почуття справедливості?

 

— Безперечно. Хоч поїхав вже в січні, так обставини сімейні склалися. Але встиг у всіх гарячих точках побувати і свою порцію осколка отримати. У мене немає питань до рядових бійців і побратимів, з якими був на Грушевського й Інститутській. А щодо тих, хто нагорі, то, може, кілька чоловік є, до яких ще залишилася якась повага. І коли починають казати, чому Кошулинський набрав на ви­борах 2 відсотки, а Бойко 10, я кажу: «У себе запитайте». У нас немає жодної партії у класичному розумінні цього слова, є тільки політичні проекти, на які не хочеться навіть слів витрачати й часу. Після Майдану повернувся додому 26 лютого. Ще побув би в Києві, якби не Юлька на візку на сцені, коли над Києвом лунало «Гей, плине кача...». Це мене розірвало геть... Та вивітритися дух Майдану з нього вже не міг. Він вступив у волинську самооборону, їздив на чергування й патрулювання. Мама плакала: «Синку, ти ще не навоювався?»

 

— Це вона не тому казала, що вдома щось було не зроблено, просто бачила, що зі мною відбувається. Я на якийсь час зупинився. А потім почалася війна. Став з дня на день чекати повістки. Бачу, нічого не буде, почав шукати добробати, придивлявся. І тут «Айдар» «намалювався». Першим туди пішов мій побратим, з яким пройшов весь Майдан, Льоня Курдильчук. Я б теж з ним поїхав, але не знав, як сказати вдома рідним. І коли сестра з племінниками поїхала на відпочинок, я таки зробив офіційно повістку й поставив маму перед фактом: «Їду на війну». Вона тільки гірко посміхнулася: «Що, вибігав?». «Айдар» уже мав великі втрати, і серед наших волинян теж. Загинув Рустам Хамраєв, якого добре знав ще до війни. Декого з хлопців і не знав. Але у мене немає відчуття, що я їх не знаю. Здається, що знаю їх краще, ніж будь-хто. Бо всі вони у мене тут, у серці. Звідси серія «Айдар» народилася...

 

Під час уроку.

 

— А з «Грізлі» були знайомі (група «Грізлі» загинула біля блокпосту Весела гора 5 вересня 2014 в бою з російськими бойовиками, які зайняли наші позиції і не зняли український прапор. — Авт.)?

 

— Андрія Юркевича? Звичайно. У моєму відділенні був. Я з Майдану його запам’ятав. Хрящувате ще більше нас зблизило. У нас із ним була повна довіра, загартована боями. Це людина такого духу, духу величі! І так жалкуєш, що не використав часу, щоб більше з такою неймовірною людиною просто поговорити, поспілкуватися... 

Про загибель груп «Грізлі» й «Термінатора» Руслан дізнався уже на «великій землі», бо в цей час перебував на лікуванні в госпіталі — 22 серпня 2014-го він отримав важку контузію. Вибухова хвиля вдарила його головою об бетон і накрила 120-кілограмовою брилою. Та підлікувавшись, через кілька місяців він знову поїхав на війну. Цього разу довго воювати не довелося, бо контузія дала про себе знати: головні болі ставали нестерпними, він почав втрачати мову, згодом почалися провали в пам’яті. Окремі епізоди не те що стерлися, пам’ять їх просто заблокувала. Хоча, може, це й на краще...

 

Повернули мову і жагу до життя малювання і... кохання. Дико це говорити, але завдячувати має війні, що, рятуючись від неї, вперше взяв до рук пензлик. І зустрів свою Вікторію. Чого-чого, а малювання в школі він не любив. З шести років зі спортом дружив, ще в школу не ходив, а вже легкою атлетикою займався, футболом. Хіба міг подумати, що колись образотворче мистецтво поверне йому душевний спокій і дасть рятівну соломинку, що відволікатиме його від привидів війни? Ще коли в госпіталі лежав, почав оздоблювати маленькі ікони бісером, якісь орнаменти робив, щоб подарувати волонтерам, аби хоч якось віддячити за їхню невтомну роботу і допомогу. А потім він потрапив у руки Тетяни Мялковської, відомої волинської художниці, та психолога Олени Зверєвої, які займаються реабілітацією ветеранів АТО. 

 

— Дякую Богу, що подарував мені таких людей. Тетяна щось в мені роздивилася, отож арт-терапія дала свої результати. І, звичайно, кохання. Моя майбутня дружина Вікторія взялася опікуватися мною, заявивши: «Я твій особистий волонтер». Вона виходила мене і без неї мене не було б. Це справді Божий дарунок. Пізніше у «Фейсбуці» побачив оголошення про набір у школу іконопису при Українському католицькому університеті. Тепер ще навчаюся в інституті мистецтв у нашому Східноєвропейському університеті. Взагалі по життю іду, куди Бог посилає, хоча не завжди його чую. Мені дивно, коли мене називають художником. Бо знаю, що це точно не моя місія. Мій задум — серія портретів «Айдар» — не витвір мистецтва, це історія. Боявся, щоб пам’ять про моїх побратимів-«айдарівців» не зникла... 

 

Йому дуже болить, що в їхнє бойове побратимство брудними руками влізла політика, що обливають публічно брудом тих, хто справді був у тому пеклі. А ще його бісить байдужість українців і те, що сьогодні ми робимо зі своєю країною:

 

— Україна — Богом бережена держава, яку він подарував кожному з нас, щоб ми нею тішилися, гордися, любили, леліяли. І коли цю землю своїми руками нищать, зраджують — цього зрозуміти не можу. Маючи державу, за яку наші діди вмирали, виборюючи її у різних ворогів, тепер своїми руками її нищать?! Це роблять нездорові люди. Бо вони, бачте, на когось образилися, як малі діти. То йдіть у пісочницю гратися. Треба, врешті, навчитися відповідати за свій вибір. Я його зробив і готовий за нього відповідати. А ви готові? 

 

Знаю точно, що на коліна не стану. Бо на коліна можу стати тільки перед Богом, коханою і загиблими побратимами. Хоча те, що відбувається зараз із нами, не дивує. Пам’ятаєте, скільки людей залишилося на Майдані у ніч з 18 на 19 лютого? Жменька. Згадую, як жіночка, яка часто забігала до нас на чай з намету БЮТ, ввечері прибігла й просто ридала: «Русланчику, ти не уявляєш, скільки людей тікає з Києва! Не йдуть, а втікають!» Потім пригадував картину тієї ночі, й справді, фактично купка людей залишилася на Майдані — трохи на барикадах, хтось бруківку колупав, і жіночки сміття збирали. І ця жменька залишилася боронити країну! 

 

— Зате якої сили молитва звучала над нічним Києвом! 

 

— Молитва така чиста, що Бог не міг її не почути. Як і на війні. Буває, інколи читаєш молитву, ніби щиро, а духовний наставник каже: «То ще не молитва, це бу-бу-бу». Бо нема духу того, що треба. Але хай спочатку буде «бу-бу-бу», аби молився. Згадую Хрящувате: ми вже взяли цей населений пункт, а нас «утюжили» з усіх стволів. Наша група з десяти чоловік тримала оборону. І в перший же день у спаленому будинку я знайшов дві ікони: Богоматір-семистрільну, прострілену осколком, і святого Миколая. Я виніс їх і поставив на підвіконня на вулиці. І з усієї групи тоді під обстрілами у нас не загинув жоден боєць! Тільки командир взводу був поранений, але це сталося в іншому місці. І я бачив очі хлопців, коли вони вилазили з-під обстрілів живі й неушко­джені, коли фізично там неможливо було вижити.

 

Тому сьогодні Руслан робить те, що може. Пише картини й ікони, продає їх, щоб на зароблені гроші допомагати побратимам, їхнім сім’ям, онкохворим діткам. Коли загинула нещодавно харківський доброволець-волонтер Яна Червона, швиденько організував продаж вишитої бісером ікони, щоб дітям Яни перерахувати якісь кошти. 

 

А ще він їздить до поранених ветеранів АТО, яким сьогодні дуже важко. Він учить їх неслухняними хворими пальцями тримати пензлик і писати ікони. Разом із волинськими капеланами Руслан опікується центром лікування нейротравми при Рівненському госпіталі, де проходять реабілітацію хлопці з важкими пораненнями. Бо дуже хоче, щоб і їхні душі змили з себе тягар війни і просвітліли. Як просвітліла його душа...

 

...Хоч би якими ми були хоробрими, щирими, люблячими Волю та Україну, коли воювали за неї, все одно нас визначає те, що ми робимо після повернення з війни. Ці слова сказав про Руслана один з його побратимів-«айдарівців». Точніше не скажеш...