Гуляй, братва, «конституційна амністія»,

«Та й «вчасно» він пішов по каву...» — каже герой реклами. — «Та й «вчасно» ухвалив наш Конституційний Суд рішення про неконституційність статті 368-2 Кримінального кодексу України («Незаконне збагачення»)», — скажемо ми. — «Саме в розпал виборчої кампанії! Не могли місяць-два почекати?..» 

 

Проте несвоєчасність лише дивує, а вражає дещо інше: як неймовірно швидко, блискавично рішення втілюється в життя! Лише вчора на сайті КСУ (не в пресі, не в офіційних виданнях!) з’явилося рішення Суду, а вже сьогодні нам повідомили, що всі справи, порушені за статтею 368-2 (десь із 70), закриваються!

 

Нас би мали заспокоїти повідомлення про те, що Президент України вже подав свій невідкладний законопроект до Верховної Ради України, яка, сподіваємося, ухвалить його без зволікань.

 

Незабаром цей закон набере чинності, боротьба з незаконним збагаченням триватиме далі і... не матиме зворотної сили... 

 

Отже, «Гуляй, братва, амністія! Конституційні судді нам усі гріхи (і явні, і приховані) пробачили. Ми знову і чисті, і недоторканні! І можемо знову грішити з чистим сумлінням. Тож хай живе наш Конституційний Суд, найконституційніший суд у світі!»

 

Як казала крадійка з київського залізничного вокзалу просто на камеру телебачення: «А я крала і крастиму, і ви мені нічого не зробите!» І правильно каже, бо і суд, як бачимо, на боці таких, як вона. Хто сказав, що «незаконне збагачення» суперечить нашій Конституції? Ні, суперечить боротьба з ним!

 

А чи не занадто поспішаємо, панове!? Може, спробуємо розібратися, перш ніж щось закривати і скасовувати?

 

Я людина «темна», юридичної освіти не маю (як і більшість громадян України), тому дуже хотілося, щоб «юридично освічені» люди пояснили простими словами, що і до чого, бо дещо таки незрозуміло.

 

Читаю «Рішення КСУ». Наче все правильно написано. Є посилання на Конституцію, міжнародне право, судові прецеденти, навіть цитата латинською мовою. Все, наче, так, як має бути, але... якось воно дуже гладенько та солоденько... Щось тут не те... А що саме «не те», не розумію...

 

І спитати — нікого не допитаєшся, бо всі, хто з дипломами, одну пісню співають: «Читайте закони, там усе написано!» Добре, так і зробимо...

 

Читаю «неконституційну» статтю 368-2 Кримінального кодексу України: «Незаконне збагачення»:

 

1. Набуття особою, уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, у власність активів у значному розмірі, законність підстав набуття яких не підтверджено доказами, а так само передача нею таких активів будь-якій іншій особі —

Караються (...) Далі — текст статті і «Примітка»! О, щось нове. Зазвичай у текстах законів «приміток» не буває, а тут є.

 

Примітка. 1. Особами, уповноваженими на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, є особи, зазначені у пункті 1 частини першої статті 3 Закону України «Про запобігання корупції».

 

Та й непросто знайти світло у цих юридичних хащах! Хочеш зрозуміти один закон — дивися в інший! Подивимося і туди...

 

Закон України «Про запобігання корупції».

 

Шукаємо «статтю 3». Ось вона: «Суб’єкти, на яких поширюється дія цього Закону».

 

«Частина перша» — «1. Суб’єктами, на яких поширюється дія цього Закону, є:»

 

«Пункт перший» — «1) особи, уповноважені на виконання функцій держави або місцевого самоврядування:»

 

І далі перелік «суб’єктів» за підпунктами — від а) до і):

 

а) Президент України, Голова Верховної Ради України, його Перший заступник та заступник, Прем’єр-міністр України, (...)

б) народні депутати України, депутати (...)

в) державні службовці, посадові особи місцевого самоврядування;

г) військові посадові особи Збройних сил України (...) 

ґ) судді, судді Конституційного Суду України, (...) 

 

Стоп!!! «Судді Конституційного Суду України»!!!

 

А оце вже більш ніж цікаво! Стаття, яку судді КСУ своїм рішенням визнали «неконституційною» і скасували, поширювалася і на них! Отже, «конституційні судді» не просто амністували всіх «незаконно збагачених». Вони і себе, рідненьких, звільнили від кримінальної відповідальності за такі дії!

 

Я не юрист, можу помилятися, тому судити нікого не буду, але запитати запитаю:

 

1) Чи мали право судді КСУ бути суддями у СВОЇЙ справі, порушуючи один із засадничих принципів судочинства: Nemo debet esse iudex in propria causa. («Ніхто не повинен бути суддею у власній справі»)? Чи, може, цей принцип уже не діє? Чи може не діє лише в Україні? Чи, може, на суддів КСУ він не поширюється?

 

2) Якщо стаття 368-2 ККУ насправді настільки неконституційна, як доводить нам рішення КСУ, то чому вона була чинною стільки років і чому судді КСУ, на яких також поширюється дія цієї статті, нічого не робили, щоб своєчасно (ще на стадії проекту закону або негайно після ухвалення) усунути невідповідність Конституції України тих норм статті, що порушують і їхні, суддів, конституційні права людини і громадянина?

 

Навіщо було чекати аж на «подання 59 народних депутатів», якщо судді мали за своєю ініціативою розглянути це питання і донести свою обґрунтовану думку до гаранта Конституції — Президента України і до законодавця — Верховної Ради України, щоб та внесла відповідні зміни до ККУ? 

А якби не було цього подання 59 нардепів, то що — й надалі в Україні чинилося б «неконституційне свавілля» під наз­вою «боротьба із незаконним збагаченням»?

 

3) Чи не поспішив наш КСУ, наслідуючи сумної пам’яті рішення КСУ 2010 року щодо змін до Конституції України, скасувати статтю 368-2 Кримінального кодексу України своїм рішенням?

 

4) Чи не правильніше вчинили б судді КСУ, якби вони не скасовували таку неприємну для них статтю, а, довівши її неконституційність, зобов’язали Верховну Раду України внести відповідні зміни до Кримінального кодексу України, щоб ст. 368-2 відповідала нормам чинної Конституції?

 

Кілька питань на тему «Що робити?»

 

1) Що робити з рішенням, що ухвалено з порушенням правових норм, в умовах конфлікту інтересів і упередженості суддів?

 

Вважати його нікчемним, тобто таким, що не має жодної юридичної сили з моменту ухвалення? Чи вважати його рекомендаційним, думкою суддів КСУ, на яку має зважати законодавець?

 

2) Що робити з «Рішенням Конституційного Суду України» яке «є обов’язковим, остаточним та таким, що не може бути оскаржено»?

 

А якщо КСУ ухвалив помилкове рішення (кожен може помилитися — це життя), то чи може Суд сам скасувати свої рішення? Чи наша Феміда — не танк, назад не їздить? 

 

Як можна вийти із цієї вкрай неприємної ситуації з найменшими втратами?

 

1) Чи можливий такий варіант, що судді КСУ з власної волі визнають своє рішення (повністю чи частково) помилковим та поспішним, поновивши таким чином дію статті 368-2 ККУ, а законодавець внесе відповідні зміни, усунувши всі недоліки чинного формулювання статті?

2) Якщо судді КСУ не захочуть цього зробити, то чи мають ці судді право бути суддями КСУ? Чи матиме такий упере­джений КСУ хоч крихту довіри в суспільстві?

3) Чи не повинні в такому разі Президент і Верховна Рада негайно звільнити цих суддів і призначити натомість нових?

4) Чи не повинен новий склад КСУ розпочати свою роботу з перегляду помилкового рішення своїх попередників?

5) Чи не маємо діяти в такій ситуації швидко і рішуче? Тиждень на роздуми суддям КСУ і ще тиждень для звільнення суддів — це, гадаю, задосить?

 

Вибори — не вибори, а лад у хаті має бути. І чим швидше, тим краще. Бо лише так, виправляючи помилки (і свої, і чужі), можна відновити довіру і до суддів, і до суду, і до судової гілки влади. І потрібно це не закордонним кредиторам, а нам.

 

Бо нам, українцям, не байдуже, як жити: за принципом «Закон один для всіх» чи «Закон, що дишло...»!