У київській спеціалізованій школі №210 працює наймолодший в Україні директор — Дмитро Ламза.
Він очолив її у вересні минулого року, коли йому було всього 25.
За цей короткий час «юний педагог» уже зумів внести багато позитивних змін у шкільне життя і виховний процес.
Генетика і покликання
«Педагогічний ген» Дмитро всотав, як він зізнається, з молоком матері і просто був приречений стати директором, адже виростав у третьому поколінні сім’ї вчителів.
Його мама працювала у молодших класах, а бабуся була заслуженим учителем України. Вона ж і брала онука-немовля у візочку до школи і колисала його під час приймання екзаменів в учнів.
Тож хлопчик замість колискових «отримував освіту». Хоча з перших класів вона давалася йому нелегко — важко було читати, а також вчити таблицю множення. Бабуся навіть закривала його на кухні, наказуючи: «Сидітимеш, доки не вивчиш!»…
Проте це не відбило у хлопчика бажання і поваги до педагогічної роботи — вже в третьому класі він приходив до школи о шостій ранку, сідав за стіл у бабусиному кабінеті, уявляючи себе учителем, «перевіряв зошити і ставив оцінки», писав на дошці.
За таке захоплення вже в шостому класі однокласники прозвали його «директором», на що хлопець не ображався. Він був старостою класу — вирішував різні питання і любив, коли вчителі довіряли йому підмінити їх на певний час.
У 13 років Дмитрик працював вожатим у шкільному таборі і його величали на ім’я та по батькові, у 16 став старшим вожатим, а в 20 — директором табору. До речі, також наймолодшим в Україні.
«По закінченні школи я вступив на бюджетне навчання до Мелітопольського державного університету на факультет підготовки вчителів початкової школи та практичних психологів, — розповів Дмитро Ламза, приймаючи нас у своєму директорському кабінеті, обставленому досить скромно.
— Сам ректор, побачивши моє старання в навчанні, запропонував мені вступити ще й на факультет керівника навчального закладу, на що я з радістю погодився, адже саме він давав змогу стати директором школи, про що я мріяв із дитинства. А після четвертого курсу я ще й вирішив опанувати фах учителя інформатики — щоб бути сучасним педагогом і людиною. Тож у підсумку отримав три дипломи про вищу освіту, а зараз ще й навчаюсь в аспірантурі, аби стати доктором педагогічних наук.
До речі, я маю непоганий досвід бізнесмена — організував у рідному Кам’янському (колишньому Дніпродзержинську. — Авт.) святкову агенцію, для якої писав сценарії і проводив різні заходи, що приносило непоганий дохід. Але зрозумів, що це не дає мені змоги реалізуватися як особистості, педагогу, тому закрив бізнес і пішов працювати учителем першого в Україні експериментального кадетського класу. У ньому навчалися самі хлопчики, які отримували не лише шкільні знання, а й хорошу фізпідготовку, а також навички з етикету, поводження з жінкою, у них виховували почуття обов’язку та власної гідності, любов до музики, театру».
Конкурс по-чесному
Та доля приготувала для Дмитра справжній подарунок для здійснення його мрії. У минулому році було оголошено конкурс на заміщення вакантних посад директорів більше десяти столичних шкіл, тож він — хоча й з певною недовірою — подав свою заявку.
При цьому думав, що всі місця вже розподілено за гроші та по блату (розповідаючи про ці сумніви, директор пригадав, як сам у дев’ятому класі хотів упросити бабусю «по-братськи» вирішити його проблему з учителем хімії, з якої міг мати «трійку», за що отримав від неї прилюдного ляпаса і попередження, щоб ніколи про таке навіть не думав — цей урок він запам’ятав на все життя). А от із конкурсом на директора школи йому пощастило, хоча було по 14 кандидатів на місце.
Його концепцію розвитку навчального закладу підтримали 43 члени комісії із 45. Дмитро Ламза запропонував фінську систему, за якої молодші класи навчаються переважно в ігровій формі, а старші — з використанням сучасних інформаційних технологій та гаджетів, що підвищує інтерес дітей до навчання та їх адаптацію у майбутньому житті і розвиток особистостей.
Йому «дісталася» дещо проблемна спеціалізована школа №210, у якій, як потім дізнався, директорку звільнили за те, що вона начебто привласнила кошти, зібрані на благодійному ярмарку учнями на лікування хворої на рак дівчини. Батьки примусили її повернути гроші, але репутація школи була дещо підірвана.
Тож, очоливши цей педколектив, молодий директор передусім запровадив прозору фінансову систему — звіт про кожну отриману школою копійку вивісили просто при вході.
До речі, керівник відразу ж скасував різні «побори» з батьків на ремонт та інші потреби школи — тепер разом із ними вони пишуть клопотання, завдяки яким отримують гроші від місцевих органів та спонсорів. Поки що благодійники та Оболонська райадміністрація відгукуються на ці прохання, тож завдяки їхній підтримці в школі роблять ремонти — зокрема, привели до ладу та обставили спортзал, полагодили дах та паркан, закупили дивани та крісла, які поставили для учнів просто в коридорах, замінили двері, унітази. У планах директора — хороший спортивний майданчик, стадіон, альтанки для уроків на повітрі та інші новації.
Авторитет — категорія позавікова
На наше запитання, чи легко було йому очолити навчальний заклад із майже 600 учнями і півсотнею педагогів, більшість із яких працювали ще коли його не було на світі, Дмитро Володимирович зізнався, що в перший день дуже хвилювався, як його сприймуть досвідчені педагоги, і справді відчував певну настороженість.
Але вже буквально після перших педнарад і конференцій вона зникла, натомість почала зароджуватися повага до нього.
Зараз учителі не соромляться запитувати у нього поради в навчальних та навіть сімейних проблемах. Буває, що навіть плачуться, коли не можуть впоратися з якимсь «важким» підлітком, тоді разом із директором шукають у дитини хороші риси і акцентують увагу на них, змінюючи психологію неслуха.
«У мене, як і в багатьох педагогів, спочатку був певний скептицизм: мовляв, що путнього може зробити недосвідчений директор, та ще, певне, й зазнайко? — пригадала вчителька англійської мови Ольга Чернявська.
— Але швидко переконалася в його компетентності та чуйності. Коли в мене захворіла дитина, то він дозволив пропустити важливу нараду. А чого варті його щоденні ранкові побажання учителям через інтернет хорошого дня зі смайликами».
А учитель фізкультури В’ячеслав Дяченко, який працює в школі 32 роки, розповів, як директор змінив його підхід до занять — не потрібно занадто оберігати дітей від можливих «гострих кутів» та водити їх «по струнці», а варто дати їм більше волі й відповідальності. Тепер вони можуть навіть пограти в теніс чи шахи просто на перерві, відчувають, що їм більше довіряють.
«Контакт із меншими дітьми я знайшов відразу — вони мене полюбили і можуть просто обнімати на перерві, а от старші ставилися з недовірою, мовляв, чому ти можеш нас навчити, — пригадав Дмитро Володимирович.
— Але зараз ставляться з повагою, діляться своїми проблемами та ідеями. Наприклад, запропонували створити прес-центр, який буде повідомляти всі шкільні новини, а учні таким чином об’єднуватимуться в громаду. Я стараюсь знаходити нові підходи, щоб зацікавити їх.
Наприклад, проводимо уроки математики на свіжому повітрі або практикуємо бінарні уроки, в яких об’єднуємо два предмети. На моїх уроках інформатики активно користуємося сучасними гаджетами. Також я ходжу в сім’ї, особливо проблемних дітей, і допомагаю батькам у вихованні — якщо у них поганий контакт із дитиною, то більше завантажую її різними заняттями, щоб було менше конфліктів. Тобто максимально стараюсь знаходити індивідуальний підхід, адже кожна дитина — це цілий світ, який має пізнавати справжній педагог».
