«Найобразливіше, коли явно «засуджують»
— Так, минулий рік був дуже насиченим, — говорить 23-річна Ганна Охота, котру раз-по-раз відволікає від інтерв’ю її бультер’єр білої масті Терра. — Після національної першості й турніру в Казахстані, де я дуже добре виступила, ми з тренером посилено готувалися до чемпіонату Європи в Болгарії. Провела там, на жаль, усього три бої, бо в півфіналі мене дещо «засудили». Переглядали потім з Олександром Євгеновичем відеозапис мого бою з російською боксеркою Катериною Пальцевою — там у кожному раунді перевага була на моєму боці, однак судді чомусь віддали перемогу суперниці. Після цього трохи відпочила, взяла себе в руки, забула про всі прикрощі — і знову вперед, за новими досягненнями.
— От ви говорите: «засудили». Після цього опускаються руки, чи на подібних моментах не «зациклюєтеся»?
— Мабуть, це найобразливіше: коли ти явно переграєш суперницю, а у фіналі бою суддя піднімає її руку. Але у великому спорті потрібно бути готовим до всього. З іншого боку, навіть ось такі несправедливі моменти можуть стати стимулом до того, щоб більше тренуватися, удосконалювати майстерність, аби твоя перевага на рингові була настільки явною, щоб ні до чого було прискіпатися.
— Аню, як сталося, що з вашим зростом 157 сантиметрів і вагою 48 кілограмів ви обрали бокс? І як сприйняли це ваші батьки?
— Навряд чи чиясь ненька хотіла б, щоб донька займалася єдиноборствами. Моя мама — не виняток. Звісно, з часом, побачивши, що завдяки боксу я стаю кращою, сильнішою, вона змирилася. А до залу боксу я прийшла у 13-річному віці зовсім випадково. До цього займалася плаванням. Якось під час шкільних канікул басейн закрили, мені нічого було робити, тож завітала сюди за компанію з другом, котрий займався боксом. Надівши боксерські рукавиці, запитала у тренера, чи можна й мені спробувати. А вже через місяць Олександр Євгенович заявив, що, якщо серйозно тренуватимуся, через рік стану чемпіонкою України. І оті слова стали для мене найважливішою мотивацією. Тренер у мене вірить — це головне. Я і справді вже в 14 років стала чемпіонкою України серед юніорів — щоправда, аби взяти участь у першому в моєму житті боксерському турнірі, довелося в анкеті зазначити, що мені вже виповнилося 15. І так пішло-поїхало. Із часом зрозуміла, що хочу серйозно займатися боксом, що для мене це важливо, що без цього вже не можу, що мені подобається спілкуватися з тренером. Для Олександра Євгеновича, між іншим, не так важливо, станеш ти чемпіоном чи ні, — набагато важливіше, щоб ти став хорошою людиною. Я, до речі, не можу байдуже спостерігати за тим, як сильний ображає слабшого, — завжди в такому разі втручаюся.
— Якісь боксерські прийоми при цьому доводилося застосовувати?
— Якщо й застосовую, то тільки з метою самооборони. Причому якщо маю справу зі здоровими дядьками, то, нанісши удар, втікаю — не чекаю, поки той, хто мене образив, отямиться й нанесе удар у відповідь. Тобто завжди пам’ятаю, що маю зріст 157 сантиметрів і вагу 48 кілограмів (сміється).
— Роками вам доводиться дотримуватися суворого режиму?
— Так, можу похвалитися, що не маю жодного пропущеного без поважної причини тренування. Щоранку о 6.30 у мене фіззарядка, ввечері — основне тренування. У неділю — похід у баню. Намагаюся дотримуватися й збалансованого харчування, тобто харчуватися правильно. Зокрема, уникаю смаженої, жирної їжі. Натомість їм багато овочів, фруктів. Щоденне споживання м’яса — не для мене. От зараз його взагалі не їм — організм не вимагає, а я маю звичку до нього прислухатися. Моя ж улюблена страва — макарони із сиром. Іноді вживаю й харчові добавки для спортсменів, які є поширеними.
— Аню, даруйте, у вас дещо нерівний ніс. Це наслідок занять боксом?
— Ніс двічі ламала в дитинстві. А за мою боксерську кар’єру не мала жодної серйозної травми та навіть синців на тілі. Якщо вміти пом’якшувати удари або ухилятися від них, то поєдинки минають без особливих наслідків для тебе.
Як зустрілися Ганна і Мері
— А мені здалося, що на чемпіонаті світу в Нью-Делі у вас була припухлість під оком.
— То був єдиний випадок за всі 10 років, коли мені розсікли обличчя, та й то головою. Я зіткнулася з представницею Туреччини Айсу Чагірір — прихильницею силової манери ведення бою, з якою зустрілася на ринзі в півфіналі. І от уявіть собі: уже в першому раунді у мене обличчя в крові… У такому разі лікар має право навіть зупинити поєдинок. Але тут мої секунданти нанесли на ранку якийсь чудодійний засіб, зупинивши кров. І я таки виграла той бій із турчанкою. Після цього мала день перерви між боями, і за той день наш лікар так підлікувала мою незначну травму, що мене допустили до наступного поєдинку.
— Чи є у вас якась тактика ведення бою, так би мовити, своя «фішка»?
— Перед кожним моїм поєдинком переглядаємо з тренером відеозаписи боїв за участi суперниць, аналізуємо їх і, виходячи з цього, у кожному конкретному випадку будуємо тактику ведення бою. Моя «фішка» в тому, що я боксер-«ігровик», тобто мені більше притаманний ігровий стиль ведення бою, а не силова манера. Дуже легко перебудовуюся, і моїм суперницям іноді складно вгадати, як поведуся наступної миті.
— Боксерські турніри — це ще й поїздки в якісь екзотичні країни.
— Так, маючи за плечима 23 роки, уже побувала в Казахстані, Туреччині, Польщі, Болгарії, Румунії, Італії. Щоправда, через постійні тренування й змагання далеко не завжди маєш змогу відвідати якісь визначні місця. Найбільш екзотичною країною, звісно ж, була Індія. Ми провели в Нью-Делі аж два тижні, тож мали можливість познайомитися з містом. Дуже нелегко було адаптуватися: у повітрі там висить смог, від чого важко дихати, — японські й китайські спортсменки взагалі весь час ходили в масках. До того ж, і гостра індійська кухня мені не підходила — добре, що, як завжди, взяла з дому гречку, вівсянку, знаючи, що в чужій країні потрібно бути готовим до всього.
— У фіналі ви зустрілися на ринзі з легендарною індійською боксеркою Мері Ком — цей бій визнали одним із найбільш видовищних.
— Я люблю сильних суперників. Зі слабкими нецікаво змагатися — у цьому взагалі немає сенсу. Якщо ж виграєш у чемпіонів, тебе накривають такі почуття! Тобто я рада, що зустрілася на ринзі зі спортсменкою такого рівня, як Мері Ком. Коли ж переглядала з Олександром Євгеновичем запис нашого бою, побачила стільки своїх помилок! Десь не перехопила ініціативи, пропустила пару таких ударів, яких у принципі не можна пропускати, через те, що десь «зависала». Що ж до позитиву, то мені сподобалася сама атмосфера під час мого бою з Мері Ком. Величезний стадіон був переповнений і буквально гудів — це дуже заряджає. Коли подивитися бокс приходить так багато людей, це неодмінно мотивує красиво виступити.
— Десь читала, що ваш бій із Мері Ком був дуже рівним і, знову ж таки, мало місце неоднозначне суддівство.
— Дівчата з нашої команди, котрі вболівали за мене, прийшли того дня на турнір за півгодини і стали свідками того, як уже заздалегідь вивісили прапори країн переможців. Так от, на першому місці висів прапор Індії, на другому — України, на третьому й четвертому — Китаю та Японії. Знаєте, існує така закономірність: спортсмени країни, яка проводить чемпіонат, неодмінно завойовують як мінімум 2-3 золоті медалі. Це далеко не завжди чесно, але така система.
— Провівши з Мері Ком яскравий поєдинок, ви також стали в Індії своєрiдною знаменитістю?
— Так, індійські репортери брали в мене інтерв’ю, столичні видання рясніли моїми знімками, а звичайні індуси на вулиці просили в мене автограф і хотіли сфотографуватися разом. Попри нелегке життя, люди там оптимістично налаштовані, завжди посміхаються.
— Тепер, коли ви стали другою боксеркою планети у своїй ваговій категорії, напевно, вас упізнають і в Горішніх Плавнях?
— Після чемпіонату світу містяни вітали мене з перемогою і в магазинах, і на ринку, куди ходила за покупками. Для мене є дуже цінним, коли з’ясовується, що люди не просто десь прочитали чи почули про мої перемоги, а витратили час на те, аби переглянути бої за моєї участi. Приємно, що нині жіночий бокс наздоганяє чоловічий. Жінки-боксери все впевненіше заявляють про себе, демонструють такий яскравий, красивий бокс, що нерідко й чоловікам у них можна повчитися.
