Рішення в один голос
— Чим для вас є пісня?
Г. Т.: — Пісня для мене — це взагалі все моє життя. Бо ми співали змалечку, скільки себе пам’ятаю. Мама каже, що почала я співати у рік і вісім місяців: вона періодично наспівувала свої дорослі пісні, а я одного разу взяла ляльку, сіла під столом і теж почала співати. Тоді мама за мить зрозуміла, що треба терміново міняти репертуар, бо повторювала я зовсім дорослу пісню. Тож почала я співати спочатку з мамою, а коли народилася сестричка Людочка, мама уже нас двох вчила дитячих пісеньок. Коли підросли, ходили в дитячий хор Українського радіо.
— В обох — мелодійне, наче переливи срібних дзвоників, сопрано. У кого з вас перший, а в кого другий голос?
Л. Т.: — У Галини перший голос, у мене — другий. Різниця у віці у нас два роки. Як молодша сестра я спочатку дослуховувалася до пропозицій старшої. Та, коли підросла, крила виросли й зміцніли, почала потроху продюсувати. Частіше виступаю організатором концертів, репертуар складаємо разом.
— Вам у спадок передалися чаруючі голоси?
Г. Т.: — Наше коріння з Полтавщини, зі славної співучої родини. Прадід співав у церковному хорі Києво-Печерської лаври. Дід вчився у музично-драматичному інституті імені Лисенка, був актором. Бабуся співала до 90 років. До сьогодні зберегла голос мама — Зоя Іванівна, а батько, Леонід Трохимович, тридцять років проспівав у хорі Українського радіо, грав у капелі бандуристів.
— Коли вперше заспівали дуетом на сцені?
Л. Т.: — Вперше багатотисячна аудиторія нас почула, коли Галинці було вісім років, а мені шість. Ми виконали дитячу пісеньку «Білочка» на Українському радіо. З того часу співали у дитячій групі хору Українського радіо. Музичну освіту отримували в музичній школі-студії Київського музичного училища імені Глієра. У народній хоровій капелі «Світоч» при Київському Будинку вчителя співали з 1992-го по 1996 рік.
У 1994 році наш дует брав участь у міському конкурсі «Співуча родина» і створенні однойменного творчого клубу. Саме тоді нам зустрівся відомий музикант Мстислав Сергійович Юрченко. Він і запропонував нам співати дуетом. Пізніше ми ставали лауреатами та дипломантами Всеукраїнських конкурсів та фестивалів «Співуча родина», «Таланти твої, Україно!», «Мотив для двох сердець», «Пісня року», «Всі ми діти, твої, Україно», «Осіннє рандеву», «Прем’єра пісні»...
— Які пісні берете в репертуар, де вас можна почути?
Г. Т.: — Насамперед співаємо пісні сучасних українських авторів: Віктора Ліфанчука, Ігоря Поклада, Леоніда Нечипорука, Мар’яна Гаденка, а також українські народні пісні, старовинні та сучасні українські романси, пісні народів світу.
За чверть століття ми дали понад 150 благодійних концертів, які проходили у військових шпиталях, у поїздках із ветеранами-воїнами у Новгород-Сіверському, дитячій лікарні «Охматдит», дитячому будинку в Рокитному, в київській бібліотеці для дітей...
Поза межами України ми виступали у Білорусі, Литві, Польщі, Словаччині, Іспанії, Греції, Болгарії, Франції, Сінгапурі. Повсюди аплодують українській пісні!
— Ви ось уже майже двадцять п’ять років разом на сцені. І жодного разу на сперечалися?
— Ні-ні. Жодного разу. Всі ці роки: рішення в один голос. Звісно, були творчі дискусії, обговорення. Наприклад, коли писали велику програму «Пісні народів світу». Ми її практично за два місяці зробили. А це — сімнадцять пісень іноземними мовами.
«Несемо у світ українську пісню, а вона для всіх»
— У вашій родині завжди всі співали. Ніколи не було бажання вискочити з цієї колії?
— Жодного разу подібні думки не виникали. Бо як інакше, коли в родині всі співають. Маленькими приїздили в село, на батьківщину тата, де жила бабуся, — це Полтавщина, село Петрівка-Роменська, що в Гадяцькому районі. Там дві татові сестрички співали і грали. Вони — музикантки і два брати. Старший вчився в Полтавському музичному училищі, але, на жаль, загинув під час війни, ми його не знали, а менший працював у селі в школі — викладав співи, грав на баяні, писав музику. Так ось, дядько Василь брав баяна, тітка Леся — гітару, і ми влаштовували такі собі славні вечірні посиденьки. Співали так, що півсела сходилося слухати нас. То було неймовірне багатоголосся. Ось такий він — ген творчості. І вже з цієї колії ніяк.
— Що співали на Полтавщині?
Л. Т.: — «Садок вишневий коло хати», «Хвиля човника легкого», «Мак червоний», «Гуцулка Ксеня», українські народні... Всі пісні на вірші Тараса Шевченка... Галинці у дев’ять років В’ячеслав Слинько подарував поему Тараса Шевченка «Катерина». Ми почитали та й заспівали «Така її доля»... Це нам було десь 9-7 років...
— Ви вчилися у столичній школі й змогли впродовж життя пронести українську пісню... Що допомогало триматися українського берега у не надто українському Києві?
Г. Т.: — Ми вчилися в одній із кращих — 58-й — школі. На той час була шестиденка. Тато привів до дитячого хору Українського радіо. Йшли з великим задоволенням. Нас прослухали й одразу прийняли. А щонеділі ми їздили навчатися у студію Глієра. Там ще чотири уроки: хор, сольфеджіо, музична література і спеціальність. У Людмили — баян, а в мене бандура. До речі, там, у хорі, багато співали.
І нині з радістю згадуємо, як здорово було їхати на десяту ранку на заняття. Діти гуляють у дворі, а ми — до хору. Частенько нашу маму запитували: «Зоє Іванівно, де ваші діти, чому не гуляють у дворі?» А вона спокійно і з гордістю відповідала: «Поїхали в студію на заняття, співати».
— Вважаєте, дитинство було щасливим?
— Звісно! Найщасливіше! Скажіть, кому ще випала честь, наприклад, співати й записувати пісні на Українському радіо разом із народним артистом України Миколою Кондратюком? Ми співали з ним пісню «Вчителько моя». А хіба це не щасливе дитинство, коли до нашої хати приходили татові друзі, такі світочі, як Сергій Баштан, професор консерваторії по класу бандури, Микола Горлов — чоловік Світлани Горлової, видатної дикторки Українського радіо, Віталій Лапшин, В’ячеслав Слинько. І всі вони, до речі, співали, а ми із задоволенням у відповідь співали для них.
— Вам пощастило народитися у такій славній родині...
Л. Т.: — Так, це, власне, подарунок від Бога, чи то просто доля наша така — народитися в такій співучій родині. І завдячуємо батьковому полтавському корінню. У наших прабабусі й прадідуся було десятеро дітей: семеро хлопців і три дівчинки. І ось ці діти ходили на той час до клубу у хор, драматичний гурток. І тому недарма наш дід Трохим Іванович, із тих десяти дітей, захотів стати актором. Уявляєте, із села, що на Полтавщині, приїхати до Києва і вступити до музично-драматичного інституту імені Лисенка.
— Ви виступаєте на різних сценах. Це має значення, де й для кого співати?
— Та ні. Ми ж несемо у світ українську пісню, а вона для всіх. І байдуже, чи це дитяча аудиторія, чи доросла. На нашому рахунку сотні переспіваних пісень. Це титанічна робота. Чого варті тригодинні концерти! А люди не відпускають — хочуть слухати рідну пісню.
На рахунку клубу «Співуча родина» виступи в бібліотеках, дитячих будинках, будинках для ветеранів, лікарнях... А проект «Дорога до батьківської хати» допоміг донести пісню до найменшого села на карті України.
Дуже багато концертів відбулося на сцені Київського будинку вчителя, який, на жаль, зараз не працює й не відома його подальша доля...
— У вас таке міцне співуче підґрунтя. А чи проросли паростки? Хто з ваших рідних продовжує співати?
Г. Т.: — У мене дві донечки. Менша прекрасно співає. Та й старша теж. Обидві закінчили музичні школи. Ось уже й дві онуки чудово співають. Менша, Настя, ще не вміла говорити, а наспівувала. Якось у нас був творчий вечір «Діти «Співучої родини». І ми виходили на сцену в такому порядку: спочатку співала найменшенька Настя дитячу пісеньку, потім донечка Наталка з Ясею. Співали пісню Тараса Петриненка «Україна». Зала сприймала чудово. Потім вийшла наша мама, Зоя Іванівна, і ми з Людмилою і всі разом заспівали пісню на слова Володимира Вихруща, музику Владислава Толмачова «Сік землі» під бурхливі оплески. Ось це і є наше справжнє коріння — чотири покоління на сцені.
Л. Т.: — Моя доня також успішно закінчила музичну школу, принесла диплом і поклала на столі зі словами: «Це тобі, мамо, подарунок». А ось уже її донечка, тобто моя онука Аня має чудовий голос і слух. Вже зо двадцять пісень знає. Дуже гарно у неї виходить пісня «Як служив же я у пана». Зараз вона пішла до школи, і що порадувало: із двадцяти гуртків вибрала хор! Не інформатику, малювання чи спорт, а хор! Хоч і співають там трохи вже інших пісень, а все ж це гріє душу.
