За плечима Дар’ї Свиридової понад вісім років досвіду у правозахисній діяльності.
Вона родом із Криму, але у квітні 2014 року вимушена була залишити півострів через окупацію української території Російською Федерацією.
Нині Дар’я — юристка Української Гельсінської спілки з прав людини, активно займається захистом жертв порушень прав людини та постраждалих від воєнних злочинів через окупацію Криму.
Разом із колегами готує позови до Європейського суду з прав людини та супроводжує справи у національних судах. Координаторка освітніх програм для юристів УГСПЛ.
Мріє прокинутися під звуки прибою в українській Ялті. Про це розповіла Ірині Виртосу — авторці збірки історій «Кримський альбом: історії правозахисників». Із Дар’єю ми поспілкувалися перед кінопоказом документального проекту «Балух» під час міжнародного кінофестивалю про права людини Docudays UA, де правозахисниця була членкинею журі в номінації Rights —ow! Розговорилися про ефективність національного механізму захисту прав людини та проблеми із законодавством у сфері захисту прав політв’язнів та постраждалих від збройного конфлікту в Україні.
— Дар’є, як би ви пояснили поняття прав людини не юридичною мовою для пересічних громадян?
— Загалом права людини — це відносини людини та держави. Порушень прав людини між людиною та людиною бути не може. Тобто права людини — це завжди про конфлікт між державою та людиною або про невтручання держави у свободи людини. У мене є колега, який дуже непогано пояснює, що права людини — це такі червоні прапорці, за які державі заборонено заходити.
— Наскільки національний механізм захисту прав людини на сьогодні є ефективним?
— Це складне питання. На нього в мене немає універсальної відповіді. Але скажу, що це дуже залежить від конкретної справи. В якихось справах ми можемо захистити права людини на рівні національному: або на рівні Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, або на рівні національних судів.
На жаль, у певних питаннях ми не маємо ефективних засобів захисту в рамках країни або не досягаємо позитивного результату в судах. Тому досі маємо тисячі звернень до Європейського суду з прав людини. Він є механізмом на рівні європейської системи захисту прав людини. До нього може апелювати будь-яка людина, яка вважає, що національна судова система або національна правова система не змогли захистити її від порушень або взагалі не існувало ефективних засобів захисту.
Фокус моєї роботи – захист прав людини у зв’язку з окупацією Криму. На жаль, сьогодні перед нами дуже багато нових викликів та правових питань, які ми виносимо на розгляд міжнародних судових інстанцій щодо захисту прав людини в умовах окупації. Наприклад, чи є суди, створені в умовах окупації, ефективним засобом захисту? З одного боку, держава-окупант мала забезпечити підтримку порядку на окупованих нею територіях. Але з іншого...
Нещодавно ми з колегами з правозахисних організацій проводили велике дослідження. І, згідно з результатами, наприклад, у справах, де має місце політично вмотивоване переслідування наших громадян у Криму, які висловлюють відкрито свою проукраїнську позицію, і за це держава-окупант Російська Федерація їх переслідує, суд, створений в умовах окупації, в жодному разі не є ефективним засобом захисту. Більше того, фактично сам суд є одним із механізмів, який використовує окупаційна влада для незаконного політично мотивованого переслідування людини.
— З якими труднощами найчастіше доводиться стикатися правозахисникам, які займаються захистом прав політичних в’язнів в окупованому Криму та осіб, постраждалих від воєнних дій на сході України?
— Щодо правозахисників, адвокатів у Криму, то основний виклик — у тому числі і захистити та зберегти безпосередньо себе. Як це дивно не звучить, нині останні тенденції, які ми спостерігаємо і які є доволі страшними, — те, що адвокати, сміливі правозахисники, які публічно, в юридичній площині, площині адвокації чи висвітлення процесів переслідування наших громадян в окупованому Криму або Росії, самі стають об’єктами переслідування.
Нещодавно ми з колегами з Регіонального центру прав людини та адвокатами з навчального курсу «Стандарти прав людини в практиці адвокатів та суддів» готували велике дослідження ситуації щодо дотримання прав адвокатів у Криму та на сході України в умовах збройного конфлікту. Ми побачили, що за ці чотири роки адвокати, правозахисники, які працюють по чутливих справах, пов’язаних із захистом жертв політично вмотивованих переслідувань, зіткнулися із серйозними перешкодами їхній професійній діяльності: нападами на офіси адвокатів, вилученням їхньої техніки, особистими погрозами від окупаційної влади, позбавленням волі власне їх, адвокатів. Усе це спрямовано на одне — перешкоджати адвокатам та правозахисникам виконувати свою роботу щодо захисту жертв порушень прав людини. Тому, мабуть, нині це один із найбільших викликів, із яким стикаються правозахисники на окупованих територіях.
— А як тоді адвокатам, правозахисникам, журналістам, які висвітлюють ці теми, захистити себе?
— У першу чергу, мабуть (про що кажуть і адвокати з Криму), — це публічність їхньої роботи. І друге — це наша солідарність та максимальне привернення уваги до можливих та існуючих порушень стосовно адвокатів та правозахисників. Міжнародний тиск на країну-агресора, санкційна політика, а також публічні заяви міжнародної спільноти й увага громадськості до порушень прав людини та переслідування активістів і правозахисників у Криму надає їм чи не єдині можливості безпеки. Коли порушник знає, що його злочин не пройде непоміченим і ми будемо домагатися всіма шляхами відповідальності за скоєний злочин, — це має вплив. В умовах, коли жодна міжнародна моніторингова місія не має доступу до Криму, на жаль, чи не єдиний спосіб допомоги — це солідарність та максимальна публічна увага до фактів переслідувань правозахисників на окупованій території.
— Як прийняття законопроекту «Про правовий статус і соціальні гарантії осіб, які незаконно позбавлені волі, заручників або засуджених на тимчасово окупованих територіях України та за її межами» може допомогти захистити права політичних в’язнів?
— Ми, безумовно, потребуємо законодавчого врегулювання трьох питань. Перше — це чітке визначення категорії осіб, які переслідуються і незаконно позбавлені волі в рамках конфлікту на окупованих територіях або в РФ. Друге — в законі має бути прописаний механізм, за яким встановлюється той факт, що особа є дотична до тієї чи іншої категорії: це особа, яка незаконно переслідується з політичних мотивів або полонений на сході України. І третє — держава повинна в міру своїх можливостей визначити, яку державну допомогу (соціальну підтримку, медичну, компенсацію витрат на правову допомогу тощо) готова надавати цим особам та їх родинам тут і зараз.
На сьогодні жоден із зареєстрованих законопроектів, за оцінками правозахисних організацій, поки що не відповідає тим вимогам, які ми висуваємо до якісного закону, який би дійсно був ефективним. Утім, ми сподіваємося, що законопроект 8205 все-таки буде допрацьований з урахуванням пропозицій громадських організацій та експертів. Про це публічно заявили його автори. Відповідно, після його доопрацювання і, сподіваємося, прийняття ці особи — незаконно позбавлені волі у зв’язку з конфліктом — зможуть отримувати системну підтримку від держави.
Наразі це питання, яке вирішується на рівні політичної волі. Сьогодні керівництво країни хоче допомогти цим особам і вже виділило кошти з бюджету: чудово, ми компенсуємо витрати на адвокатів, надаємо іншу державну допомогу. Однак на рівні законодавства досі чітко не визначено, яким саме особам така допомога повинна системно надаватися. Нині те, як вирішується, кому надавати таку допомогу, а кому ні — доволі непрозорий процес.
Відсутність такого закону, звичайно, може призвести до погіршення становища наших громадян, які перебувають у полоні Кремля під час збройного конфлікту. Я сподіваюся, що такий закон буде прийнятий якнайшвидше із чіткими положеннями, на яких наголошують правозахисники.
