Зараз у Києві проживають тисячі вимушених переселенців із Донбасу. Вони покинули свої домівки, улюблену роботу і розпочали життя фактично з нового аркуша — зуміли знайти свою нішу у великому мегаполісі, налагодити свій, хоча б невеликий, бізнес, який дає можливість виживати без державної підтримки.
Мою увагу привернув величенький кіоск біля універмагу «Україна» з незвичною назвою «МЧС». «Невже тут розташована філія служби порятунку? — промайнула думка. — Але навіщо тут потрібні рятувальники?». Підійшов ближче і, прочитавши у вітрині слоган «Повернемо людству віру в чебуреки», не втримався від того, щоб познайомитися з господарями цього оригінального закладу громадського харчування.
— «МЧС» розшифровується як «Майстерня чебуречної справи», — привітно посміхаючись, пояснив мені Артем Лещенко. — А такий «прикольний» девіз нам підказав один із відвідувачів, який написав на нашій сторінці в «Фейсбуці» відгук: «Дякую, друзі. Ви повернули мені віру в чебуреки». А собі таким чином ми з дружиною Танею Шевченко повернули віру в те, що зможемо пережити війну — життя триває. Потрібно тільки не падати духом, а щось робити, і тоді все буде добре.
За таким юнацьким оптимізмом господаря чебуречної криється нелегка доля переселенця з Донбасу. Адже до початку бойових дій він був солідним бізнесменом, який майже 20 років успішно працював у сфері громадського харчування. Артем мав декілька ресторанів, закусочних, бістро та їдалень у Донецьку, Макіївці, Харцизьку, Шахтарську. І мріяв про розширення цієї мережі. Буквально напередодні буремних подій вони закінчили ремонт у новій арт-пельменній на площі Леніна в Донецьку. Тоді вже почалися проросійські мітинги, захоплення адміністративних приміщень, з’явилися блокпости та озброєні бойовики. Тож їхній заклад пропрацював цілих два дні, й Артем змушений був його закрити. Потім узагалі почалися погроми, тому сім’я вирішила рятувати не свій бізнес, а життя і виїхати до Києва.
— Практично ми втратили все, що наживали роками, — говорить Артем Лещенко. — Залишилася лише їдальня в Торецьку, але й вона не працює. Оскільки розташована у прифронтовому місті, де бувають обстріли. Виїжджати ж довелося лише з документами та деяким одягом і заощадженнями. Ми сподівалися, що невдовзі війна на Донбасі закінчиться і ми повернемося, але так і не були в Донецьку з 2014 року. Почекавши з місяць і витративши чимало грошей, ми зрозуміли, що потрібно чимось зайнятися, щоб заробляти собі на життя. Тож для відкриття власної справи напозичали у друзів 5 тисяч доларів і разом із дружиною Танею, яка до війни працювала режисером театру, спробували створити мобільну харчевню-кіоск на колесах — фуд трак. Спочатку поставили його на площі Шевченка. Але поторгували там зо три місяці, і нас звідти «попросили», мотивуючи це боротьбою з незаконними МАФами. Зрозумівши, що таким чином ми не зможемо навіть повернути вкладені кошти, ми змушені були перекваліфікуватися на бродячих вуличних кулінарів — спробували брати участь у різноманітних фестивалях.
Першим «млинцем», який вийшов не гливким, став «Арт-пікнік Слави Фролової». Артему довелося кілька разів умовляти організаторів узяти їх у цей проект, оскільки він задумувався як пропаганда здорового харчування, а чебуреки начебто «не вписувались у формат». Під натиском аргументів, що їхня їжа також дуже смачна і корисна, а також персональної привабливості чоловіка та, враховуючи ситуацію, в якій опинилася сім’я переселенців, Слава таки здалася — і вони взяли участь в новому форматі, в якому працювали чотири місяці. А щоб хоч якось вписатися в арт-формат пікніка і водночас збільшити кількість охочих поласувати смаколиками, Артем придумав оригінальний хід: запропонував бажаючим сфотографуватися з чебуреком, відправити знімок на їхню сторінку в «Фейсбуці» і отримати ще один безкоштовно. Бажаючих було чимало — не стільки через дармове пригощання, як задля незвичної розваги. Відтоді майже три роки вони й беруть участь у різноманітних подібних фестивалях, завоювавши вже чимало прихильників своїх «істинно донецьких» чебуреків, які значно відрізняються від усіх інших своїм неповторним смаком.
— Звісно ж секрету їх приготування я не розкрию, — посміхається чоловік. — Скажу лише, що головним інгредієнтом є любов, з якою ми готуємо. Але похвалюсь тим, що нас уже добре знають і навіть запрошують брати участь у різних кулінарних проектах. А дехто з наших шанувальників навіть говорив, що цілий рік чекав фестивалю, щоб знову поласувати такою смакотою. Одного разу наші відвідувачі зізналися, що такі смачні чебуреки їли лише раз у житті в Харцизьку. Як з’ясувалося у розмові, ця київська сім’я поверталася додому від родичів через те місто і зовсім випадково вирішила перекусити у місцевій чебуречній, яка виявилася саме нашою. Вони запам’ятали той неповторний смак чебуреків, хоча раніше споживали й грецькі та італійські панцеротті, і дуже зраділи, що знову змогли ними поласувати.
Зараз ці підприємливі молоді люди, окрім стаціонарної чебуречної, також беруть участь у різноманітних фестивалях та арт-заходах. Нещодавно «гастролювали зі своїм шапіто» на Контрактовій площі та Atlas Weekend на колишній ВДНГ, а також годували гостей джазового фестивалю у Львові. До роботи залучають ще кількох дівчат, серед яких теж є переселенки, а ще їм іноді допомагає 12-річна донечка. Мешкають вони в орендованій квартирі, тож значну частину прибутку доводиться витрачати на оплату житла. Проте повертатися в Донецьк, де не були з 2014 року, навіть не думають, хоча й скучають за рідною домівкою. Хіба що він знову стане «своїм» і там можна буде мирно жити та працювати.
