Вигнані війною: як після втрати домівки не впасти в депресію і знайти себе на новому місці

У Донецьку молода сім’я Воротнікових поселилася в 1992 році й прожила до 15 липня 2014-го. Вони мешкали у трикімнатній квартирі в центрі міста, мали дачу, яку побудували самотужки, авто і два гаражі та займалися бізнесом.

 

Спочатку Ірина заснувала туристичну агенцію «Арго» й організовувала поїздки земляків до теплих країв, а чоловік був її помічником, а також робив євроремонти.

 

Згодом спробувала дещо урізноманітнити свою роботу і першою в регіоні стала організовувати зарубіжні практики для студентів декількох місцевих вишів, а потім і з Харкова, Луганська, Сімферополя — у Болгарії.

 

Але, будучи за натурою дуже активною, вирішила спробувати розширити свою діяльність і з 2010 року почала влаштовувати зимові конференції для викладачів, науковців, студентів у Словаччині, на яких вони набиралися досвіду і підвищували фаховий рівень. 

 

«Останньою колективною була поїздка дитячого танцювального ансамблю «Верес» із Донецька на міжнародний фестиваль у Грецію, яку ми провели вже під час військових дій на Донбасі, наприкінці червня — на початку липня, — пригадує Ірина. — Її готували ще з зими, тож відмінити просто не могли. Хоча не всі батьки погоджувалися відпускати дітей. Одну маму, яка категорично протестувала («Я навіть із квартири доньку саму не відпускаю, бо тут стільки військових!»), ми ледве вмовили. Поїздка була екстремальною — автобус перевіряли на всіх блокпостах, а потім ДАІшники на маршруті, і ми боялися, що нас не пропустять.

 

Але все пройшло добре, і діти влаштували для батьків звітний вечір, на якому розповідали, як тепло їх приймали у Греції. А от у самому Донецьку вже була дуже напружена обстановка. Кількість вояків зі зброєю зростала щодня (особливо після звільнення нашими військами Слов’янська), і вони поводилися нахабно. Одного разу, коли ми поверталися з дачі, машину зупинив на блокпосту якийсь бородатий чечен і причепився до сина, що у нього в «правах» записано, що він родом із Дніпра. Син ледве переконав його, показуючи паспорт, що ми з Донецька. Також у цих поїздках було моторошно бачити руїни аеропорту. Потім почалися погроми — особливо запам’яталося, як буквально рознесли гіпермаркет «Метро». А останнім аргументом для нашого виїзду з Донецька послужило те, що наприкінці липня 2014 року два ранки поспіль ми прокидалися від автоматних черг».

 

Спочатку сім’я знайшла прихисток у батьків Ірини в Звенигородці — думали, що на тиждень-два, доки в Донецьку все владнається. Але проходили дні за днями, а обстановка лише погіршувалася. У цьому ж місті знайти нормальну роботу жінка не могла, а жити на заробітки чоловіка від ремонтів квартир вона не хотіла.

 

Тож погодилася на пропозицію Громадської організації «Київська школа рівних можливостей», із якою плідно співпрацювала ще в Донецьку і не втрачала контактів пізніше, переїхати до Броварів, де їм допомогли знайти маленьку квартиру. Тут чоловік теж швидко знайшов роботу будівельником, а Ірина все ніяк не могла відновити турбізнес, бо це було дуже дорого.

 

Тож аби не піддатися депресії, вона активно включилася в діяльність Школи рівних можливостей і стала допомагати проводити різні заходи. Робота, яку вели тут на значно вищому рівні, ніж у ГО «Ліга ділових і професійних жінок», з якою Ірина співпрацювала в Донецьку, настільки її захопила, що сім’я у вересні вирішила перебратися на проживання до Києва.

 

Все ще сподівалися, що ненадовго — щодня слухали новини з Донбасу, тож винайняли квартиру на три тижні. Але потім довелося змінити ще декілька, і зараз вони з чоловіком проживають неподалік станції метро «Лісова» у 20-метровій «гостинці».

 

«Звісно, що проти нашої трикімнатної в Донецьку, яка стоїть пусткою, як і дача, дах якої ми бачили за цей час лише на знімку із супутника в інтернеті, це житло значно гірше, але для мене головне не кількість метрів і навіть не комфорт, а те, що в Києві знайшла хороших друзів і цікаву роботу, — говорить Ірина. — Завдяки роботі в громадських організаціях я познайомилася з головою правління Національної ради жінок України Людмилою Порохняк-Гановською, головою правління Федерації жінок за мир в усьому світі Тетяною Коцебою, директором центру сім’ї «Родинний дім» Галиною Козловою та багатьма іншими активними жінками.

 

А найбільше ми співпрацюємо з головою правління ГО «Школа рівних можливостей» Ларисою Колос, її виконавчим директором Іриною Конченковою, а також педколективами шкіл №187 та №318, у яких втілили декілька цікавих проектів. Зокрема, організували форум-театри, котрі розігрують дуже цікаві спектаклі, до яких ми пишемо сценарії на актуальні теми — шкільні, суспільні, громадські та інші, які базуються на реальних подіях. Наприклад, є вистава про те, як дівчинку-переселенку з Донбасу не прийняв учнівський колектив київської школи і вона викинулася з вікна. З такими виступами ми їздимо по школах, проводимо обговорення цих проблем». 

 

Звісно, що така активна громадська робота не дає засобів для існування, тож для цього Ірина Воротнікова зайнялася неординарним бізнесом. Вона створює оригінальний одяг, використовуючи українські вишивки та орнаменти.

 

Часто робить викройки сама або використовує фасони й зразки з інтернету — має їх величезну колекцію, для чого переглядає покази мод та різні світські передачі.

 

Скажімо, недавно дивилася японську колекцію і там підібрала гарний фасон сукні для директорки школи № 318, прикрасивши виріб українськими елементами. Працює й на замовлення, погоджуючи моделі з клієнтами. Для втілення своїх екстравагантних ідей у Ірини є декілька професійних майстринь, які й шиють такий ексклюзивний одяг. 

 

«Зараз я ще хочу відновити й туризм — разом із київською фірмою організовую поїздку на міжнародний фестиваль творчих дітей у польському місті Закопане, — ділиться планами Ірина Воротнікова. — У ньому візьмуть участь співаки, танцівники та інші талановиті учасники. Також співпрацюю зі школами за миротворчими проектами, спрямованими на відновлення миру на Донбасі.

 

Зокрема, збираємо книги для дітей, які мешкають у так званій «сірій зоні». У листопаді вже традиційно братимемо участь в акції «16 днів проти насильства», в якій засуджуються різні його прояви. До речі, її активно підтримує столична міська адміністрація. Є ще чимало цікавих проектів, які планую втілити. Головне — не зациклюватися на тому, що з переселенням руйнується все життя, і не впадати в депресію, а знаходити сили й можливості налагодити його на новому місці, вести активну громадську роботу, створювати власну справу».