Любов і біль Краматорська
З Сергієм ми зустрілися біля пошти, він очікував на дружину та розглядав фасад будівлі. >>
Герой України Володимир Жемчугов: «Окупанти не могли зрозуміти, як це я, місцевий житель із російським прізвищем, пішов проти Росії»
07.05.2019
Як відомо, на непідконтрольних Україні територіях Донецької та Луганської областей як реакція на збройну агресію Російської Федерації набирає обертів рух опору.
Одним із тепер уже відомих партизанів був уродженець міста Красний Луч, що на Луганщині, Володимир Жемчугов.
У період із грудня 2014-го по вересень 2015 року він провів чимало спецоперацій зі знищення військових об’єктів ворога.
Повертаючись пізно ввечері після виконання одного із завдань, чоловік підірвався на міні, із тяжкими пораненнями потрапив у полон і повернувся в Україну тільки через рік — без рук і майже сліпим.
2017 року за особисту мужність і героїзм, незламність духу, самовіддане служіння українському народу удостоєний звання Героя України.
Тепер 48-річний Володимир Жемчугов зустрічається з багатьма людьми й розповідає про пережите, аби ми знали правду про події на Донбасі, розвінчує кремлівський міф про те, що там немає російських військових.
Побував він і на Полтавщині — так мені вдалося почути цю щемливу історію з перших вуст.
«Захищав свій дім, а виявилося — що всю Україну»
— У 60-ті роки минулого століття мій батько приїхав розбудовувати Донбас із Росії, а мати — з Білорусі. Вони створили сім’ю — так я з’явився на світ. До строкової служби в армії працював шахтарем. Відслуживши, знову повернувся на шахту. У 90-ті роки почалися складні часи — перестали платити зарплатню. На ту пору я навчався в гірничо-металургійному виші, мав дружину й доньку. А оскільки грошей на життя не вистачало, змушений був змінити професію — подався в комерційні структури. Розпочавши з рядового менеджера, виріс до директора заводу, а згодом став регіональним менеджером успішної міжнародної компанії, — розказує про своє довоєнне життя Володимир.
— Оскільки я виріс на Донбасі, то можу запевнити, що там ніколи не було якихось міжнаціональних суперечностей. Усе почалося після Помаранчевої революції. Вона перемогла в Україні, проте не на Донбасі. Бо Донецьку область віддали на відкуп Ринату Ахметову, а Луганську — Олександру Єфремову. І місцеве керівництво зробило все для того, аби Донбас став депресивною територією, а люди повністю втратили віру у владу.
Луганщина взагалі стала таким собі «ведмежим кутом». Проте навіть за таких умов я дуже багато працював, завдяки чому став заможним. До 2014 року мав свою фірму у Грузії, а в Красному Лучі, як і раніше, жили моя мати, сестра, інша рідня, і ми час від часу їх навідували. Приїхавши до рідного міста 2014 року, на перехресті автошляхів Харків — Ростов і Луганськ — Донецьк побачив барикади й підійшов туди, бо мені було цікаво, хто ж там стоїть.
Як ви, мабуть, знаєте, у багатьох населених пунктах існує така собі «біржа праці», де збираються місцеві алкоголіки й дармоїди. Вони можуть скопати вам грядку чи вивезти сміття й у такий спосіб заробити собі на випивку. Так от, на барикадах якраз і побачив таких людей. Поцікавився, чого вони тут зібралися.
Ті у відповідь: «Ми тут працюємо. Міський голова Марина Філіпова наприкінці дня привозить нам їжу, дає гроші на цигарки й горілку. Тож усе о’кей». На ту пору росіяни вже захопили Крим. Та ми все ще думали: яка війна? Надворі ж ХХІ століття!
За словами Володимира Жемчугова, він спробував підняти громаду. Знаючи на Луганщині багатьох керівників, підприємців, з’їздив до Краснодона, Ровеньків, Антрацита, Сніжного, Луганська, аби заручитися їхньою підтримкою.
— Проте було вже пізно, — зітхає. — Навесні 2014-го моїх товаришів, однодумців почали знаходити зі зв’язаними скотчем руками і простреленою головою. Тобто спецслужби Росії вже працювали на Донбасі на повну силу. І те, що сталося далі, було операцією ФСБ Російської Федерації. У травні до Антрацита прибув генерал армії козачих військ Микола Козіцин із російськими військовими (чи не щоночі туди ж приїжджали по 5—6 «КамАЗів» зі зброєю). Вони брали один населений пункт за іншим, лякаючи місцевих, що от невдовзі з Києва нагрянуть «бандерівці» й усіх знищать.
А потім організовували місцеві осередки козацтва, щедро роздаючи зброю отим алкоголікам і дармоїдам, які стояли на блокпостах.
Іще зовсім недавно останні під магазином клянчили гривню на пиво, аби похмелитися. А тепер роз’їжджали на джипах з автоматами, повними кишенями грошей і ящиками горілки в багажниках.
От із цього й розпочалася так звана «громадянська» війна. Місцеві озброєні козачки грабували банкомати, банки, а також підприємців, керівників, котрі мали проукраїнську позицію (заздалегідь були складені «чорні» списки). Набіги, як правило, здійснювали вночі, вдавалися до тортур, а зранку привозили своїх жертв до нотаріуса, і ті, враз ставши поступливими, підписували дарчі на квартири, будинки, автомобілі, фірми, а потім узагалі безслідно зникали...
Тоді, у 2014 році, я не думав про якийсь героїзм — просто вирішив захищати свій дім, а виявилося: захищав усю Україну. До війни на Донбасі, що кардинально змінила моє життя, я поїздив по світу.
Неодноразово буваючи і в Російській Федерації, бачив, що Росія — це Москва, Санкт-Петербург, Новоросійськ, Нижній Новгород і ще кілька міст. На більшості ж території — повний занепад, просто якесь середньовіччя. Тому, будучи етнічним росіянином, ніколи не хотів жити в Росії.
Володимиру вдалося створити партизанський загін із таких, як і сам патріотів. Озброїв його за власний кошт (гроші привозив зі своєї фірми з Грузії) — місцеві, отримавши зброю, одразу ж почали нею торгувати.
— Українська армія з’явилася в нас наприкінці серпня, — продовжує свою розповідь виходець із Луганщини. — Оці козачки, побачивши, що до міста підійшли українські танки, все покидали й утекли. Пригадую, один день у місті не було навіть отієї бандитської влади. А потім уночі прийшли вже чеченські батальйони, рязанська й тамбовська десантні дивізії, колони танків, БТРів. Прибулі мали у своєму розпорядженні артилерію, «Гради»...
Коли з’явилися російські військовослужбовці, більшість місцевих злякалися і здалися. Багато хто тоді говорив: Росія — це такий потяг, який нас переїде, плювати проти вітру небезпечно. І ви знаєте, як жорстоко розправилися з депутатом Горлівської міської ради Володимиром Рибаком, який підтримав українську владу. На околицях Красного Луча розпочалися бої з Житомирською аеромобільною бригадою.
Наша армія була ніякою, хоч хлопці мужньо боролися. Найжорстокіше поводилися «кадирівці»: любили фотографуватися на тлі понівеченої української техніки й убитих солдатів. На ту пору в місті вже ввели комендантську годину — якщо хтось попадався в заборонений час доби, забирали до комендатури й били. Та ми все одно виходили вночі на місця боїв і, не маючи змоги хоронити наших загиблих вояків, просто закопували, аби їхніх тіл не розтерзали дикі тварини.
«Я вперто повторював, що хочу жити, як у Європі, а не як у Росії»
Узявши до рук зброю, Володимир Жемчугов воював у тилу ворога. Серед проведених за його участю спецоперацій — пошкодження ділянок залізничної колiї, що використовувалися противником для транспортування зброї, військової техніки та боєприпасів із території Росії до тимчасово окупованих районів Донецької та Луганської областей, виведення з ладу ліній електропередач, газорозподільних станцій і трансформаторної підстанції, знищення військової техніки незаконних збройних формувань тощо.
— Одного разу я замінував лінію електропередач на військовому аеродромі в Луганську — тоді Росія саме готувалася перекинути на нашу територію авіацію, й українська армія попросила нас перешкодити цьому, — пригадує патріот. — На жаль, я припустився помилки: повертаючись іншим шляхом, зайшов на мінне поле й, наступивши на розтяжку, підірвався. Стікаючи кров’ю, доповз до автодороги Краснодон — Луганськ, якою російські вояки вночі возили боєприпаси.
Вони мене підібрали й доправили до лікарні, де мені ампутували руки, бо почалася гангрена, зробили операції на животі й голові. Цілий рік я провів у полоні. Тяжкопоранених полонених росіяни віддавали одразу, а мене не хотіли. Окупанти не могли зрозуміти, як це я, місцевий житель із російським прізвищем, пішов проти Росії, так би мовити, зрадив росіян. Мені сказали: якщо хочу вижити, маю стати на коліна перед телекамерою й попросити пробачення, заявити, що не з власної волі воював за Україну, а мене підкупили або просто змусили.
Я відповів, що вже втратив здоров’я (на ту пору був не тільки безруким, а й сліпим) і не хочу втратити ще й своє чесне ім’я. Мене кинули до луганської в’язниці — в одну камеру із кримінальними злочинцями. Щомісяця допитували «ФСБшники», цікавилися, чи я не передумав, змальовували райдужні перспективи в разі, якщо погоджуся на телесюжет за їхнім сценарієм: обіцяли, що в Москві зроблять операцію на очах, замовлять протези, призначать пристойну пенсію, виділять квартиру тощо. Я вперто повторював, що хочу жити, як у Європі, а не як у Росії.
17 вересня 2016 року Володимир Жемчугов був звільнений із полону. Багато хто був тоді шокований, побачивши, з якими пораненнями людину тримали у в’язниці. Після цього Володимир лікувався в Україні, потім — у Німеччині й нині, за його словами, почувається задовільно.
— Дуже добре, що до вас не дійшла війна. Проте вона не так далеко. Про це не треба забувати, — зауважує він. — Я спілкуюся з багатьма людьми у «Фейсбуці». Беру протезом ручку й у такий спосіб набираю текст. На жаль, не можу воювати з Росією фізично, тому вестиму з нею ідеологічну війну й виступатиму за європейський шлях розвитку України. Продовжую спілкуватися і з луганцями.
Один мій знайомий, котрий у 2014-му підтримував Росію й навіть воював за неї, уже, розчарувавшись, пішов з армії. Запитую в нього: ну що, «навоювався»? У відповідь він обурюється: «Як нас «кинули»! Усім заправляють росіяни, до місцевих ніхто не дослухається». Іще коли я перебував у луганській в’язниці, охоронці мені повідали, що там сидять близько 400 так званих зрадників «ЛНР» — тих, хто щось не так сказав, висловив невдоволення режимом. За останніми даними, так званих політв’язнів у тій тюрмі вже майже тисяча. Тобто хвиля невдоволення зростає.
За словами Володимира, коли його звільнили, він тривалий час виношував думку про те, що от поїде за кордон і розкаже там, що в Україні насправді триває не громадянська війна, що він, корінний луганець, змушений був захищати свою землю, на яку прийшли російські вояки.
— Я двічі виступав у ПАРЄ в Страсбурзі, а також у Європарламенті в Брюсселі, двічі — у канцелярії Ангели Меркель, у бундестазі, двічі — в міністерстві іноземних справ у Берліні, в Конгресі США у Вашингтоні... І дійшов висновку, що з Російською Федерацією, на жаль, ніхто не хоче зв’язуватися. Європі дуже вигідно купувати російські нафту й газ, а тому з Росією ніхто не воюватиме.
У розмові зі мною європейці цинічно заявляли: на сході України, мовляв, загинули всього 10 тисяч осіб, от у Косово поклали голови 25 тисяч — оце конфлікт! Уявляєте, як мислять ці люди. Вони говорять: треба почекати 10—15 років, як тільки ми, мовляв, перестанемо купувати в Росії енергоресурси, з нею відбудеться те ж саме, що й із Радянським Союзом, — Московія повернеться до своїх первинних кордонів. Такий план Євросоюзу, і думаю, він цілком реальний, — підсумовує Герой України.
