Член батьківського комітету 6-А класу Полтавської загальноосвітньої школи № 8 імені Панаса Мирного Ірина Петраш пообіцяла прийти на зустріч разом з іншими батьками. Проте завітала сама.
Повідомила, що в останній момент в усіх знайшлися якісь поважні причини: в одних захворіла дитина, дехто раптово сам занедужав, треті відверто зізналися, що бояться зіпсувати стосунки з учителями.
За двійнят — подвійна оплата
— У мене сини-двійнята Артем і Тимур, — розповідає молода жінка. — Проблеми розпочалися ще до того, як їх записали до школи. Уже тоді до відома батьків довели: потрібно, мовляв, колективними зусиллями вставити вікна. Хтось порахував, що треба скинутися по 300 гривень. Оскільки в нашій сім’ї, як уже сказала, дітей двоє, ми здали 600 гривень — шість років тому для нас то була суттєва сума. Самі ж батьки робили й ремонт класної кімнати, в якій наші діти навчалися чотири роки. Потім сини перейшли з молодшої школи до старшої — відповідно, помінялася й класна кімната.
Коли ми вперше до неї зайшли, то просто вжахнулися. Було таке враження, що сюди зібрали найстаріші меблі з усієї школи. Отже, нам, батькам, потрібно було починати все спочатку. Мушу зазначити, що всі ці роки батьки щомісяця справно здавали грошові внески в розмірі 30 гривень на клас і ще 30 гривень на школу. Для нашої сім’ї це виливалося у 120 гривень на місяць. Зрозуміло, що такі побори поширюються на всі класи. А як використовуються зібрані суми — справа темна. Зрозумівши це, із часом я перестала здавати гроші, прямо заявивши, що це «безмір».
За словами Ірини Петраш, минулоріч батьки, зібравши кошти, придбали для своїх дітей парти й дошку, бо попередні не витримували жодної критики, але, з огляду на стан класної кімнати, кінця-краю витратам не видно. До того ж поміняти шафи, стіл тощо — для них непосильне завдання, адже учнів у класі не так багато — немає й 20, а меблі нині, самі розумієте, недешеве задоволення.
— Перед новим роком до школи завітала з перевіркою комісія, то наших дітей закрили у класній кімнаті й наказали сидіти тихенько. Бо наша класна кімната, без перебільшення, найгірша. Шафи тут зламані настільки, що з них вивалюються двері. Був випадок, коли вони впали на дитину. Один із батьків намагався прикріпити шафу до стіни, але дійшов висновку: вона така стара, що скільки ще протримається — невідомо. Школа — комунальний навчальний заклад. То чому ж усі проблеми перекладають на плечі батьків? Це вже настільки допекло, що просто немає сил терпіти, — обурюється мати-бунтівниця.
А що місцева влада?
Вона наголошує, що добивається елементарного: аби її діти навчалися в гідних умовах, адже в школі вони проводять більшу частину дня. Тому ще в листопаді минулого року звернулася з проханням про ремонт та умеблювання класної кімнати до директора школи Світлани Богодистої (того листа, до речі, підписали батьки всіх учнів класу).
Нічого не добившись, настирна жінка почала стукати у двері кабінетів чиновників: спершу навідалася до першого заступника начальника міського управління освіти, а згодом — і до секретаря міськради, котрий виконує обов’язки міського голови.
Проте й це нічого не дало: на сьогодні ніяких поліпшень у класній кімнаті, де навчаються її сини-двійнята, так і не сталося.
— Світлана Павлівна — мій колишній класний керівник, свого часу я її обожнювала, хотіла навіть бути на неї схожою, — зізнається Ірина. — Коли вона стала директором школи, щиро за неї раділа. Зараз, як на мене, це зовсім інша людина. Переводити синів до іншого навчального закладу не хочу, бо ми живемо поряд — 5 хвилин ходу. До того ж це моя рідна школа, я її по-справжньому любила.
Не секрет, що змальована матір’ю двійнят у загальних рисах система існує давно чи не в усіх школах. Зазвичай про неї не хочуть публічно говорити ні педагоги, ні батьки. Ідеться про систему неофіційних, але фактично обов’язкових грошових внесків, які сплачують «на ремонти» мільйони батьків з ініціативи батьківських комітетів.
Однак не всі готові миритися з такою ситуацією. Зокрема, Ірина Петраш резонно зауважує: на потреби школи виділяються ж і бюджетні кошти.
Система сама себе не зруйнує
Спілкуємося з директором школи Світланою Богодистою. Вона розказує, що прийшла до загальноосвітньої школи № 8 після закінчення університету 21-річною дівчиною — і відтоді місця роботи не змінювала. А директором працює 7-й рік.
— Коли очолила навчальний заклад, зіткнулася з тим, що все, починаючи з туалетів, потрібно було переробляти, — пригадує Світлана Павлівна, — бо надто довго у понад столітньому приміщенні взагалі не проводили ремонтів. Досі протікає дах — коли тане сніг чи йде дощ, вода тече нам на голови. Дякувати міській раді, управлінню освіти, які нас почули, — цього року його нарешті відремонтують. Але уявляєте, які бюджетні кошти на це доведеться спрямувати! За останні шість років за бюджетні кошти вдалося відремонтувати актовий зал, їдальні, харчоблок, туалети. Придбали чотири інтерактивні дошки — це також значне досягнення навчального закладу.
Директор не приховує: досить часто самі батьки, її колишні учні, вкладають у школу власні кошти. Наприклад, Едуард Гнітько встановив чотири металопластикові вікна, Дмитро Власенко, найнявши працівників, виконав ремонт спортзалу, Юрій Пантюх зробив вітраж, частково провів електрику. За словами Світлани Богодистої, вона схиляє голову й перед тими батьками, які за свої кошти поміняли вікна у класних кімнатах. І фасад школи пофарбували батьки разом з учителями — це теж було не так легко.
— Я не звинувачую Ірину Петраш, бо розумію матір, яка хоче, аби її діти навчалися в комфортних умовах. Але погляньте самі на меблі, які їй не до вподоби. Ці шафи, чесно кажучи, років 10 стояли в моєму кабінеті, коли я працювала заступником директора. Так, вони страшненькі, — погоджується зі мною Світлана Павлівна.
— Але я вже написала другого листа до управління освіти — думаю, там підуть нам назустріч. Хоча все це не так швидко робиться. Усі хочуть, аби у класних кімнатах було шикарно. Можливо, незабаром так і буде. Наш міністр освіти й науки Лілія Гриневич плекає думку про те, щоб кожен навчальний заклад мав свої кошти й міг раціонально розпоряджатися ними. Бо нині директор школи нерідко виступає в ролі прохача. І коли я звертаюся з листами до того ж управління освіти, то прошу допомогти розв’язати насамперед глобальні проблеми. Скажімо, окрім даху, у нас є проблемним відведення теплоносія від котельні, внаслідок чого взимку у приміщенні школи холодно. Ця проблема, самі розумієте, є дуже нагальною, а коштів, як завжди, не вистачає. Водночас ми будемо вдячні Ірині Петраш, якщо вона чогось доб’ється. Бо придбати меблі самим батькам у класі, де навчається всього близько 20 дітей, і справді важко. Це реальніше у класах із більшою наповненістю учнів.
— А ще реальніше, мабуть, розв’язати цю проблему за рахунок бюджетних коштів. Так вийшло, що я повстала проти системи сама. Інші батьки мене підтримують, але воліють відкрито про це не говорити, аби не нашкодити своїм дітям, котрі залежать від тих же вчителів. Проте я не зупинюся — якщо ваша газета не допоможе, боротимуся й далі. Бо так не повинно бути: на парти, дошку, ремонт здай гроші, на папір, крейду здай... Ми просто стомилися за власний кошт розв’язувати всі проблеми навчального закладу, — резюмує непокірна мати.
