Вистава Be my Marguerite! (або «У незвичній самоті») — одна з яскравих подій театральної програми цьогорічного весняного Гогольфесту.
Її авторка і виконавиця — швейцарська акторка Мадлен Бонгард.
Майже годину сам на сам із глядачами. За спиною — інсталяція: три десятки білих манекенів, що звисають зі стелі. Ці чоловічі і жіночі фігури безликі.
Про головну героїню відомо трохи більше — її ім’я М. Вона згадує свої сімейні і любовні стосунки. Коли слів бракує, продовжує розповідь мовою тіла.
Мадлен танцює босоніж під мінімал-техно і відеопроекції. Її рухи стають усе експресивнішими, коли ритм і гучність музики зростають.
Тоді глядачі починають розуміти, навіщо на вході до глядацької зали їм видавали беруші. На виставі в Маріуполі був аншлаг. Усі бажаючі потрапити на неї не змогли. Ті ж, кому пощастило, довго не відпускали Мадлен аплодисментами.
— Мадлен, розкажіть про ваші візити в Україну. Вкотре ви у нас?
— Насправді, стосунки з вашою країною стають такими, що я починаю втрачати лік своїм візитам сюди (сміється). Це сьомий чи восьмий приїзд. Єдине, що можу сказати напевно, — вперше завітала сюди у січні 2016 року. Отже, я вже три роки приїжджаю до вас, і, сподіваюсь, таких візитів буде все більше.
— Чим вас так зацікавила Україна?
— Насамперед — це люди, яких я тут зустріла. Вони дуже звитяжно працюють і вміють робити це спільно. Вони напрочуд живі і вимогливі до самих себе. І це все відкриває великі можливості. А ще, Україна дає мені простір і для пересування, і для висловлювання. До прикладу, цей фантастичний проект арт-потяга ГогольTrai—, коли митці їдуть майже добу з Києва до Маріуполя... Він у нас просто неможливий, адже шлях, наприклад, від Цюріха до Женеви займає 2-3 години. Саме так я відчуваю ваших людей і вашу країну.
— Коли кажете про українців, то маєте на увазі людей із театрального світу?
— Не лише з театрального. Хоча, ясна річ, більшість людей, з якими я спілкуюсь — це артисти. Також це ті, хто задіяний у наших спільних проектах, це театральні діячі і незалежні митці, фестивальна публіка.
— Розкажіть трохи про Be my Marguerite! і про те, як її сприймає український глядач.
— Виставу створено на основі листів Марґеріт Дюрас і частково — мого власного тексту. Сценографія і дизайн — Клер Фінотті. Це вже дев’ятий показ загалом, і четвертий — в Україні. Два покази відбулись у Києві, в театрі ДАХ, і один показ у Львові, в театрі Лесі Українки. Українська публіка сприймає виставу серцем. Я бачу, як вона зворушує глядачів. Вони дуже емоційно переживають і замислюються над тими відчуттями, які пережили під час вистави. Зараз я працюю тут уже над другою постановкою і маю те саме відчуття: тут, в Україні, ви слухаєте своїм серцем.
— Якою буде ця, друга, робота?
— Це постановка за твором французького письменника Бориса Віана. Ми працюємо з двома українськими виконавицями — Анастасією Перець і Вікторією Донець. Також задіяно два швейцарські виконавці — Томас Колер і я. Це мультидисциплінарне шоу про системи, про свободу людини в системі. Божевільна кумедна історія про лікаря, який у власній лабораторії намагається створювати самих лише красивих людей. Його мета — викорінити потворність. І повстає питання, що таке краса? Чи є якийсь стандарт краси, чи всі красиві мають бути подібними? Чи ми красиві тоді, коли відрізняємось?
Це буде комедія. Прем’єра відбудеться в Швейцарії, у вересні цього року. Навесні наступного року, за сприяння посольства Швейцарії, ми привеземо виставу в Україну. Можливо, це буде узгоджено з Книжковим Арсеналом, адже видавничий дім Вавилон працює зараз над перекладом цієї книги Бориса Віана. І є ідея поєднати обидві події в Києві — вихід книги і нашої вистави, а після цього — зробити показ у Маріуполі на Гогольфесті чи у Харкові на Парад-фесті. Це ще не остаточне рішення і я його не анонсую, лише задум. Ця вистава називатиметься «Для наших диких душ».
— Так називається і ваша компанія — Dyki Dushi. Досить незвично зустріти швейцарську компанію з україномовною назвою...
— Все дуже просто. На певному етапі у мене виникла потреба в структурі, яка б займалась усіма організаційними питаннями, пов’язаними з творчістю. Я вирішила заснувати театральну компанію і почала шукати для неї назву. Це мала бути швейцарська компанія з назвою, яка б розбурхувала уяву і водночас була б дотепною, викликала резонанс. І тоді я згадала своїх українських колег і назву нашого спільного проекту. Вона звучить як музика, ваша мова взагалі дуже мелодійна, я її зараз вивчаю. Так і з’явилась назва Dyki Dushi. Кумедним також є те, що в моїй рідній Лозанні є місце, біля озера в гавані, яке називається Уші (Ouchy), а доки французькою — «ке» (quais). Тому ми, коли домовляємось про дружню зустріч чи прогулянку в Лозанні, то призначаємо її в доках порта Уші (les quais d’Ouchy). Насправді ці два вирази — французькою Les quais d’Ouchy і українською Dyki Dushi — дуже співзвучні!
