Актор театру і кіно Сергій Калантай: «Тема сценарію вирішує все»

22.03.2019

Тетяна МІЩЕНКО

Актор театру і кіно Сергій Калантай: «Тема сценарію вирішує все»

Сергій Калантай у новому серіалі «Звонар» грає поліцейського начальника — батька коханої дівчини головного героя-опера. (Фото надане каналом «2+2».)

Колись, після п’яти років роботи у столичному Театрі на Подолі, його життя кардинально змінилось — актор переїхав до Німеччини на постійне місце проживання, але кар’єру не полишив — грав у мюнхенському театрі, пізніше почав зніматися в кіно.

І починалася творча діяльність Сергія Калантая кінозйомками, ще коли навчався в Київському театральному інституті імені Івана Карпенка-Карого. Нині за його плечима десятки проектів в Австрії, Швейцарії, Німеччині.

А після 2007 року Сергій Калантай став частіше зніматися в Україні. Телеглядачі пам’ятають актора у кінопроектах «Відділ 44», «Жіночий лікар», «Ніконов і К°», «Я буду чекати тебе завжди», «Слуга народу-2. Від любові до імпічменту».

У перший день квітня на одному з телеканалів стартує новий детективний серіал «Звонар», у якому актор зіграв роль суворого і консервативного поліцейського начальника та за сумісництвом батька дівчини головного героя-опера.

За кордоном закон відіграє вирішальну роль

— Сергію, ви переїхали на постійне проживання до Німеччини ще в 1992 році. Останнім часом активно працюєте в Україні: ні один показ телесеріалу не проходить без вашої участі. Минулоріч у кінці грудня відбулася гучна прем’єра вистави «Коріолан» із вашою участю у театрі імені Івана Франка (загалом задіяні там ще у трьох постановках). Як вдається поєднувати життя на дві країни?

— Не я поєдную, дороги та автівки поєднують. Я так живу вже приблизно 25 років. Це нормально. Людина до всього звикає. І я ставлюсь до цього лише позитивно.

— Чим відрізняється для вас життя за кордоном і в Україні?

— В Європі більше порядку. Європейці не обтяжені суспільними проблемами, як ми. І спокій. Там суцільний спокій.

— Чи різняться підходи до знімального процесу?

— Великої різниці я не бачу. Мабуть, основна відмінність у фінансуванні. Там задіяні і приватні, і телевізійні, і державні кошти. У нас акторові можуть зателефонувати та спитати, чи є в тебе власне пальто і чи міг би ти його принести на зйомку.

Крім того, за кордоном закон відіграє вирішальну роль. Якщо є сцени, в яких за контрактом ти не можеш грати, тобі будуть пропонувати додаткові умови — відповідно це оплачувати.

Також трохи відрізняється організація — у Європі всі працюють, як злагоджений годинник. Режисер заздалегідь займається розкадровкою і чітко знає, де має стояти камера і як має працювати актор — це все обговорюється та планується перед зйомками.

Я, наприклад, знімався у Хав’єра Коллера, відомого швейцарського режисера, який живе в Голлівуді. Він отримав «Оскара» у 1991 році як кращий режисер іноземного фільму. У нього завжди з актором працював другий режисер. Безпосередньо з Коллером я взагалі не мав справи. Другий режисер мав передавати його думки, доки той сидів у навушниках і думав. Але це все нюанси. Незалежно від обставин та країн усі кіношні люди зіштовхуються з однаковими труднощами.

«Нещодавно грав у Мюнхені російського бандита»

— Ви постійно розриваєтесь між театром та кіно. Навіть зйомки у серіалі «Звонар» вам довелось поєднувати з підготовкою до прем’єри вистави. Чи можете для себе відповісти, що вам ближче — сцена чи об’єктив камери?

— Складно відповісти. Я дуже люблю сцену. І все-таки я більше театральний актор. Мені імпонує лінійність у театрі — ти тягнеш одну історію і розвиваєш її в собі від першої репліки до фінального монологу. В кіно, на жаль, немає такої послідовності — сьогодні ти граєш смерть, завтра весілля, післязавтра — народження. Крім того, на знімальному майданчику більше влади режисера чи монтажера.

Але зйомки в кіно мають свою чарівність, від якої не так легко відмовитись. Наприклад, у «Звонарі» у нас була чудова команда. З багатьма акторами — Наталкою Бабенко, Олексієм Смолкою, Женею та Ірою Авдієнко — я вже не раз грав в інших проектах. З Анастасією Чепелюк знімались у серіалі «Слуга народу-2», щоправда, тоді ми так і не зустрілись на майданчику. Тепер ось граємо батька й доньку.

— Ви грали в Театрі на Подолі. Зараз у нього новий етап, нова сцена, до нього прикуто багато уваги. Чи не виникало у вас бажання повернутись туди?

— Було таке. Ми колись зустрічалися з керівником театру Віталієм Малаховим, і він сказав, що я завжди можу повернутися на сцену. Але для мене це вирішене питання. Мені буде важко знову прийти в театр, в якому відбулось моє акторське становлення. Для Віталія Юхимовича я залишився хлопчиком, якого він навчав і перші кроки якого він бачив. Я вважаю його хрещеним батьком своєї акторської майстерності. Але тоді були інші люди, інша атмосфера. Тоді всі актори були і костюмерами, і монтувальниками, і декораторами. Зараз це повноцінний академічний театр із сильним оснащенням та режисурою.

— Ви працювали з багатьма відомими українськими режисерами. Чи думали, з ким хотілося б попрацювати зараз?

— Не думав. Я переважно дивлюсь на матеріал, адже тема сценарію вирішує все. Колись у мене була мрія знятись у Дмитра Томашпольського. Я вважаю його майстром, тому мені хотілось попрацювати саме з ним. Коли ми зустрілись на майданчику, мене вразив його підхід. Він не пояснював задачу актора, а передавав емоції та почуття через себе. Пам’ятаю, що я працював у кадрі інтуїтивно, але, на диво, у нас вийшло. Досі згадую цей досвід із захватом.

— Коли ви знову почали працювати в Україні, саме знання німецької мови вирішило долю подальших пропозицій від режисерів — найчастіше ви граєте іноземців. Вас це не засмучує?

— Ні, навпаки — в Україні я почуваю себе впевнено. А от в Німеччині буває соромно, коли граю серед німців. На щастя, і там мені пропонують ролі іноземців. Ось нещодавно грав у Мюнхені російського бандита.

Дружина розуміє нюанси професії

— Ваша дружина — акторка, донька також вибрала такий шлях. Чи не виникає вдома творчих конфліктів?

— Через різницю у віці дружина, до слова, також актриса театру імені Франка, інколи звертається до мене за порадою. Все ж таки я маю викладацький досвід. А донька живе зараз у Лондоні. Вдень Богдана на навчанні, ввечері працює в кафе. Заробляє, аби поїхати в Голлівуд. У неї своя позиція, і я її підтримую.

— У новому детективному серіалі «Звонар» ви зіграли доволі жорсткого керівника РВВС. Вам імпонує цей образ?

— Мені подобається, що мій герой існує у своєму світі та чітко тримає власну позицію стосовно всіх. Він звик, що його всі слухаються та поважають його думку. Тому для нього головний герой, опер Звонцов, — це нова людина, яка змінює його життя та світогляд. На початку сюжету мій герой протистоїть цим змінам — і через це виникає конфлікт. А конфлікти завжди цікаво грати.

— Із актрисою Інною Мірошніченко ви не вперше граєте подружню пару. Чи не ревнує дружина Наталія?

— Це вже наш третій чи четвертий проект, у якому ми з Інною — чоловік і дружина. Ми дуже добрі друзі і давно знаємо одне одного. Я шаную її талант, вдачу, інтелігентність. Ми поважаємо один одного, тому працювалось дуже легко. А дружина ставиться до моєї роботи з розумінням. Ви правильно зазначили, Наталя — актриса. Тому вона знає, що це лише нюанси професії.

— Як можете охарактеризувати детективність серіалу «Звонар»?

— Якщо брати «Шерлока Холмса» і «Пуаро», то ключові риси детектива — інтелект, інтуїція, освіта. Якщо говорити про нашого, українського, то над цими рисами переважає велике бажання перемогти. «Звонар» — нетиповий детектив. Ми по-іншому обіграли кримінальні історії, значно легше. Головний герой — молодий опер, до нього варто ставитися з іронією. Він береться за справу з азартом, часто порушуючи правила гри, що не подобається моєму герою.