Кажуть, Бог кожному дає свою ношу.
На долю лучанки Валентини Мазурик випало стільки випробувань, що вистачило б на кількох людей.
Спочатку вона зовсім перестала бачити, а через кілька років і чути.
Та навіть повністю ізольована від світу, глуха й незряча жінка не могла сидіти без діла. Вона почала допомагати українським військовим на фронті, чим тільки могла. І тепер волонтерку з Луцька тьотю Валю знають у багатьох військових підрозділах.
У житті всього добивалася сама
Проблеми з очима та слухом у Валі почалися ще в дитинстві. Але сільська дитина з поліської глибинки рідним не скаржилася, поки не стало геть зле — у восьмому класі відшарувалася сітківка ока.
Кілька операцій і лікування зір не повернули, лише відтягнули сліпоту в часі. Працювати фізично лікарі заборонили, тому вирішила Валя здобути хоч якусь освіту, бо вчилася добре, закінчила школу з однією четвіркою.
Мала заповітну мрію — стати архітектором, але з її зором це було нереально. Та й хіба могла у далеких 70-х дитина з бідної сім’ї, без допомоги родини, бо мати сама тягнула їх, дітей, дозволити собі таку розкіш — поїхати вчитися аж у Харків? Тому поїхала Валя до Львова, щоб вступити бодай у якийсь технікум.
Але побачивши її медичну довідку, у кількох закладах навіть документів не захотіли взяти. І тоді дівчина пішла на вокзал, взяла у довідковому бюро номери всіх технікумів Львова й почала за алфавітом видзвонювати в приймальні комісії.
Лише наприкінці цього списку почула позитивну відповідь — це був фінансовий технікум. Так вона вступила вчитися на бухгалтера, щоб мати хоч якийсь шматок хліба в житті. Закінчила технікум, до речі, з червоним дипломом і за направленням поїхала працювати до Києва.
Валентині Мазурик вручають волонтерську нагороду.
— Давали направлення в інститут аж у Ленінград. Та куди мені було так далеко? У Києві повчилася на вечірньому відділенні трохи, але повернулася на Волинь, у Ковель. Тут відпрацювала двадцять п’ять років бухгалтером і в податковій, і на фірмах різних. Я ж до дев’яностого року в окулярах ще бачила трохи. Бог подарував мені і діток. Але доля склалася так, що доньку й сина сама ростила і в люди виводила, — згадує своє непросте життя Валентина Михайлівна.
Тренувала мозок, щоб не забути слова
У Луцьку зустріла вона Петра Дячука, нинішнього свого чоловіка. Він теж незрячий, бо втратив у дитинстві зір та кінцівку — через двадцять років після закінчення Другої світової війни хлопець знайшов сховану на горищі гранату... Зійшлися дві самотності, стали жити разом. А далі сталося невідворотне — пані Валя зовсім перестала бачити. Ось тоді довелося вчитися жити заново.
Бо навіть підлогу помити чи каву в чашці запарити — і то була проблема. Але Валя вчилася, до всього пристосувалася. Здається, тільки змирилася з тим, що більше не побачить білого світу, ні дітей своїх, ні внуків, як сім років тому до цієї біди додалася інша — вона втратила ще й слух.
Як жити далі в повній ізоляції й не впасти у відчай і депресію? Єдиною ниточкою, що пов’язувала її із зовнішнім світом, став чоловік. Він витискав літери шрифтом Брайля їй на долоні і так доносив потрібну інформацію.
— Коли додалася ще й глухота, боялася, що геть слова позабуваю. Бо за п’ять років глухоти незряча людина фактично може втратити мову. У мозку, який постійно отримував інформацію і раптом перестав її отримувати, дивовижні речі відбуваються. Він просить постійно їсти і сам працює в автоматичному режимі, шукає собі поживу. Згадувала слова на кожну букву, якісь задачки розв’язувала, тренувала мозок. У пам’яті ні з того ні з сього виринали цілі сторінки підручників, прізвища всіх, із ким вчилася багато років тому, а вірші самі лізли! — розповідає пані Валентина. — Скільки я їх тоді написала — не полічу. До 200. І прозу писала, ніби фільм який дивишся, і знаєш, що закінчення тут має бути таке, а виходить усе по-іншому.
Повернути слух жінці могла тільки операція із вживлення імпланта, а це задоволення дуже дороге. Вона б уже змирилася, якби не донька, яка наполягла на операції. Почали потрохи збирати гроші. Але наспіли Революція гідності, війна. Син Павло поїхав на Майдан, був санітаром другої сотні Самооборони із грудня 2014-го й до кінця.
Як ловила вона бодай якусь інформацію про те, що ж насправді відбувається там, у Києві! Їй не розказували всю правду, але серцем вона відчувала, що буде біда. Та з сином, дякувати, все було добре. Після Майдану Павло одним із перших записався добровольцем до першої роти батальйону Кульчицького й пішов на війну. А сліпій і глухій матері знову залишилося чекати.
Людей треба смикати, щоб не забували — війна триває
Та Валентина Михайлівна не з тих, хто сидітиме у безнадії, склавши руки. Їй, солдатській матері, хотілося хоч чимось прислужитися хлопцям, які на війні.
— Збирала посилки на фронт, думаю, що хлопцям покласти? Дай трав лікарських на чай покладу. І пішли на ура! Три роки передавала трави у великих кількостях. А зараз хлопці дуже вподобали сушені яблука. Недавно чотири відра передала. Раніше не хотіли брати, а тепер розпробували, замість жуйки жують, — радіє мама Валя.
А ще в багатьох бойових підрозділах української армії добре знають тактильні рукавиці, виплетені незрячою волонтеркою з Луцька. Перші вона сплела для сина, і той схвалив мамину ідею. Пробна партія 118 штук — поїхала до батальйону Кульчицького. Пройшовши там бойове хрещення, її рукавички згодом поїхали з волонтерами і капеланами у різні бригади. За ці роки вона сплела й відправила їх на фронт майже 1500 штук.
Намагаюся уявити, як це — плести наосліп і ще так майстерно добирати при цьому візерунки за кольором! Має незряча майстриня свої маленькі секрети. А вчилася плести місяців із десять, практикуючись на нескладних виробах. Пані Валя просить, якщо хтось має нитки, надсилати чи передавати їй. Зайвими вони не будуть, бо зима прийде і руки солдатські треба буде зігріти.
Без діла вона ніколи не сидить. То організовує школярів плести ляльки-мотанки і паперових голубів, бо дуже хлопці люблять ці обереги, то збір кришечок пластмасових організовує, то на зустрічі в школи ходить, бо діти хочуть бачити волонтерку. Її приклад їх надихає. Зараз готує з дітками великодні сувеніри й обереги для бійців.
— Людей треба постійно смикати. Щоб не забували, що війна не закінчилася, що там воюють наші діти. Бувало, дехто з моїх знайомих, коли просила щось допомогти, казав: «Ми на вашу славу, тьотя Валя, робити не будемо!» Я не ображаюся, коли таке чую. Мені слави не треба, бо вважаю, що нічого особливого не роблю. Я роблю те, що можу в моєму становищі. І кожен це може. Але не всі хочуть. Хоч як би тобі було важко, завжди знайдеться той, хто тобі позаздрить, — Валентина Михайлівна до всього ставиться по-філософськи.
Тепер у неї є ще більший стимул до волонтерської праці, бо минулої осені збулася її мрія — у Києві їй вживили імплант у хворе вухо, і вона тепер чує. На операцію (а це майже 500 тисяч гривень) вдалося назбирати з Божою поміччю. Трохи свої заощадження були, трохи позичила, але й люди допомогли, за що вона безмежно всім вдячна. Бо відверто зізналася: вже втратила надію, що коли-небудь буде чути. Скільки кругом біди у людей, скільки діток хворих, хто ж їй, немолодій уже жінці, допоможе?
Та помилилася, бо бажаючих віддячити мужній жінці за її громадянську позицію і незламність виявилося багато по всій Україні. Чи допомогла чимось влада? Луцька міська рада виділила аж... 400 гривень. Обласна влада не дала нічого. Валентина Михайлівна порахувала, що за три роки зі своєї пенсії з боргами якось розрахується. Вона чує — і це чудово. Син з війни вернувся — і то вже щастя...
