Хто не за Порошенка — той за Путіна, за ярмо і Голодомор!

Містяни добре відомого в Україні міста Умань 10 березня 2019 року відсвяткували 75 років визволення від гітлерівської окупації.

 

На 93-му році свого життя я запитав себе: «А що можуть знати сучасні школярі, студенти і навіть 80-річні дідусі та бабусі (які на той час були дітьми) про перебіг Другої світової, яка руйнівним валом двічі прокотилася Україною і лише в лавах Радянської армії втратила вбитими 7 мільйонів чоловіків віком від 17 до 50 років? Із яких джерел сучасники черпають інформацію про минулу війну? Джерела: художні та документальні фільми, шпальти газет, друковані, а тому ретельно цензуровані спогади учасників боїв, мемуари полководців-переможців, цензуровані вірші та художня проза нашого письменства і чи не найбільше — з уст обвішаних безліччю латунних медалей з образом генералісимуса Сталіна (який здав гітлерівцям європейську частину СРСР, аж по Волгу). Учасників війни, які всі повоєнні роки ходили до учнів шкіл і з великою помпою навіювали довірливим дітям брехню про «масовий героїзм радянських воїнів на полях битв».

 

Хто вони, ті безкорисливі, але настирливі брехуни, які вкладають у дитячі голови псевдоправду про війну? У часи війни обмундировані у військові строї чоловіки ділились на фронтовиків-окопників i постачальників усього необхідного для ведення боїв. Фронтовики обзивали цих постачальників «тиловими крисами». Але й постачальники гинули під час обстрілів чи авіанальотів. Була ще й третя категорія обмундированих чоловіків, які взагалі «пороху не нюхали», всі п’ять років прожили в тиші, але отримали статус і привілеї учасника війни нарівні з фронтовиками. Хто вони? 

 

Відомо, що Гітлер, розпочинаючи війну проти Радянського Союзу, мав запевнення від Японії про напад на Приморський край, а Туреччина мала захопити Кавказькі республіки. СРСР вимушений був утримувати на кордонах із цими державами великі контингенти військ, які застерегли б Японію та Туреччину від нападу на СРСР.

 

Мені, кулеметнику у війні з Німеччиною та Японією, довелось нести службу на Руському острові, що біля Владивостока. Влітку 1945 р. я з юнацькою цікавістю розглядав крейсери «Калінін» та «Каганович», які були пришвартовані до бетонного пірса і замасковані величезною сіткою.

 

Ці кораблі під час війни жодного разу не відійшли від пірса, жодного разу не пальнули зі своїх потужних гармат — командування боялося підставити крейсери під торпеди японських підводних човнів. Понад 2 тисяч екіпажу крейсерів були нагоро­джені медаллю «За побєду над Японієй» і всіма наступними ювілейними медалями.

 

Третю категорію учасників війни не можна звинуватити в ухиленні від війни — вони виконували наказ командування, але саме ця категорія ветеранів найбільш запопадливо засмічувала мізки кільком поколінням радянських школярів про масовий героїзм воїнів на полях битв із гітлерівцями. 

 

За майже тридцять років із часу відродження держави Україна багато комуністичної брехні спростовано. Нема ціни правді, що більшовики, очолювані Леніним, вчинили не революцію, а контрреволюцію з поверненням рабської праці за колючим дротом незлічимих таборів, а в селах запровадили кріпацтво під назвою «колгосп».

 

На жаль, декомунізація держави Україна відбулася зовні, але має притулок у душах мільйонів громадян країни. Саме їм я адресую правдиві свідчення про перебіг Другої світової війни. Диктатор із московського Кремля Сталін продумано занизив радянські втрати «живої» сили і назвав цифру 20 мільйонів. 

 

У квітні 1933-го померла від голоду моя рідна дворічна сестричка Ніна. У тому ж фатальному лише для українського селянства році я назавжди втратив рідну матусю Марію. Мачуха не мама, Москва — не столиця України. Батько Кузьма у квітні 33-го віддав мене у дитячий притулок міста Ленінград і таким чином врятував від голодної смерті.

 

У Ленінграді я на власні очі спостерігав, як «страждали» ленінградці від ожиріння, а ломові візники різали на скибки хліб і годували коней. Доля повернулася бумерангом до ленінградців блокадним голодомором у 1942-му, коли вони пізнали і трупоїдство, і людоїдство. Сталін не зарахував 900 тис. блокадників до людських втрат у ту війну.

 

Численні диверсійні загони, закинуті Москвою в тили німецьких окупантів і названі згодом «героїчними партизанами», дошкуляли фашистам і провокували їх на вбивство тисяч безневинних українців або на повне знищення сотень сіл разом із жителями. Ці втрати також не враховані. Останні дослідження фахі­вців оперують цифрою втрат СРСР у тій війні — 30 мільйонів. Це — арифметика, суха цифра. 

 

Нагороджений трьома орденами, медалями «За победу над Германієй», «За побєду над Японієй» і цебром різних ювілейних медалей, я завоював право висловити головну правду про війну. Не заперечую факти сотень свідомих, патріотично-героїчних вчинків хоробрих воїнів за обставин «або ти вб’єш ворога, або ворог уб’є тебе». Я спростовую твердження комуністичних брехунів про масовий героїзм радянських воїнів.

 

Не було масового героїзму, а було масове, свідомо продумане московським кремлем безжальне вбивство молодих чоловіків. Сталін поділив засоби війни на дві категорії — жива сила і техніка.

 

У війні на мені було таке спорядження: фляга, патронташ і саперна лопатка, речовий мішок із пайком, махоркою та двома гранатами Ф-1 (фенька), скатка шинелі, на голові — сталева каска, на плечах — станок кулемета «Максим» вагою 32 кг.

 

Моя зелена гімнастерка завжди була білою від солі, що вийшла з потом. Москву не турбувала «жива сила», вона дорожила технікою, тож я не котив станок на коліщатках, а носив на плечах. І на 93-му році життя іноді кидаюсь уві сні від звірячого окрику: «Впєрьод! Нє отставать! Застрєлю!».

 

Німеччина воювала на кількох фронтах і втратила «живою силою» 9 мільйонів, тобто втричі менше, ніж СРСР (якщо наші втрати підраховано правильно). Чому так? Категорично стверджую: за три роки окупації українці жодного разу не бачили п’яного німецького солдата чи, тим паче, п’яного офіцера.

 

На період війни Гітлер увів «сухий закон», заборонивши вживати алкоголь. Для радянських же військ вживання «ста граммов наркомовскіх» було обов’язковим. Можливо, я тому й обі­йшовся лиш осколочним пораненням у живіт, що не пив горілки. Але надмірні втрати через вживання алкоголю не були вирішальними.

 

Не зроблю великої похибки, стверджуючи, що третину «живої сили» вбили не німці, а «свої» — «за нєвиполнєніє пріказа командіра — расcтрєл на мєстє». Командири розстрілювали підлеглих; відділи «смерш» убивали наших вояків, виконуючи «план» відлову шпигунів; кулеметники вогнем убивали тих своїх, які не витримували бою і відступали без наказу командування. Убивали своїх військові трибунали. Убивали третину, щоб дві третини виконували накази командирів без вагань і роздумів.

 

У 1945-му мене, кулеметника, перевели із Західного фронту в місто Владивосток, де мав можливість бачити в деталях допомогу США Радянському Союзу через систему ленд-ліз*. Десятки тисяч бойових танків, тисячі літаків, десятки бойових і вантажних кораблів, досконалі автомобілі «Студебеккер», мільйони пар взуття, сукно на шинелі, борошно, крупи, консерви...

 

І все це неоціненне багатство доправлялося в порт Владивостока безкоштовно як гуманітарна допомога. США через ленд-ліз надали СРСР головну і вирішальну допомогу у війні з гітлерівською Німеччиною.

 

У наші дні, затьмаривши собі мозок непомірною жадобою влади і світової слави, вишкребок КДБ, диктатор із московського Кремля В. Путін провокує Третю світову війну погрозами на адресу США, важачи головами не 50, а 500 мільйонів «живої сили», а то й мільярдом.

 

У 1969-72 рр. я, інженер-механік сільського господарства, працював викладачем спецдисциплін в Уманському технікумі механізації сільського господарства. Усі учні закладу були україномовні. Настирливо, роками, я радив викладачам-росіянам не мучити сільських україномовних учнів російською мовою, а самим вивчити українську. Свідомо я чинив опір політиці Москви на русифікацію України.

 

У 1973 р. Черкаський обласний суд відправив мене, 42-річного, на два роки за колючий дріт у статусі раба комунізму як політв’язня.

 

У березні 2019-го, аби вирішити, кого обрати Президентом України, я раджусь із політв’язнями, які мали терміни ув’язнення, більші від мого, — з Кузьмою Івановичем Матвіюком та з Василем Васильовичем Овсієнком. Василь Овсієнко у свої 24 роки отримав статус політв’язня за ідею і дії відокремлення України від Росії, за відродження держави України, за що карався у таборах суворого режиму 13,5 року.

 

На минулих виборах Президента він запропонував виборцям гасло: «Хто не за Порошенка, той за Путіна». Накраденими в українців грішми не-українці олігархи-злодії дискредитували чесних, високоосвічених, по-українськи налаштованих кандидатів у президенти і поставили перед виборцями дві особи: не-українця фіґляра Зеленського і не-українку, маму корупції з косою леді Ю.

 

Гасло Василя Овсі­єнка виважене, у цих обставинах єдино правильне, але я дозволю собі його доповнити: «Хто не за Порошенка, той за Путіна, за московське ярмо на українську шию, той за четвертий голодомор з трупоїдством та людоїдством». 

 

*Ленд-ліз — (від англ. lend — «позичати» і lease — «здавати в оренду, внайми») була система, за якою Сполучені Штати Америки, частково на безоплатній основі, передавали своїм союзникам у Другій світовій війні боєприпаси, техніку, продовольство і стратегічну сировину, включаючи нафтопродукти (Ред.)