Підтюпцем — у президенти!

«Не вірте, що настали темні часи», — «втішає» нас екс-Прем’єр А. Яценюк.

 

А нам що? Скаже хтось тепле слово про непереливки, і вже легше на душі. Бо все жебонимо про зубожіння та негаразди.

 

Звідки ж витоки — не завжди замислюємося. Та воно й без віри у світле майбутнє нам ніяк не прожити. Було, за те дякували партії й урядові. Нині бідолашні східняки — Рінатові Леонідовичу.

 

У мене запитання: при реєстрації кандидатів на пост Президента прискіпливо перевіряють їхні програми? Чи їх цікавить лише грошова застава? А де взяв ті мільйони і хто за ним стоїть — байдуже?

 

Не завадила б кваліфікована експертиза, чи містять державницькі засади подані документи.

 

Пригадую, мої односельці вельми схвально відгукувалися про політичну програму Всеукраїнського аграрного об’єднання «Заступ».

 

Мир і хліб — кожній оселі. Єдність України. Європейська перспектива. Така стратегія. А ось практика... Час покласти край пануванню грубезних найманців і аполітичних щурів. Жодного олігарха у списку!

 

Мало того, що замість передвиборчих дискусій активізуються викиди ком­проматів, демагогії та популізму. Серед охочих служити народові трапляються такі, в котрих не ладиться з Кримінальним кодексом. Або в кого гучніша артикуляція чи підступніша вдача, той і правий.

 

Тільки не гоже руки рубати, як ото вигукує кандидат із воєначальників, що геть розтринькали оборонний потенціал країни. На пні треба присікати — ось що.

 

Тоді перестанемо дивуватися, що правове поле забур’янене продажністю, безкарністю і свавіллям. Та й за більшістю соціально-економічних показників серед країн Європи пасемо задніх.

 

Забігаючи наперед, натякну: якщо оберемо «королеву бензоколонки», правління Порошенка згадуватимемо як зоряний час народовладдя. Бо хіба мислимо міняти волю на дешевий газ?

 

Невже забули, що за свого прем’єрства Вона тільки й того, що патякала про «український прорив», щодня демонструвала нові наряди та на догоду сусідському повелителю плела інтриги проти Президента?

 

Блокувала його патріотичні зусилля, приміром розробляти власні газові родовища. Або хто, питається, «любі мої», заарканив нас у боргову трясовину та закликав до пацифізму перед загарбниками? На додачу ще й поцупила гасло в колишнього соратника «Вірю в Україну!». І це рівень державного мислення?

 

Виявляється, неабияку роль у діяльності глави держави відіграє його попередній рід занять. Знаємо, чого варті партійний ідеолог, директор заводу, банкір. І, нарешті, чи не найоптимальніший варіант — дипломат. Хоча й з олігархів.

 

Не змовчу: серед нужденних асоціюється як користолюбець. А тут ще Сергій Лещенко закидає про причетність до корупційної схеми «Роттердам плюс». І спробуй — розберись...

 

Відрадно, що з-поміж правих сил таки намічається об’єднавча тенденція. Якби ж то їх підтримали, скажімо, «УКРОП», Аграрна партія України чи й Народний фронт. Хіба не ясно, що тільки гуртом можна обрізати олігархічну омелу, що виснажує живильні соки національної економіки, спричиняє ерозію суспільно-політичної стабільності? Так ні — гарцюють один поперед одного.

 

Тим часом опозиціонери-москвофіли не дрімають. Мушу зізнатися у своєму політичному прорахункові: мені все марилося, що на своєму передвиборчому з’їзді висунуть спільного кандидата В. Медведчука. Щоб у масть Медведєву.

 

Остерігався, аби наше волевиявлення не обернулося фарсом чи смиренним «одобрямсом» призначеного ординського баскака. Добре, що помилився. Ю. Бойко, як і О. Вілкул, — гравці нижчої ліги. Та й серед тої братії, що товпиться у президенти, яскравих особистостей (вже не кажучи про лідерів нації), — раз-два та й годі.

 

Словом, погодьтеся, не такий уже в нас і багатий вибір. Більш-менш мислячий виборець розуміє, що, окрім того, як зціпивши зуби проголосувати за чинного Президента, нам нічого не світить. Тим паче, за великим рахунком, він успішно виконує свої обов’язки. Хіба не завдяки його зусиллям живемо у своїй державі, хоча й ураженій війною?

 

Україна все більше в цивілізованому світі здобуває підтримку свого подвижництва. Навряд чи хто із затятих балакунів упорався б із цим краще. Та й ми якось адаптувалися до його стратегічного курсу «жити по-новому».

 

Нарікаючи на недолугість нинішньої влади, нерідко забуваємо про спадок, що дістався від донецького паханату. А це, нагадаємо, — вщент розграбована казна і купа боргів, тіньова економіка і небоєздатна армія, наскрізь корумповані державно-правові інституції.

 

Оскільки дострокові виконання зобов’язань стали надбанням історії, налагодити цей складний механізм однієї каденції виявилося замало. Через це, знов-таки, історичні події, як звільнення від духовного поневолення, законодавча європейська інтеграція, нехай навіть і запізніле визнання лицарів УПА воїнами-визволителями, сприймаються на цьому тлі скептично.

 

Навряд чи варто в цей доволі складний час міняти коней на переправі. Згадаймо лишень, завдяки кому, замість роздоріжжя, на ній опинилися. Рейтинги ж посередностей — діло пусте. Краще покладатися на власну інтуїцію.

 

Бо коли безперестанку точать ляси про зниження тарифів, негайний мир (чи не на ласку агресора?), очищення від корупції, починає нудити. Хоча чимало проблем поза межами повноважень Президента. «Я не дозволю...», «Я вам гарантую...» — хіба не сивої кобили сон?

 

Блукаючи наразі поміж рядків ви­борчого бюлетеня, прикинемо, чи зможе наш обранець надалі зміцнювати цілісність, економічну і воєнну могутність держави, консолідувати суспільство. Мислити по-державницьки означає ще й повернути її громадянам довіру до влади, почуття національної гідності, шляхетності. Ой, не кожному це дано.

 

А ми, щоб здихатися совєцьких рудиментів, устанемо раненько, підба­дьоримося молитвою та й помандруємо на виборчий ринг. Нокаутуємо ворожі сили темряви і зла, засіємо зерна любові і мудрості. Якщо справді воліємо прямувати до заповітної мрії європейським шляхом.